«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності...»

Адже Декларація гласила, що УРСР є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя, забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, має своє громадянство, самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, за необхідності впроваджує свою грошову одиницю, має власні внутрішні війська та органи державної безпеки, має право на власні Збройні Сили, як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними представництвами... Як бачимо, Декларація закріплювала за УРСР притаманні незалежним державам атрибути.

Хоча б побіжно нагадаємо найголовніші віхи у політичному житті республіки, які передували ухваленню Декларації про державний суверенітет. Уже в лютому 1989 року відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка, невдовзі, 4 березня 1989 року, постало товариство «Меморіал», а на початку вересня 1989-го наступ демократичних сил увінчався створенням Народного руху України за перебудову.

Паралельно відбувалося безліч політичних та культурних акцій, які також мали значний вплив на зміну настроїв у республіці. Згадаймо перший фестиваль «Червона рута», котрий з 17 по 25 вересня 1989 року проходив у Чернівцях. Хоч «Червона рута» відбувалася під егідою ЦК ЛКСМУ, та після початку дійства під натиском «неформалів» комсомол, по суті, втратив над ним контроль. А заборона Тарасу Петриненку виступати під час заключного концерту (за несанкціоноване виконання пісні, присвяченої Народному руху) та передчасне відключення світла на стадіоні після того, як володар гран-прі, кобзар Василь Жданкін почав виконувати «націоналістичний» гімн «Ще не вмерла Україна...», тільки підлили оливи у вогонь. Проте Жданкіна підтримав увесь стадіон і національний гімн було виконано до кінця.

17 листопада 1989 року на антикомуністичну маніфестацію перетворилося перепоховання на Байковому кладовищі праху політв’язнів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Наступний, 1990-й політичний рік, розпочався потужною акцією з нагоди річниці злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, під час якої сотні тисяч громадян від Києва до Львова об’єдналися в «живий ланцюг».

На тлі цих подій йшла підготовка до березневих, 1990 року, виборів до Верховної Ради УРСР та до місцевих рад. Зокрема, 4 грудня 1989 року управління КДБ по Львівській області повідомляло Львівський обком КПУ, що за матеріалами, які є в органів, «політизовані групи опозиційної до КПРС спрямованості... активізують свою роботу у зв’язку з майбутніми виборами до республіканських і місцевих органів влади... з метою просування максимального числа своїх представників у ради народних депутатів, розцінюючи це як ключовий момент в своїй політичній діяльності... та оголошуючи кінцевою метою боротьбу за незалежну українську державність». Далі КДБ відзначає «чітку орієнтацію лідерів неформальних об’єднань на консолідацію і виступ на виборах єдиним фронтом» та повідомляє, що «наприкінці листопада неформали за ініціативи Народного руху та Української гельсінської спілки створили т. зв. блок демократичних організацій». Насамкінець КДБ застерігає, що «наявна інформація... дає підстави для висновків, що якщо найближчим часом не буде вжито рішучих заходів, спрямованих на збереження підтримки більшістю виборців передвиборчої платформи партії, то може виникнути реальна загроза прориву цих політизованих груп до влади на місцях та виходу місцевих рад з-під політичного впливу партії».

Як знаємо, КДБ у своїх висновках не помилявся, та на той час у партії значно зменшилися можливості для «вжиття рішучих заходів». Тож невдовзі під тиском опозиційних сил було схвалено досить демократичний закон про вибори народних депутатів, а вже 18 грудня 1989 року нарада представників демократичних організацій створила блок демократичних сил на виборах до Верховної Ради УРСР. Під час виборів демократичні сили отримали 125 із 450 місць в парламенті та здобули перемогу на місцевих виборах у Галичині, на Волині, у Києві... Ряд новообраних рад одразу ж ухвалили рішення про підняття національних прапорів, зокрема, 3 квітня 1990 року синьо-жовтий стяг замайорів над Львівською Ратушею, 24 травня рішення про використання національної символіки ухвалила Житомирська міськрада.

Тим часом у березні 1990 року відбувся позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР, який скасував статтю 6 Конституції «про керівну і спрямовуючу роль КПРС». Це відкривало шлях до реальної та легальної багатопартійності — уже 29—30 квітня 1990 року на основі УГС було створено Українську республіканську партію, у травні відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України, а в червні — Української селянсько-демократичної партії.

У липні значно активізувався й шахтарський рух, причому поряд з економічними з’явилися й політичні вимоги. Так, 11 липня під час одноденного політичного страйку шахтарі Донбасу висунули вимоги про департизацію підприємств, установ та організацій, націоналізацію майна КПРС, відставку уряду та формування нового із представників усіх сил суспільства. Показовим було й те, що на шахтарському мітингу майоріли синьо-жовті прапори.

На ці події в республіці уже не могла не реагувати новообрана Верховна Рада, тим паче що представники демократичних сил сповна використовували її трибуну для поширення незалежницьких ідей. Однак ініційована самими ж комуністами розробка проекту Декларації затягувалася. І лише після того, як 12 червня 1990 року перший з’їзд народних депутатів РРФСР ухвалив Декларацію про державний суверенітет Росії, значно активізувався й український парламент.

Сам процес обговорення Декларації є яскравою ілюстрацією того, як новообрані народні депутати поступово усвідомлювали, що таке суверенітет та незалежність і що таке Україна. Постатейний розгляд проекту Декларації розпочався 11 липня з доповіді голови парламентської Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин Миколи Шульги. Від комісії на розгляд Верховної Ради було запропоновано проект документа під назвою «Декларація про державну незалежність (суверенітет) України». Однак така постановка питання відразу ж змусила комуністку Світлану Остроущенко поцікавитися, «чи залишається Україна у складі оновленого Союзу, чи, може, не залишається?». Натомість рухівець Микола Поровський запропонував розглянути «концептуально протилежну позицію», а саме: замість Декларації про державний суверенітет УРСР ухвалити акт «про відновлення Української Республіки як самостійної, ні від кого не залежної, суверенної держави українського народу».

Після цього розпочалася дискусія довкола назви документа — чи це має бути Декларація про державну незалежність України, чи Декларація про державний суверенітет УРСР? Приміром, Олександр Коцюба зазначав, що «суверенітет — поняття ширше й об’ємніше, ніж просто державна незалежність, оскільки держава — тільки орган у руках народу, а в поняття суверенітету також входить повновладдя народу», тому документ має називатися «Декларація про суверенітет України». Голосування показало, що назву, запропоновану комісією — «Декларація про державну незалежність (суверенітет) України» — підтримує лише 162 депутати, проте й за «Декларацію про суверенітет України» було віддано лише 183 голоси. Обговорення назви документа пішло по другому колу. Як зазначав голова комісії М. Шульга, «ми вже три години ходили навколо цього питання», а перед цим так само «три години довкола цього питання ходила комісія». При цьому він повідомив, що юристи, які працювали в комісії, висловилися проти того, щоб до назви «Декларація про суверенітет УРСР» додавати слово «державний», або щоб це був документ «про суверенітет України», оскільки «є географічна назва, а є назва держави».

Олесь Шевченко, заперечуючи проти цієї думки юристів, зауважив, що «кожен народ має ту землю, ту територію, на якій він мешкає і яка історично належить йому», та що «для українського народу — це територія, яка називається Україна, тому сьогодні повинна йти мова про державний суверенітет, державну незалежність України». При цьому він закликав тих, хто «говорить про УРСР та про її суверенітет», розкрити Конституцію та прочитати, що республіка й за чинною Конституцією є суверенною. Тож «зовсім не стоїть питання, щоб ми ще раз визначали її суверенітет — ми маємо прийняти документ про державний суверенітет, про незалежність України», — наголосив 

О. Шевченко. А Петро Осадчук, звертаючись до тих депутатів, які «живуть в Україні і бояться слова «Україна», закликав заглянути до своїх партквитків, де написано «Комуністична партія України», а не «Комуністична партія Радянської України». Цілком можливо, що саме цей аргумент для комуністичної більшості виявився найвагомішим.

Тож під час наступного голосування за назву «Декларація про державну незалежність (суверенітет) України» проголосували лише 212 депутатів, назву «Декларація про державну незалежність (суверенітет) УРСР» підтримав 151 депутат, і, нарешті, 248 парламентаріїв погодилися, що документ має називатися «Декларація про державний суверенітет України».