Це сприймалось як проголошення незалежності

Двадцятилітній період з часу проголошення державного суверенітету України спонукає до наукового осмислення історії українського державотворення, особливо подій, пов’язаних з розробкою та прийняттям Декларації про державний суверенітет України (далі — Декларації). «Парад суверенітетів» республік колишнього СРСР був підготовлений насамперед розвитком перебудовних процесів, започаткованих зверху правлячою КПРС на чолі з її генсеком М. Горбачовим.

Робоча група з розробки проекту Декларації була створена на підставі рішення Президії Верховної Ради УРСР 11-го скликання і протягом квітня-травня 1990 року підготувала проект цього важливого документа. Отже, незалежно від персонального складу депутатського корпусу Верховної Ради УРСР 12-го скликання та розстановки у ній політичних сил, прийняття Декларації було об’єктивно обумовлено.

Загалом існувало три підходи до розуміння народними депутатами суті державного суверенітету України, які умовно можна визначити як повний суверенітет, псевдосуверенітет, обмежений суверенітет.

1. Повний суверенітет. Прихильниками такого суверенітету була частина народних депутатів від опозиційної Народної ради, зокрема, колишні політв’язні, які прагнули бачити Україну самостійною державою за межами СРСР. Депутатів-«самостійників» було найменше.

2. Псевдосуверенітет. Передбачалося, що деякі повноваження суверенної української держави, зокрема оборона, будуть передані до відання оновленого Союзу, в складі якого щасливо перебуватиме Україна. Таким бачили суверенітет народні депутати від комуністичної більшості (група «239»).

3. Обмежений суверенітет. Це був компромісний варіант, який примирив комуністичну більшість і Народну раду.

Власне, ухвалена Декларація — це варіант дещо обмеженого суверенітету. Про це свідчать деякі невиразні, компромісні формулювання, які відбивали сум’яття у поглядах частини депутатів і більшості українських виборців, які в той час ще не уявляли Україну поза межами СРСР. До речі, прикінцеве положення Декларації щодо укладення союзного договору перегукується з відповідним положенням Четвертого Універсалу Української Центральної Ради щодо федеративного зв’язку «з народними республіками колишньої Російської держави», що свідчить про схожість поглядів на державний суверенітет політичних еліт України, яких розділяє в часі більше 70 років.

Оголошений мною на сесії Верховної Ради 29.06.1990 р. власний варіант проекту Декларації був найкоротший і звучав так: «Український народе! Майже через тисячу літ неволі, рабства і наруги ти отримуєш повну самостійність у вирішенні всіх питань свого буття в самостійній, соборній державі, яка віднині отримує назву Українська Республіка». Тобто йшлося про здобуття Україною цілковитої незалежності.

У кожного народного депутата був свій шлях до розуміння державного суверенітету України. Ще у червні 1988 року в моєму зверненні до ХІХ Всесоюзної конференції КПРС та Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова було детально проаналізовано стан розвитку української культури, освіти, економіки, піддано гострій критиці антиукраїнську політику комуністичного режиму і викладено шляхи здобуття Україною культурного, економічного та політичного суверенітету. Після спрямування ХІХ партійною конференцією мого листа для відповідного реагування в ЦК КПУ мене, безпартійного, викликали в обком партії, а представники місцевої філії КДБ намагалися з’ясувати, яка підривна антирадянська організація стоїть за мною.

За повідомленням голови Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин М. Шульги, станом на 5 липня 1990 р. комісія розглянула проекти Декларації, внесені Президією Верховної Ради, народними депутатами Ю. Гнаткевичем, С. Головатим, М. Косівим, С. Семенцем і Т. Яхеєвою, С. Хмарою, В. Шлемком, тобто сім проектів. Крім цього, свої проекти Декларації запропонували народні депутати О. Коцюба, Л. Лук’яненко, депутатська група «Незалежність». Водночас зі слів Л. Лук’яненка випливає, що спільний проект Декларації розробили також народні депутати І. Калинець і Л. Скорик. Проектом Декларації можна вважати і Резолюцію XXVІІІ з’їзду Компартії України «Про державний суверенітет Української Радянської Соціалістичної Республіки». Таким чином, нараховується не менше дванадцяти проектів Декларації, що відображали різні погляди та підходи як розробників, так і певних політичних сил. Хоча в Народній раді було обмаль правників, саме її представники проявили найбільшу активність, розробивши низку альтернативних проектів Декларації.

Розгляд проекту Декларації відбувався в умовах загострення соціальної та суспільно-політичної ситуації в республіці, на тлі шахтарських страйків, компартійного з’їзду, законодавчої агресії Центру проти суверенізації республік, ажіотажу навколо його спроб нав’язати підписання нового Союзного договору. Дебати у Верховній Раді прикували до радіоприймачів та екранів телевізорів мільйони українців, які своєю підтримкою сприяли прийняттю Декларації, втіливши в цьому доленосному документі волю українського народу до своєї державності. На той час проголошення Декларації однозначно сприймалось як День проголошення незалежності, що відбилося у прийнятті відповідної постанови Верховної Ради України «Про день проголошення Незалежності України». Якби не серпневий путч у Москві, то очевидно, що не було б і необхідності у прийнятті Акта проголошення незалежності України.

Боротьба велася не лише за кожне положення чи окреме слово, а й навіть за кожну літеру цього доленосного документа. Значна частина положень Декларації була втілена згодом у законах та інших нормативно-правових актах. Однак безпрецедентне добровільне дострокове припинення повноважень Верховної Ради України першого скликання, яка активно працювала над практичним втіленням Декларації, призвело до того, що досі залишається нереалізованою частина положень цього документа, серед яких можна виокремити такі:

— Україна розвивається як «суверенна національна (виділено мною. — В. Ш.) держава»;

— здійснення «повновладдя народу України»;

— Україна «самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя»;

— держава «виявляє турботу і вживає заходів щодо охорони і захисту інтересів громадян» України, які перебувають за її межами;

— Україна «має право на свою частку в загальносоюзному багатстві ...»;

— держава забезпечує «функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».

Найболючішою проблемою є реалізація національного суверенітету як повновладдя української нації. Здійснити це можливо лише в суверенній національній державі. Відмова правлячого режиму від побудови Української держави як національної свідчить про ігнорування ним засадничого положення Декларації та позбавлення права титульної української нації на повноцінне самовизначення. Конституція України проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, однак ніде не називає її національною державою. Більше того, в чинній Конституції ніде навіть не згадується, що її положення ґрунтуються на Декларації. Держава обстоює не національні інтереси України, а інтереси зграї олігархів та кримінальних злочинців, здебільшого неукраїнського походження, які нажили свої багатства на горі й стражданнях українського народу. Держава, яка не захищає права українців і не дбає належним чином про розвиток їхньої мови та культури, за своєю суттю є антиукраїнською. Кількамільйонне скорочення за роки незалежності населення України за своїми масштабами і катастрофічними наслідками є справжньою війною держави проти власного народу. Не за таку державну незалежність України голосували народні депутати 16 липня 1990 року.

Також нагальною проблемою є реалізація народного суверенітету як повновладдя народу. Український народ, як джерело державної влади, фактично позбавлений можливості здійснювати своє народовладдя. Спричинили до цього, зокрема, криміналізація парламенту, місцевих рад, правоохоронних органів, відірваність депутатів усіх рівнів від народу. Не сприяє цьому і багатопартійна система України, оскільки сучасні партії не відображають інтереси широких суспільних верств, а вносять в українське суспільство розбрат, служать інтересам кланово-олігархічних кримінальних угруповань і використовуються ними як механізм для завоювання влади.

Проголосивши незалежність, Україна залишилася не самостійною у вирішенні низки питань свого державного життя, а тому не може вважатися цілком суверенною. Колишній диктат союзного центру перейшов після проголошення незалежності до МВФ, Світового банку, Європейського Союзу, НАТО, США, світової закуліси і того ж таки самого Кремля, які нав’язують Україні здійснення внутрішньої й зовнішньої політики, яка відповідає їхнім, а не нашим інтересам.

Неспроможність керівництва України домогтися реалізації закріпленого в Декларації права України на частку загальносоюзного багатства негативно вплинула на її стартові можливості як незалежної держави. Загалом, шлях України на зовнішньополітичній арені — це низка серйозних поразок, які формують у світі негативний імідж країни, а в українців комплекс меншовартості.

Незважаючи на значний вклад Народної ради в розробку та прийняття Декларації, пропозиція одного з її членів — голови НРУ І. Драча — щодо без’ядерного статусу України призвела до її ядерного роззброєння, що, на мою думку, завдало непоправної шкоди обороноздатності та національній безпеці України. Тож довелось Україні, що була третьою у світі державою за потужністю ядерного потенціалу, нищити за свій рахунок під наглядом натовських генералів унікальне ракетне устаткування, шахтні пускові установки, відправляти в Росію ядерні боєголовки. Так само цілеспрямовано розвалювали могутній військовий потенціал, що дістався Україні у спадок від СРСР.

Усі державотворці, причетні до проголошення та утвердження державного суверенітету України, повинні усвідомити свою відповідальність перед нацією, тобто всіма мертвими, живими і ненародженими співвітчизниками; перед пам’яттю українських героїв, розіп’ятих за нашу свободу і незалежність; перед мільйонами старих і немічних людей, цинічно «списаних» з життя і кинутих у пекло державної незалежності від моралі, честі і совісті; перед сотнями тисяч зганьблених українських дівчат і жінок, проданих у сексуальне рабство та відправлених у найми за кордон; перед безпритульними і духовно покаліченими українськими дітьми, позбавленими майбутнього; перед десятками тисяч доведених до відчаю українців, які свідомо пішли з життя, не бажаючи жити у віртуальному світі псевдонезалежності, брехні та лицемірства; перед мільйонами ненароджених українських дітей, убитих у череві їхніх зневірених матерів; врешті, скласти звіт перед Богом і власною совістю: чому ми дозволяємо політичним шахраям і негідникам дискредитувати національно-державний суверенітет України, глумитися над честю і гідністю нації.

У Декларації закладено потужну енергетику нації, що прагнула свободи і незалежності. Правильне декодування тексту цього документа і його широкомасштабне втілення в Конституції та інших нормативно-правових документах могло б спричинити кардинальні зрушення в нашому суспільстві.