Боротьба точилася за кожне слово

16 липня 1990 року. На площі перед Верховною Радою велелюддя. Громадяни піснями і радісними вигуками вітають народних обранців, які щойно ухвалили Декларацію про державний суверенітет України. Над Києвом потужно злітає «Ще не вмерли України ні слава, ні воля». Про ті незабутні дні розповідає один з плеяди народних депутатів, які прийшли у Верховну Раду у 1990 році, активний учасник створення Народного Руху Іван Заєць. Ми розмовляємо на другому поверсі будинку під куполом на вулиці Грушевського. У сесійному залі вирують пристрасті, але не такі, як двадцять років тому. Та й на площі перед Верховною Радою не вельми багато людей під різнокольоровими прапорами, з яких важко зрозуміти, що за політичні сили представляють нечисленні мітингувальники.

— Цей документ виростав з вікової боротьби українського народу за волю, за свою державність. Минуле XX століття — століття суцільних змагань. Насамперед військових: це і період УНР, і період Карпатської України у 1939 році, і період УПА, і правозахисний рух. Це все було тими витоками, які кликали нас, щоб ми рухалися у цьому напрямку.

На установчому з’їзді НРУ, який відбувався 8—10 вересня 1989 року, дуже багато виступаючих, і насамперед в’язні сумління, правозахисники, наполягали: головною метою нашої організації визначити саме здобуття незалежності України. І лише з тактичних міркувань ця вимога не була записана уже в той час як головна мета Руху. Але сама ідея буквально з кожним днем утверджувалася в усе більшій кількості людей в Україні.

Тому ми, народні депутати, які прийшли до Верховної Ради від демократичного блоку, виступали за те, щоб законодавці першого скликання здійснили кроки на створення Української держави і вихід з Радянського Союзу.

Окрім того, був досвід інших колишніх республік Радянського Союзу. Скажімо, Сейм Литви 11 березня 1990 року проголосував за відновлення Литовської державності, яка існувала до її окупації у червні 1940 року. І навіть блокада Литви, організована Москвою, не похитнула литовців у їхній вірі, в їхньому прагненні до свободи. Якщо уявити тоталітарну Російську імперію під назвою СРСР у вигляді айсберга, то це рішення породило серйозні тріщини із периферії до центру цієї держави.

Зауважу, дещо продукувалося із центру, із Кремля. Горбачов і вся братія хотіла шляхом певної суверенізації республік утримати Радянський Союз. Вони хотіли це зробити через механізм нового Союзного договору. Але вони розглядали цей процес діаметрально інакше. Якщо ми бачили за цими кроками незалежність України, вихід із Радянського Союзу, то вони бачили — навпаки — технологію збереження СРСР.

Отож у квітні, коли нас обрали народними депутатами, розпочиналася робота з підготовки першої сесії. І одного разу у Верховній Раді я зустрів Володимира Василенка, професора, доктора юридичних наук із Національного університету імені Тараса Шевченка, якого знав ще по роботі в оргкомітеті з підготовки установчого з’їзду Руху. І запропонував йому написати проект закону, який проголошував би незалежність України. Він мене переконував, що у нас слабкі позасистемні патріотичні політичні сили. Отож, так чи інакше, доведеться зважати на системні сили, тобто на ту владу, яка була. Він сказав: треба починати з декларації, тоді з’явиться поле для маневру. Ми зможемо кожен день нарощувати сили у цьому напрямку. Як приклад Володимир Василенко навів Декларацію про незалежність США.

Врешті-решт я попросив його, щоб він обміркував мою пропозицію і сам прийняв рішення щодо того, який написати документ. Володимир Василенко написав його у формі декларації на півтори сторінки тексту. Якщо зізнатися, я був трохи розчарований, що це був не законопроект. Ми внесли якісь правки і Володимир Андрійович запропонував до подальшого опрацювання документа долучити викладача КДУ імені Тараса Шевченка Петра Мартиненка.

Невдовзі відбулася неформальна нарада народних депутатів, працівників секретаріату Верховної Ради та експертів, на якій обговорювалася ця ініціатива. Хто зібрав цю нараду — не пам’ятаю. Можна лише припустити, що керівництво попередньої Верховної Ради вирішило контролювати процес підготовки Декларації від самого початку. Серед присутніх на цьому засіданні, а відбувалося воно в 12-й кімнаті (в приміщенні Верховної Ради за теперішньою адресою — вул. Грушевського, 18), пам’ятаю народних депутатів С. Хмару і Л. Скорик, В. Василенка і П. Мартиненка, Ф. Бурчака — завідувача юридичного відділу секретаріату Верховної Ради УРСР, який і вів це засідання. На ньому знову розгорілася дискусія про форму і зміст документа. Я знову висловився за закон, як більш радикальний за змістом документ. Мене підтримав Петро Мартиненко. Це наше обговорення завершилося тим, що мені і П. Мартиненку доручили написати варіант документа у формі проекту закону. Петро Мартиненко сам виконав цю роботу. І досить швидко. Але і цей документ не був сприйнятий депутатами від демократичних сил. Потім були ще подібні і за складом, і за гарячою атмосферою такі неформальні наради. Маховик написання Декларації набирав обертів.

І тоді з’явилася робоча група під керівництвом голови ради з вивчення продуктивних сил Української РСР Академії наук УРСР, народного депутата Сергія Дорогунцова, яку створила президія Верховної Ради попереднього скликання. Безумовно, ЦК КПУ вирішив заволодіти ініціативою в розробці проекту Декларації і вже не випускати зі своїх рук процес її прийняття. До речі, перший склад робочої групи С. Дорогунцова формувався під розробку проекту закону про Державний суверенітет Української РСР, і лише потім — для підготовки проекту Декларації. Напрацьований робочою групою С. Дорогунцова проект Декларації був презентований депутатам як проект Президії Верховної Ради нового скликання. В ньому були досить сильні положення, але загальний дух і спрямованість Декларації не могли задовольнити вимог часу і вимог значної частини народних депутатів, зокрема представників демократичних сил. Цей проект Декларації віддзеркалював московську формулу: більше суверенітету республіці, але... у складі Радянського Союзу. В ньому містився цілий розділ, присвячений новому Союзному договору.

Це нас не задовольняло. І з’явилася ціла низка законопроектів. Народний депутат Сергія Головатий і старший науковий співробітник Інституту держави і права АН УРСР Іван Тимченко, який тривалий час згодом очолював Конституційний Суд України, створили свою версію: у них уже не було розділу про Союзний договір, але з’явився розділ про Збройні Сили України.

Ми з Ларисою Скорик на базі їхнього законопроекту розробили ще радикальніший проект. (Але я не можу й досі знайти наш законопроект — в архівах нічого немає. Я обходив уже всі архіви — нічого немає). Про цей проект Декларації міститься лише згадка у виступі Ігоря Юхновського 29 червня 1990 року.

Варто зазначити: була ціла низка оригінальних авторських проектів — Юрія Гнаткевича, Степана Хмари, Левка Лук’яненка, Михайла Косіва, Сергія Семенця і Тетяни Яхєєвої. Окрім того, Володимир Братішко створив для мене іще один варіант проекту Декларації, який я роздав депутатам як робочий матеріал. Володимира Братішка вже немає серед нас, але його готовність завжди прислужитися українському народу гідна всілякого пошанування.

Отак я пам’ятаю історію написання і прийняття Декларації про державний суверенітет. Про те, як вироблявся і приймався остаточний варіант — окрема розмова з дуже захоплюючим сюжетом. Багато що можна довідатися зі стенограми засідань Верховної Ради, а також від безпосередніх учасників цієї вікопомної події. Варто лише зазначити, що цей документ — дитя широкого консенсусу між усіма тодішніми політичними силами. Хоча боротьба точилася абсолютно за кожне положення, навіть слово. Спільними зусиллями більшості депутатів вдалося відкинути напіврабську позицію ЦК КПУ і прийняти Декларацію як документ особливої української державотворчої сили. Але це була боротьба аргументів. Через Декларацію ідея незалежності України, ідея побудови Української держави увійшла з велелюдних майданів у кабінети влади. Це стало великою перемогою патріотичних сил, всього народу.

Декларація зафіксувала волю української влади, а через неї і народу, до незалежності і побудови Української держави. Цей документ можна розглядати також як програму досягнення цієї незалежності. І утвердження української державності.

— Дехто говорить і про те, що незалежність і державність звалилися на голови українців зненацька, що Українська держава утворилася у процесі суверенізації чи то пак параду суверенітетів, а не в результаті титанічної вікової боротьби українців за волю, зокрема і тих, хто уособлював провід національно-визвольних змагань кінця ХХ століття. Я категорично відкидаю такі постулати. І текст Декларації їх заперечує.

У нас була своя дорога. Ми не знаємо, коли російська влада розпочала роботу над своєю Декларацією, а ми її розпочали одразу після виборів 1990 року. Якщо Декларація про державний суверенітет Росії проголосила «рішучість створити демократичну правову державу в складі оновленого Союзу РСР», то українці, по суті, стали на шлях самостійництва, яке раніше у більш радикальному варіанті зробили Литва, Естонія, Латвія і Грузія. Особливо, якщо проаналізувати ті рішення, які у подальшому були прийняті Верховною Радою. Так, 30 липня було прийнято постанову про порядок проходження строкової військової служби українцями за межами України, що започаткувало їх повернення з «гарячих точок» Союзу.

30 березня Верховна Рада прийняла закон про економічну самостійність України, що засвідчило повне ігнорування союзного законодавства в економічній сфері. Рішення про верховенство Конституції і законів України на її території над законами СРСР, ухвалене 24 жовтня того ж року. 6 червня 1991 року Верховна Рада перевела своїм рішенням державні підприємства союзного підпорядкування під юрисдикцію УРСР. Можна називати десятки таких прикладів, які засвідчують, що українці послідовно і невпинно йшли до своєї незалежності і державності. Тому 24 серпня 1991 року, коли був проголошений Акт незалежності України, не було подарунком ГКЧП. І Українська держава виникла не в результаті розпаду СРСР, а — навпаки — її поява остаточно зруйнувала Радянський Союз. Ось іще один приклад. 16 липня 1990 року, коли проголосували за Декларацію про державний суверенітет України, на площі перед Верховною Радою була сила-силенна людей і, коли ми вийшли до них, до мене підійшла жінка і подарувала картинку: ріка в обрамленні дерев. На звороті написано: «День незалежності. Депутату Зайцю від автора. Л. Гошовська. 16.07.90 р.».

Тому я розглядаю Декларацію як дуже важливий етап естафети українців у їх змаганнях за незалежність. Декларація — це заявка не просто на самостійну державу, а на державу європейську, державу демократичну, де є власне громадянство, де українська мова функціонує у всіх сферах суспільного життя, де є національні Збройні Сили, де державна влада здійснюється на принципах розподілу на законодавчу, виконавчу, судову, де народ є джерелом влади, де регулюються міграційні процеси, де є своя грошова одиниця, де дбають про екологічну безпеку громадян і генофонд народу, де Україна виступає рівноправним учасником міжнародних відносин.

Все це засвідчує, що ми не гралися у так звані Союзні договори. Якщо проаналізувати зміст Декларації, то можна зробити висновок: заявка зроблена на повноцінну незалежну європейську державу. І саме це відрізняє її від російської.

Декларацію не можна оцінювати з позицій сьогодення та ще й через призму реалізації всіх її положень. Декларація — особливий документ. До того ж, це документ — конкретно історичний. Україна в той час ще входила до складу СРСР. І тому в ній можна знайти архаїчні положення радянського часу. Але вони не можуть затьмарити ідеї, які й донині не втратили своєї актуальності.

Треба відзначити: переважна більшість ідей Декларації тою чи тою мірою стали політико-правовою дійсністю. Декларація тривалий час була дуже важливим джерелом права в Україні. В Конституції, в багатьох законах, інших нормативно-правових актах без значних зусиль можна знайти положення, походження яких іде від Декларації. Оцінювати Декларацію треба з боку зафіксованих в ній ідей. Чи витримали вони перевірку часом? Чи не віджили через свою штучність?

Ось чому насамперед я привернув би увагу до першого розділу Декларації. Там проголошено, що Україна «... як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». А це означає, що Українська держава від початку творилася у річищі європейської державотворчої традиції, творилася як держава національного типу, де традиція і звичай титульної нації кладеться в основу суспільного буття. Звісно, при гарантуванні прав національних меншин. Національний тип державності зафіксовано і в Конституції, в таких її ознаках, як українська державна мова є українська мова, в державному синьо-жовтому прапорі, в гербі — тризубі і в багатьох інших.

На жаль, теперішня влада реалізує ідеологію реваншу, демонтажу української України. Вона хоче розвернути українське суспільство у бік євразійства і неосталінізму. І для цього торпедує саме національний тип державності. Міністр Дмитро Табачник з маніакальною впертістю реалізує політику агресії у сфері освіти, яка спрямована на звуження сфери функціонування української мови і ослаблення національної ідентичності української нації. Ведеться також робота для прийняття на референдумі нової редакції Конституції з тим, щоб змінити національну державність якоюсь сурогатною формою на кшталт багатонаціональної держави з поліетнічною культурою. Така політика прямо суперечить першому розділові Декларації.

В цьому розділі є положення, яке залишається вкрай актуальним. А саме: Україна «... здійснює захист і охорону національної державності українського народу». Це положення — засторога для тих, хто хоче ослабити українську сутність Української державності. І водночас воно дає право українцям захищати свою національну державу.

Хочу звернути увагу і на нещодавно прийнятий закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики, у якому проголошується позаблоковість України. Його розробники обґрунтовували це положенням Декларації про неучасть України у військових блоках. Однак, насправді, в Декларації проголошується лише намір, від якого Верховна Рада і уряд досить швидко відмовилися. Понад те, реалізація політики європейського вибору привела до того, що законодавці висловилися за членство України в ЄС і НАТО. Тоді реалізовувалася політика повернення України назад додому, в Європу, яку ми розуміли як прагнення жити за європейськими цінностями і європейськими стандартами. І це була сильна позиція. На жаль, теперішня влада в особі Президента Віктора Януковича, парламентської коаліції та уряду проводить ревізію цієї мети. В умовах глобалізації багатьох серйозних викликів безпеці — це самоізоляція і послаблення безпеки країни.

Треба пам’ятати і в якому статусі тоді перебувала Україна. Вона на момент прийняття Декларації входила до складу СРСР, який був ядром Варшавського блоку. Щоб полегшити вихід з СРСР і був проголошений намір не брати участі у військових блоках. Якщо виходити із СРСР, то виходити зі всіх його органів і структур. Парадоксальність теперішньої ситуації полягає в тому, що згадане положення у той час повертало Україну у бік демократичної Європи, то нині влада використовує його як технологію. Щоб відірвати Україну від Європи і забезпечити поглинання України російською імперією.

Задекларована позаблоковість України — не є вибором українського народу і не випливає з Декларації. Це — поступка Москві з боку української влади, яка стрімко перетворюється в інструмент російської влади щодо України. Кремлівська політика завжди була спрямована на ослаблення сутності української держави, аж до її повної ліквідації.

Власне, саме тому під час обговорення проекту Декларації дуже швидко був вилучений розділ, що стосувався нового Союзного договору. Хоча боротьба й була. Дехто з депутатів стверджував, що положення про новий Союзний договір не може бути предметом Декларації. Це були ті, хто розглядав Декларацію як програму здобуття незалежності Україною. Інші депутати, які не бачили її поза Радянським Союзом, пропонували записати зобов’язуюче положення про участь України у розробці і підписанні нового Союзного договору. Але таких виявилося значно менше.

Врешті, розділ про новий Союзний договір трансформувався в таке: «Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». За цю редакцію проголосували тільки тому, що слова «союзного договору» написали з малої літери, щоб унеможливити прив’язку до Союзного договору, до СРСР. А до цього Верховна Рада дванадцять (!) разів відхиляла пропозиції депутатів зафіксувати положення про участь України у новому Союзному договорі.

Декларація відіграла дуже важливу роль у тому, щоб не підписати новий Союзний договір. Декларація орієнтувала українських перемовників не на участь України в оновленому Союзі, а на створення самостійної держави. Особливо твердо стояв на цьому міцному ґрунті Іван Плющ, який дуже часто брав участь у Новоогарьовському процесі. Коли Москва остаточно переконалася, що Україна не буде підписувати новий Союзний договір, вона використала останній аргумент — ГКЧП. Але це лише прискорило остаточне проголошення незалежності України.

Підсумовуючи, хочу сказати: Декларація про державний суверенітет України була і залишається важливою віхою у державотворчих досягненнях українців.