Незнання англійської винахідливістю не компенсуєш, або Дещо про конкурентоспроможність наших випускників

Українські вузи готують неконкурентоспроможних випускників. Ця теза стала темою дебатів, проведених фондом «Ефективне управління» у столичному Будинку вчителя. Дискусія відбувалася за звичним уже сценарієм: одні запрошені на дебати спікери наводили аргументи, стверджуючи, що освіта в Україні не дає можливості бути конкурентоспроможними, а інші їм у цьому заперечували. Власне, тема обрана невипадково. За словами директора фонду Наталії Ізосімової, якщо держава хоче конкурувати на глобальному ринку, треба постійно рухатися вперед. Звісно, для цього в економіці країни мають працювати розумні, добре освічені люди, котрі самостійно думають та легко адаптуються у мінливому середовищі. Але чи в змозі українські вузи готувати таких спеціалістів? Усі ми прекрасно знаємо, що українські математики, фізики, ІT-спеціалісти затребувані не лише закордонними компаніями, а й міжнародними університетами. Але знову-таки постає питання: «Чи достатньо цього, щоб вигравати конкуренцію за інвестиції, ресурси та ринки?».

Голова правління одного з комерційних банків Володимир Лавренчук як роботодавець вважає, що українські виші готують неконкурентних спеціалістів. Їх випускники, здебільшого, не володіють англійською, або у них вона неактивна — це обмежує доступ до знань.

— Можна багато говорити про той чи інший аргумент, — каже він. — Приміром, якщо порівняти кількість менеджерів-випускників міжнародних вузів, здебільшого — іноземців, що працюють на провідних посадах у банках України, з кількістю наших випускників, котрі працюють на провідних посадах у банках світових за кордоном, то, напевне, буде 100 до одного. Можу помилитися, можливо, 50 до одного, але це не принципово. Бо ми тільки епізодично маємо успіх на міжнародному ринку праці в управлінні тих чи інших компаній і програємо у себе в Україні, коли іде змагання за хороший проект. Власне, це є мій найбільший аргумент...

Одна з причин неконкурентоспроможності — самі викладачі часто не є ефективними комунікаторами. Не володіють Інтернетом, електронною поштою. Якщо вони не знають англійської, то й не прагнуть, щоб студенти володіли. Тут велика відповідальність університетів і інститутів за те, хто формує критерії успішних знань або успішних навичок і неуспішних? Перша вимога має бути до викладачів...

Віце-президент потужної компанії Юрій Логуш, говорячи про конкурентоспроможність випускників наших вузів на ринку праці, притримується дещо іншої точки зору. На його переконання, наші університети відомі своїми проблемами. Студентові не так легко здобути знання, не так легко, навіть, підручник роздобути, не так легко оцінки свої завоювати і пробиватися далі. Важка ситуація, що парадоксально, викликає у студентів, як збудник, досить здорову реакцію. Вони стають повороткі, винахідливі, навіть агресивні. Знають, де, коли, як поводитися, щоб домогтися свого. Це дає їм можливість пробитися, здобути червоні дипломи, отримати роботу. Ці агресивність, кмітливість і винахідливість у діловому середовищі переходять в інші якості, які можна назвати підприємництвом. У бізнесі потрібні, власне, ці якості, щоб відчути ринок. Тому не дивно, що в Україні економіка зростає, конкуренція шалена, нові фірми здобувають великі частки ринку. Єдине питання: «Для чого пристосований і де конкурентний цей студент, окрім українського ринку?». З досвіду компанії знаємо, що наші працівники надзвичайно здібні, спроможні пробивати бізнес на інших ринках, які мають спільне радянське минуле. Тож успішно і швидко завойовуємо позиції таких ринків, як Білорусь, Молдова, Кавказ, Середня Азія і, навіть, Монголія. Мовного бар’єру практично немає, суспільства дуже подібні і ця винахідливість — саме та риса, яка найбільш потрібна, щоб перемагати. Але західні ринки різняться від українського. Вони розвинуті, впорядковані, все, що тобі потрібно, купується за ціну і тільки за ціну. Немає всіх інших підходів, які потрібні на наших ринках, щоб здобувати свої позиції, і там найголовніше — знання мов. У тому ми шалено програємо. Але ті студенти, ті працівники і випускники, які знають англійську мову, дуже добре дають собі раду на західних ринках, бо вони привносять ті якості винахідливості, підприємництва і тому подібне, які потрібні, щоб перемагати в бізнесі.

Френсіс Керінкросс, ректор коледжу Екзетер Оксфордського університету (Великобританія), також вважає, що українські вузи кують неконкурентоспроможні кадри:

— Як колишній журналіст, я проробила дві речі. Подивилася на міжнародні рейтинги ваших університетів і в розмові з багатьма молодими українцями попросила їх поділитися особистим досвідом як викладачів або студентів. З рейтингів почерпнула таку інформацію: до двох найвідоміших із них Україна не увійшла взагалі. Однак третій, рідше цитований, але складений на основі аналізу більшої кількості вузів — рейтинг іспанської організації CSІC, що включає 8000 навчальних закладів, — виніс Київський університет імені Тараса Шевченка на 1136-тє і Києво-Могилянську академію на 2055-те місце. Ще кілька українських вузів були згадані ближче до кінця списку. Я визнаю, що Україна — держава небагата, а університети, особливо вищого рангу — дорогий бізнес, але багатьом країнам з подібними показниками доходів на душу населення вдалося домогтися того, щоб хоч один із їхніх університетів потрапив до тисячі кращих вузів планети. Наприклад, один із вузів Естонії — малюсінької країни, один із Сербії та два з Перу, яка дуже близька Україні за рівнем добробуту населення, були згадані в цьому списку. У зв’язку з цим, той факт, що жоден з українських університетів не увійшов до цієї тисячі, здається мені дуже тривожним.

Із розмов з молодими людьми я зрозуміла: забагато теоретичних дисциплін у навчальних програмах, недостатньо практики. Викладачі читають за підручниками, противляться новим ідеям тощо. Я записала всі критичні зауваження — їх сім.

По-перше, в Україні забагато дрібних вузів. Розмір закладу має принципове значення. Потрібно поєднувати навчальні заклади, треба приділити велику увагу цій проблемі. Замість безлічі дрібних закладів Україні потрібні великі конкурентоспроможні університети.

Другий, дуже важливий момент: вузи зациклені на собі самих. Викладачі українських вузів часто навчають того самого рік у рік. Вони не знайомі з міжнародними дослідженнями, не читають міжнародну періодику, часто навіть не знають, що нового з’явилося у світі з цієї теми і як взагалі тепер її сприймає міжнародне наукове співтовариство. Чому до викладання не залучаються іноземні фахівці? Існують численні перешкоди на шляху визнання їхньої кваліфікації. Із цим завжди труднощі, що підводить мене до ще однієї проблеми: забагато втручання держави в освітній процес. Перш ніж викладач може приступити до навчання, його кандидатура має бути схвалена в міністерстві. Міністерство також аналізує всі нові курси та дисципліни, хоча воно не повинне мати жодного стосунку до університетських освітніх програм. Чиновники повинні дати університетам спокій і дозволити їм самостійно займатися справою, заради якої вони і були створені.

Наступне, і про цю проблему вже говорилося: ніде належної уваги не приділяється викладанню англійської мови. І я кажу так не тому, що це моя рідна мова, а тому, що це мова спілкування вчених у всьому світі. Саме цією мовою спілкується сучасне академічне співтовариство. І якщо українські викладачі не розуміють, а студенти не розмовляють англійською, то вони відрізані від світу. Треба вміти читати англійською, потрібно викладати англійською навіть в Україні! Це важливо.

Далі, викладачам дуже мало платять. Так вони кажуть, і я вірю, що це правда. Серед українських освітян багато людей, відданих своїй справі. І це при тому, що сьогодні академічна сфера так само управляється принципами міжнародної конкуренції. І якщо ви немислимо завантажуєте викладачів (від деяких істориків я чула, що їм доводиться читати по 750 академічних годин на рік!) і при цьому недоплачуєте, то навряд чи зможете втримати кращих із них.

В університетах занадто мало уваги приділяється студентським дослідженням. Студентів потрібно заохочувати, коли вони задають питання. Замість цього, їх просять замовкнути, і їхні запитання ігноруються. Також наприкінці навчального року студенти мають наочно продемонструвати, що вивчили з певного предмету. Показати розуміння не тільки теорії, а й того, що лежить за цією теорією у практичній площині. Ми хочемо, щоб студенти, які вивчають право, ставали не просто юристами, а й розуміли суть прав людини, знали альтернативні теорії справедливості, усвідомлювали вплив законів на економіку та соціальну сферу. Ось чого їх потрібно навчати.

«Забагато обману», — скаржилися багато студентів. Хабарництво при зарахуванні до вузів — величезна проблема — була значною мірою вирішена, коли запровадили зовнішнє незалежне оцінювання. Але дотепер ми чуємо про численні випадки, коли студентам під час іспитів дозволяється користуватися мобільними телефонами або виходити з аудиторії, або просто списувати чужу роботу, видаючи її за свою власну. У вузах Великобританії та США студентів за плагіат відраховують, а тут занадто часто на такі речі заплющують очі. І все це призводить до того, що студенти (та їхні батьки) починають вважати, що обман — це невід’ємна частина студентського життя, і це найбільш огидний урок, який викладається новому поколінню.

І останнє, дивовижна ситуація з фінансуванням вузів. Сертифікат вищої освіти допомагає вам стати багатшими. Випускники вузів одержують можливість заробляти більше, ніж люди, які не мають вищої освіти. Висновок: більшість студентів заробляють гроші відповідно до коштів, витрачених на одержання їхньої освіти. За час своєї кар’єри вони зароблять у п’ять-десять разів більше. Тоді чому на утримання університетів повинні витрачатися гроші платників податків? Студенти мають самі платити за навчання, а держава — допомагати фінансово тільки найбільш нужденним із них. Усім треба звикнути до думки, що гарна освіта — це дорога освіта. Тим часом українські вузи занадто закриті, занадто недоукомплектовані, занадто корумповані й занадто бідні, щоб добре справлятися зі своїм головним завданням. Ось чому більшість із них готують неконкурентоспроможних випускників.

Георгій Абдушелішвілі, старший партнер ректутингової компанії (Росія):

— Ми живемо у глобальній економіці, у нас немає кордонів, тому те, що сьогодні роботодавці бачать перед собою у вигляді випускника вузу — це безпомічна тварина. Це гарні люди, це гарні дівчата, я не сперечаюся, але вони не можуть сформулювати, чого вони навчалися, чого вони хочуть, навіщо вони прийшли сюди працювати, ким вони хочуть бути через три роки. Вони не можуть «зліпити» ті фрагментарні знання, що їм дали у вузі, бо не розуміють, із чого складається загальна картина. Вони не знають, скільки готові заробляти, і просять від 100 доларів до декількох десятків тисяч євро, — і те, й інше нерозумно. Я стверджую, що вони просто не готові до цього життя. Роботодавець розчарований, він бачить перед собою білий аркуш і розуміє, що йому потрібно цю людину садити знову за парту, навчати манер, навчати, як одягатися, навчати думати.

У нас існує величезна дистанція між школою та вузом, вузом і роботою. Учень не знає, як вступити до вузу. Бо школі однаково, що він робитиме потім. Батьки починають переживати, бігати по вузах, прилаштовувати дітей. Ми знаємо, до чого це призводить. Як подолати таке дрібне підприємництво на рівні хабарів, торгівлі й усього іншого?

Така само дистанція між вузом і роботою. Вуз не готує людей до того, щоб вони працювали. Випускник нездатний застосувати свої сили, бо він навіть не знає, які є в нього сили.

Далі — освіта повинна бути індивідуальною. Торік я був на території Узбекистану, де народилася алгебра, астрономія та інші науки, — і навчання там давно проходило у культових закладах. Максимальна кількість студентів на одного викладача не перевищувала двох. Я не стверджую, що освіта зникла після того, як вона стала аудиторною. Втім, мінімум два щаблі вищої освіти мають існувати: бакалаврат, де дають загальний кругозір, і магістратура, де студент сам обирає предмети та формує модулі для того, щоб потім бути професійним. Студент сам обирає, які кафедри він хоче відвідувати, яких професорів він хоче слухати, які модулі він хоче комбінувати для того, щоб бути успішним у майбутньому.

Ми увесь час говоримо про те, що у бізнесі має бути конкуренція, що компанії повинні виробляти конкурентний продукт. Чому в нас немає конкуренції між професорами? Студент — це клієнт, він вибирає свій модуль і вибирає професора. І неефективний професор, у якого порожня аудиторія, — змушений піти.

Студент повинен фінансувати освіту, і він має впливати на зміст цієї освіти, а не просто, як приймач, сприймати переказ підручників, який йому дають сьогоднішні викладачі. У світі чи не найбільші спонсори вишів — це їхні випускники, які люблять свою альма-матер і з першого заробітку досить часто повертають ці гроші університету. Нам не потрібні федеральні бюджети для того, щоб фінансувати університети.

Й останнє, освіта повинна бути безперервною. Не можна в 17 років людину ставити перед вибором, ким ти хочеш бути — банкіром або юристом? Та не знає 16—17-літня людина, ким вона хоче бути і в чому різниця між банкіром, юристом і президентом. Тому не можна її навчати раз і назавжди однієї спеціальності, сподіваючись на те, що вона нею займатиметься все життя. Це не так — світ змінюється.