У Верховній Раді України першого скликання, що обиралася ще як Верховна Рада УРСР 12-го скликання, 85 відсотків депутатів були членами Компартії. Частина з них уже вважали себе комуністами-демократами, але й ортодоксальні погляди ще були міцні. Вони сформували так звану групу 239, що фактично була прообразом нинішньої парламентської більшості, встановивши контроль над вищим законодавчим органом. Своєю думкою щодо прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року ми попросили поділитися народного депутата України від КПУ Володимира МАТВЄЄВА , котрий 1990-го також входив у парламенті до групи комуністів.
— Прийняттю Декларації про державний суверенітет України передувало кілька моментів, які вплинули на історію та розвиток не тільки України, а й всього світу. По-перше, це ухвалення Декларації про незалежність Російської Федерації. Декларація про суверенітет України готувалася, відверто кажучи, не найпрогресивнішими силами, які були тоді у парламенті. І не були враховані деякі найважливіші моменти й напрями. Насамперед йшлося про державність України, хоча наша країна досвіду державного управління не мала. Тоді Рада Міністрів УРСР казала: «Ми — великий облвиконком. Нам спускають план із Москви, і ми цей план розподіляємо по областях». Мався на увазі бюджет. План соціально-економічного розвитку складався знизу вгору, тобто від областей, районів, промислових підприємств, але він теж погоджувався з тими цифрами, які приходили із центру. По-друге, в Україні не вистачало державних кадрів, які мислять по-державному. До того ж у спадщину економіці України діставалася дуже велика частина підприємств, які мали союзне підпорядкування, керувалися із центру, із Москви. Наприклад, дев’ять суднобудівних заводів України були підлеглі Міністерству суднобудівної промисловості СРСР. І керувати такими підприємствами, такою структурою у складі Ради Міністрів України, уряду України, який ще тільки треба було створювати, було складно. Крім того, потрібно було вирішувати питання зі Збройними Силами, з ядерним статусом, якою ми будемо державою — позаблоковою чи блоковою. Ці проблеми знаходили своє відображення й під час прийняття Декларації про державний суверенітет України.
— Що змусило тоді вас та інших комуністів проголосувати за Декларацію?
— Комуністи у Верховній Раді тоді зазнавали дуже серйозного тиску. Нас ставало дедалі менше й менше. І протидіяти тим відцентровим явищам, які розвалювали економічну й політичну систему Радянського Союзу, ставало значно важче. Після прийняття Декларації про незалежність Росії, коли Росія заходилася топтати доріжку на самостійний розвиток і викинула Україну сам на сам із тими проблемами, які у неї з’явилися, саме й змусило нас проголосувати за Декларацію.
Але в основі цього рішення лежали підсумки всесоюзного референдуму, що пройшов у березні, про те, що Україна буде у складі Радянського Союзу. Звичайно, люди позитивно відповідали на запитання, чи хочуть вони жити в Україні щасливій, багатій, суверенній. Я тоді це розглядав із дещо формальної точки зору. Хоча, можливо, це була моя особиста помилкова думка. Україна й до цього була суверенною. Три держави були представлені в Організації Об’єднаних Націй — Білорусія, Україна та Радянський Союз. Тобто на міжнародній арені Україна вже була суверенною державою. Якщо говорити в економічному плані, то Україна була суверенною у тому обсязі, яким вона розпоряджалася: міністерство вугільної промисловості було тут, в Україні, міністерства легкої промисловості, аграрне — теж. Але водночас були підприємства, замкнуті на центр, що мали всесоюзне значення. Наприклад, у будівництві ракетного комплексу чи авіаносця на суднобудівних заводах у Миколаєві брали участь усі без винятку краї та області СРСР. І недавнє ухвалення Постанови Верховної Ради України про перейменування крейсера «Украина» перед продажем говорить про те, що не можемо ми його побудувати без участі підприємств колишнього СРСР.
Я тоді вважав, що таку потужну економіку розвалити неможливо, порвати зв’язки не можна. Але не врахував однієї простої речі: що Україна була залежна від стану справ у Росії. Відчайдушні демократи тоді думали: цукру у нас — ого! Пшениці у нас — ого! Сала — ого-го! З металургії, машинобудування посідаємо одне із провідних місць у світі, взагалі входимо в десятку найбільш розвинених країн. Проживемо! Упораємося! Але не так сталося, як гадалося. Тому що не врахували одну річ: ми входили до десятки найбільш розвинених країн світу у складі Радянського Союзу.
— Якщо уявити, що за Декларацію про державний суверенітет довелося б голосувати зараз, нинішньому парламенту, за той само текст. За неї б проголосували?
— Ми стали більше реалістами. Я твердо знаю, що повернути Радянський Союз у тому вигляді, в якому він існував, практично неможливо. Як неможливо двічі ввійти в ту саму річку, повернути на 20 років тому всі економічні зв’язки, підприємства практично неможливо. Тому, звичайно ж, сьогодні всі б проголосували за Декларацію про державний суверенітет, можливо, трохи змінену, розуміючи, що іншого шляху немає. А якби хтось запропонував документ, договір — а давайте утворимо Радянський Союз, але державу, в якій не будуть визначені економічні взаємовідносини, судова система й т. д. — ніхто б не проголосував. Хоча якщо текст Декларації про державний суверенітет зараз винести на голосування, він був би істотно змінений. І правки вносилися б дуже серйозні й принципові.
— Кого ви представляли у парламенті першого скликання?
— Коли мене обирали народним депутатом Верховної Ради УРСР 12 скликання, я працював другим секретарем Миколаївського обкому КПУ, а коли забороняли КПУ — першим секретарем Миколаївського обкому. Я не перейшов до Верховної Ради на звільнену роботу, і після закриття обкому працював на державному підприємстві «Суднобудівний завод імені 61 комунара». Колектив мене прийняв, мені не ставили жодного питання, мовляв, я «мерзотник-комуніст», бо люди мене знали. Починав учнем суднового складальника на Чорноморському суднобудівному заводі, а закінчив заступником генерального директора з виробництва та економіки. Усе моє життя було пов’язане з виробництвом, суднобудуванням, тому й тоді, і сьогодні порушую багато проблем суднобудування. І переконаний: без об’єднання економік Росії, України в єдиний комплекс побудувати великі надводні кораблі практично неможливо. Наведу простий приклад: Росія в Сєвєродвінську намагається побудувати авіаносець для Індії. Але у них нічого не вийде, бо без Миколаєва, без миколаївських фахівців, без їхнього досвіду, вони цього зробити не зможуть. Це вже розуміють і директор заводу в Сєвєродвінську, і уряд Росії, вони вже перенесли строк з 2008-го на 2010 рік, потім на 2012 рік, але це замовлення без нас не виконають.
Розмовляла Юліана ШЕВЧУК.
