Коли батько, Іван Гривнюк, пішов на фронт, малому Сашкові було неповних два роки. Старша сестра Ганна батька пам’ятає добре, їй тоді було вже десять. «Єдине, що пригадую, — це як батько катав мене на конику, такий теплий і сонячний момент. А коли хтось ішов у військовому одягу, я думав, що то міг бути мій тато. Навіть питав сестру, чи можна купити батька. Мати, почувши таке від мене, малого, плакала, а я не розумів, чого», — каже сьогодні сивочолий Олександр.

Та пізніше з сусіднього села до матері прийшов чоловік, який розповів про смерть батька. Пані Ганна добре пам’ятає це: «Він загинув разом зі своїми товаришами. Шість молодих хлопців і командир сиділи під дубом, коли в дерево влучила граната, і від тих бійців лишилися тільки чоботи начальника. Мені казали, де це сталося, але я не запам’ятала. Ще пригадую, як тато прийшов поранений додому на кілька днів. Потім його знову забрали на війну. Пізніше прийшла звістка, що батько, перебуваючи на фронті — в Кам’янці-Подільському, пропав безвісти. На цьому й перервався весь зв’язок».

Ганна й Олександр знали батька лише з маминих розповідей та старих знімків. Багато розказували й односельці, бо добре знали тата Івана. До тридцяти восьми років, поки не пішов на фронт, Іван на бричці возив голову колгоспу — це була добра посада в ті часи. Зі смертю батька малих дітей та матір-вдову Іванові батьки вигнали з хати, сім’я перейшла жити до маминої рідні. «Тяжко нам було дуже, час був голодний. Але вижили! Мама так і залишилася сама, дуже вже кохала тата», — згадує Ганна Іванівна.

Про батька Івана розповідали вже своїм дітям та онукам: Олександр — у Чернівцях, а пані Ганна — в Хмельницькій області. Брат та сестра не могли навіть уві сні побачити того, що трапиться далі.

Випадково онука Олександра натрапила в мережі Інтернет на списки листів військових, які мали бути доставленими ще в роки війни. І знайшла там знайоме й рідне прізвище прадіда — Гривнюк. Із 1186 листів цей військовий трикутник був під порядковим номером 1019.

Річ у тім, що Національний музей історії Великої Вітчизняної війни розшукував спадкоємців родини Гривнюків, щоб передати їм лист від батька Івана Гривнюка, адресований дружині Явдосі. Цей лист у 1941-му потрапив до рук німців і майже 70 років зберігався в архіві, потім у поштовому, згодом — технічному музеях Відня. Таких листів було 1186. Ці солдатські трикутники передали пізніше Меморіальному комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років». Для чого німцям знадобилися солдатські листи? Це пояснив німецький історик Ольштегер, який у 1942 році відправляв поштову кореспонденцію до Австрії: «Ця колекція дає картину настрою радянського народу на початку війни».

Дізнавшись про листа, родина втратила спокій, телефонували до Меморіального музею та відділення «Укрпошти» мало не щодня.

І от у гості до пана Олександра та його сім’ї завітали працівники місцевої «Укрпошти». Заступник директора Чернівецької дирекції «Укрпошти» Микола Климчук та листоноша одного з відділень розповіли, що не могли вгамувати емоцій під час вручення такої важливої кореспонденції. Ще більше вражень було в самих Гривнюків. «Лист датовано 1941 роком. Коли мені його вручили, я ніби народився і почав жити заново», — зі сльозами каже пан Олександр.

Військовий трикутник написаний на п’яти сторінках хімічним олівцем, так тоді писали майже всі. Почерк солдата Івана не дуже розбірливий, речення не завжди завершені. Навіть рідні, всоте перечитуючи листа, до кінця не можуть зрозуміти деяких уривків. «Найбільше батько пише про маминого брата. Той був молодшим за тата, його пізніше забрали на фронт. Пише про господарство, про нас, дітей. Про війну майже не згадує. Чітко прочитали фразу: «Германію побідимо!».

Олександр Іванович не може повірити, що така історія трапилася з ним: «Бачив по телевізору передачі про таке, але щоб зі мною!» Його сестра Ганна запевняє: «Тепер відчуваю зв’язок з батьком, він ніби живий говорить з нами». Поштові працівники з гордістю розповідають про лист, який не може зрівнятися з жодним мобільним телефоном чи Інтернетом, — лист у вічність.

Фото Петра ГОНЧАРА.