Від лану до столу — без хімії

Хоч приємно, коли твій труд потрібен не лише тобі, а й визнається суспільством, та сім’я Виноградових з Городенківського району має свої критерії оцінки власної праці. Адже, перебравшись на ферму із комфортної міської квартири, дбали насамперед про родинний затишок та пошук власного «Я». Ірина, наприклад, розповідає, що, споживаючи власноруч вирощену продукцію та дихаючи тутешнім повітрям, забула про свої болячки. Її чоловік Дмитро, до речі, уродженець Росії, з головою та неабияким інтересом занурився в роботу.

Адже проблем вистачає: насамперед знайти достатньо коштів для проведення весняно-польових робіт. Озима пшениця, на щастя, радує щільним зеленим полотном. Насінням ярих культур були забезпечені: половину — власного, решту придбали в спеціалізованих господарствах Житомирщини, Вінниччини й Тернопільщини, які, як і вони, займаються органічним землеробством і вийшли на такий рівень, що мають уже право торгувати посівним матеріалом. Складніше було з пально-мастильними матеріалами, тож більше площі відвели під гречку та овочі, які висівали в пізніші терміни. Та радує те, що на початку червня в їхньому фермерському господарстві побували експерти україно-швейцарської організації й відзначили високу якість їхньої продукції птахівництва. Курятина та яйця з ферми Виноградових сертифіковані як органічні. А це означає, що матимуть замовлення на них, як, приміром, нині реалізують зерно, крупи та овочі.

Дмитро та Ірина орендують 52 гектари земель запасу Стрільченської сільської ради, та ще 150 — земельних паїв у селі Пробабині. Прагнуть бути на пульсі часу, шукають ринки збуту. А щоб ретельніше слідкувати за великим «подвір’ям», перебралися сюди жити. Для зручності два роки тому придбали комплекс приміщень колишнього колгоспу в сусідньому селі Бабині, де розвивають виробництво, маючи для цього належні умови, й побутові також. Випікають хліб у власній міні-пекарні, утримують курей і поросят. Переїхав до них Іринин брат Андрій із сім’єю, з інтересом впроваджують спільні ідеї. Робота на радість і від того, що батьки розуміють, підтримують і надзвичайно допомагають розвивати родинне господарство. Власноруч виправляли стіни однієї з кімнат помешкання. Двері — на два боки. За вікном — стайні, неподалік — пасовисько. Кажуть, що почуваються комфортно, незважаючи на те, що житло буквально примикає до колишньої ферми, де встановлюють обладнання для виготовлення гречаної крупи та її фасування. Задумуються про сучасну молочарню, адже нарощують поголів’я худоби. Та ще треба облаштувати невдовзі м’ясопереробний цех.

Починали Виноградови з п’яти гектарів. Практичного досвіду — обмаль, хоча Дмитро свого часу закінчив СПТУ. «Повезли нас тоді на практику, — розповідає, — надивився я на бездоріжжя, занедбані хазяйства. Вставати треба було вдосвіта, то охоту працювати на селі відбило надовго. Та згодом все ж вступив на факультет аграрного менеджменту університету. Якось, мандруючи Німеччиною, завітали до знайомого, який повіз на ферму з органічним методом виробництва. Це доволі велике комплексне сімейне господарство. Людей ми бачили якимись радісними. Тварини й рослини — доглянуті. Прибутки мають, бо працюють раціонально: хазяїн не вироблятиме продукцію без упевненості в її реалізації. А невдовзі на стажування я потрапив до швейцарського фермера. От, мислю собі, грошенят підзароблю, «перлину» Європи побачу. Вразили не тільки устрій, новітні технології та прогрес. А й те, як він із сім’єю вміє працювати в гармонії з природою. Там уперше побачив, як корови посміхаються! Отоді й зрозумів, що можна займатися сільським господарством «без гумових чобіт», вирощувати продукцію без хімікатів і на цьому мати прибуток. А коли практика підходила до завершення, щось у серці зойкнуло: як я вдома житиму далі. Адже мені без цього всього буде сумно. Ось і надумав спробувати на рідній землі».

Дмитро розповів, що вирощену продукцію сертифікує і контролює спеціальна лабораторія. Міжнародні експерти — часті гості на фермі. Зрештою, кожен може спостерігати, де випасаються корови, як годують та утримують свиней чи курей. Землю ж підживлюють тільки органічними добривами зі стаєнь. Рештки рослин мульчують. Сівозміна теж чітко дотримується, із включенням бобових, які збагачують ґрунт азотовмісними речовинами. На великих площах фермери використовують сидерати: вику, люцерну, конюшину тощо.

До господарів якось приїхав чиновник, присікався, що не додають до раціону своїм тваринкам передбачених, згідно з новітніми стандартами, вітамінів та мікроелементів лабораторного походження. Та переконали, що є вдосталь заліза й вітамінів з кропиви та інших рослин. З мінералами важче, але й тут є вихід: деревне вугілля, борошно з яєчної шкаралупи. Молочна сироватка — теж до рахунку. Не все легко дається, зате фермери можуть з певністю сказати: вирощена продукція корисна для здоров’я.

— Не завжди відповідає дійсності те, — мовить Дмитро, — що продукція «з базару», «з бабусиної грядки», так би мовити, чиста. Треба ще прослідкувати, де випасається сільська корівка: чи, бува, не попри дороги, в рівчаках, забруднених викидами автотранспорту: окисами свинцю, мастилами, кіптявою. А площі сільських пасовиськ скорочуються катастрофічно! Та навіть те, що останнім часом чимало сільських господарів домішують до кормів премікси, вже не є таємницею. Cвиня ж на них виростає до 130 кг за півроку. Оте м’ясо м’якесеньке, хоч губами їж... Чи можна порівняти, наприклад, з відбивною котлетою з поросяти, вирощеного на натуральних кормах? Та й справжню, домашню курку, кожна господиня підтвердить, треба довгенько до готовності варити. А вирощену за інтенсивними технологіями?.. Кістки під руками ламаються. Й не лише спеціалісти-медики тривожаться щодо застосування надміру хімікатів для агровиробництва та їх впливу на довкілля, наслідків від споживання такої їжі, а й прості споживачі. Українці ж — розумна нація: комусь треба до-о-овго було йти до впровадження новацій, а наші ж співгромадяни схоплюють усе на льоту! Одне порося «для себе» годують овочами та запареними висівками, а на продаж — казна-чим. І грядки поділені: ця картопелька чи морква — для власних потреб, відповідно, без гербіцидів та фунгіцидів, стимуляторів росту, решта — для реалізації... Коли заходить про це бесіда, кажуть, що свою сім’ю забезпечують якісною їжею, мовляв, студентам ось торбу з домашніми харчами щотижня передають. І не задумуються, що дитина ж, окрім того, харчується в їдальні, купує щось на ринку чи в супермаркеті... Та й хліб із залишками «хімії» щодня споживають, а нею захоплюються вже й у дрібнотоварних господарствах, іноді суттєво збільшуючи «для врожаю» її кількість, і з неорганічними добривами «переборщують». Не для себе ж, кажуть, вирощують. А ще пекарі хочуть заробити, то рясно борошно «здобрюють» і розпушувачами, й підбілювачами. Але є порядні й моральні ґазди. Сподіваємось, їх більшість.

— Бо бізнес — це не лише те, що заробив і поклав до кишені, — підсумовує фермер. — Труднощі є в кожного, але вони мають ставати рушійною силою до поступу. Рух є життя. Ніякого пафосу зі свого господарювання ми не робимо, нікому себе не протиставляємо. Намагаємося так налагодити роботу, щоб наші працівники трудились не лише заради зарплати. Це непросто. Ще подекуди не вистачає свідомості, щоб мати трохи, але жити добре. А молодь зчаста думає, що сидіти в офісі або банку — вершина мрій. Нам головне, що маємо розуміння у своїх дітей. Ось син Микола торік закінчив школу, до вузу не вступав, проте залюбки допомагає нам. Він фактично є нині виконавчим директором, організовує господарство за нашої відсутності. Треба, то й вила до рук бере: якщо батько гній кидає, то й син цього не цуратиметься. А дочка Настя підтримує кожне наше починання. Ще як ми мешкали в міській квартирі, в нас часто жили діти-сироти. (Уже понад п’ять років започаткована подружжям та ще кількома однодумцями благородна справа опіки над дітьми-сиротами набуває дедалі більшого розмаху в районі. — Авт.). То мені думалося, що мої ставитимуться до цього ревниво. Навпаки, донька допомагала нам в організації спільного (з дітьми-сиротами. — Авт.) відпочинку, сплаву по Дністру, походах, екскурсіях. Вона хоче зайнятися виробами з глини, пробує сили в мистецькому виші. А ще ми маємо такий проект, згідно з яким у нас навчаються діти. Починати з зернини, власноруч вкинутої до ґрунту, спостерігати, як рослинка виросла, закладати душу в процес. Бо то дорослі сприймають свідомістю, а діти — почуттями. Плануємо запровадити й екскурсії на ферму. Адже чимало малюків слона чи тигра в зоопарку бачили, а курча чи маленьку свинку — ні, тож прагнемо хоч якимось чином долучитися до підняття престижу селянства.

На знімках:  а бичок, каже син Виноградових Микола, — норовливий!; можна мати трохи, але жити добре — це підтверджують Ірина та Дмитро Виноградови.

Івано-Франківська область.