«Вона прозвучала як сигнал труби...»

Лесь Танюк (народився 1938 року на Київщині) — режисер, письменник, театральний педагог, перекладач, громадський і політичний діяч. Голова Національної спілки театральних діячів України та Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Поставив 50 вистав у театрах Львова, Москви, Києва. Автор кількох десятків книжок та понад 600 публікацій у періодиці з питань культури й політики. Народний депутат України Верховної Ради І—V скликань. Входив до депутатської групи Народна рада та фракції Народного руху. Очолював парламентський Комітет з питань культури й духовності.

— Спершу, мені здається важливим, сказати, що Декларація була своєрідною українською передконституцією. Бо потім і сама Конституція, і всі інші акти приймалися, виходячи з Декларації про суверенітет. Це дуже важливо.

Декларація не виникла на порожньому місці — бо перед тим такого роду акт прийняли естонці, інші прибалти. Також перед тим грандіозне рішення прийняли грузини, які відмінили знамениту російсько-грузинську угоду.

Правда, в нашій Декларації був один момент, який багатьох тоді стривожив. Я надіслав текст Декларації Єлені Георгіївні Боннер. Вона по телефону висловила свої привітання, але зауважила, що в Декларації одне місце її дивує. Там у кінці сказано, що все це зроблено для того, щоб підписати Союзний договір. Вона каже: «Якщо це ваша така гра з комуністами — заради того, щоб вони заспокоїлись і проголосували, то я це розумію. Але коли вони вас обдурили і прийняли Декларацію тільки для того, щоб знову вступити в Союз? Чи не вийде як у приказці: гуляли-веселилися, підрахували — просльозилися?»

Там справді в кінці є фраза про те, що Декларація може бути основою для підписання нового Союзного договору...

— А в інших тогочасних деклараціях такого не було? Навіть у росіян?

— Ні. Я пояснив Єлені Боннер, що це справді така гра, вона необхідна, бо в нас є велика прокомуністична група депутатів (вона тоді ще не називалася «Групою 239»). Але наша Народна рада жодним чином не націлена на підписання нового Союзного договору. Бо зрозуміло, що це шлях до відновлення тієї самої імперії.

Ну, і ще один тодішній випадок згадується з приємністю. Днів через три після того мені раптом зателефонував з Москви Олег Миколайович Єфремов, керівник МХАТу, й питає: «Ну что, подписали Декларацию? Будете независимыми?» — «Да». — «Ну и молодцы! Все бы так!»

Себто, коли ми лаємо Росію, мусимо не забувати, що в Росії було чимало людей, які внутрішньо сприяли нам. От такого типу люди, як Новодворська та інші, — вони ж чудово розуміли, що старий Союз іде до розпаду, а ідея нового Союзу спекулятивна, й оці декларації дадуть поштовх нормальному європейському розвиткові колишніх радянських союзних республік.

— До речі, про «гру» з нашими комуністами. Вони тоді також із вами загравали? Адже в документах 28-го з’їзду КПУ йшлося про суверенітет України.

— Наші комуністи тоді опинилися в ситуації, що Росія була налаштована дуже антикомуністично, й звідти марно чекати підтримки. Цю ситуацію їм треба було якось пересидіти. Й вони ще перед тим, як ми прийняли Декларацію про суверенітет, справді скликали свій з’їзд і визнали цю Декларацію — ще тоді не прийняту. Отже, ніби пішли назустріч. Хоча насправді то був відступ у зарання підготовлені окопи. Для них «український суверенітет» мислився все-таки в межах Радянського Союзу. Це потім не раз було предметом дискусій. Уявіть, коли, вже після прийняття Декларації, нам доводилось приймати якийсь закон, що суперечив союзному законові, за логікою (адже ще жили в Союзі) ми мусили б не приймати цього закону. От про це й сперечалися комуністи. Але — пізно. Адже навіть коли ми робили нову Конституцію, то керувалися вже не принципами радянської конституції, а тим, що закладено в Декларації про суверенітет.

Себто, Декларація, по суті, носила законодавчий, а не декларативно-літературний характер, як думалося комуністам. Хоч це і звалось «декларація», але документ, по суті, був законодавчий. Адже моментально після Декларації ми ухвалили закон про економічну незалежність, що базувався саме на Декларації. Так, як і закон про те, щоб наші солдати не служили у військах СРСР, й інші закони. Тобто, Декларація була ніби сигналом труби. От вона прозвучала — і все почало рухатись у певному напрямку.

— А вас не тривожило, що Декларація, з її обережним абзацом про можливий Союзний договір, перегукується з не надто рішучими Універсалами Центральної Ради?

— Ні, ми тоді якось не дуже зациклювались на тих Універсалах.

— Але ви особисто, з вашою схильністю до історичних паралелей, не могли про ті Універсали зовсім не згадувати!

— Звісно, я навіть на Народній раді намагався провадити такий лікнеп, поширював ті Універсали серед колег, щоб ненароком не повторити помилок Грушевського, Винниченка й Петлюри. Але чистої паралелі з минулим там не могло бути. Бо тоді ми за один день проживали те, що раніше за місяць чи рік. І якщо хтось обережно говорив, що те чи те не слід робити, то через день-два він уже цього не говорив і не думав. От вам приклад з Юхновським. Він — інтелігент, суперрозумний чоловік. Але коли я поставив на Президії Верховної Ради питання про те, щоб на гривнях був портрет Мазепи, Ігор Рафаїлович просто накинувся на мене: «Це неправильно, нерозумно, провокативно! Лесю, ви молодий, а я старий, я знаю!» А минуло кілька місяців — і ця наша суперечка вже здавалася смішною. Зрештою, в ті дні громадська думка дозрівала навіть швидше, аніж наші депутатські уявлення про те, що правильно, а що ні.

До речі, якраз Юхновський це дуже добре розумів. Саме він наполіг на проведенні референдуму про незалежність. Усі боялися того референдуму, навіть я боявся: а раптом програємо? А Юхновський сказав: «Ні, Україна не програє, люди не можуть помилитися».

Так і вийшло. Тепер ті страхи здаються наївними. У мене збереглась російськомовна листівка, яку я випустив тоді спеціально для Севастополя, — маленький хлопчик каже: «Мама, уговори папу проголосовать за Независимость!»...

Це я кажу до того, що легенда навколо якогось явища часом набагато важливіша, ніж соціологічна реальність. І оця «фантастика уявлень» — вона іноді потужніша й рухливіша від реальності. В цьому сенсі Декларація про суверенітет була для свого часу ніби фантастикою. Вона ж нікого ні до чого не зобов’язувала — окрім гасел. Але гасла були настільки переконливими й серйозними, що поступово ставали законами. Бо перемагає не той, чия сила більша, а той, на чиєму боці громадська свідомість.

— Сьогодні Декларація — це меморіальний документ, чи вона зберігає актуальність?

— Зберігає. І те, що зараз діється, що нинішні нові закони ігнорують Декларацію про суверенітет — це якраз знак того, що багато хто хотів би сьогодні святкувати річницю Декларації тільки як річницю т о г о ч а с н о г о документа. Але на неї і досі посилаються навіть противники суверенітету. Приміром, наші антиНАТОвські політики кажуть: «А он же в Декларації сказано про позаблоковість України!» Хоча цей пункт Декларації стосувався Варшавського договору, а не НАТО. Отже, це підміна понять, спекуляція на Декларації. Справді, низка її положень належить лише своєму часові. Але стратегічно цей документ чинний і досі — якщо, звісно, говорити про дух, а не про букву.