«Він безнадійно хворий Україною...»

Дисидент, правозахисник, поет, журналіст, філософ, громадянин. Усе це — про Івана Сокульського. Він так і не дочекався реабілітації: довідку про неї родина отримала на сороковий день по його смерті. Після смерті прийшли до читача і його поезії. Перша книжка «Владар каменю» побачила світ у видавництві «Український письменник» 1993 року. В 1997-му стараннями дружини, друзів і доброчинців невеликим накладом вийшла збірка «Означення волі». Вірші з цієї книги разом з поезіями, укладеними самим автором, увійшли до вибраних творів «Лірика» (2006 р.). А за життя, у шістдесятих, він встиг надрукувати лише кілька поезій в альманасі «Вітрила» і в харківському журналі «Прапор» та переклади з білоруської Анатолія Грачанікова у «Вітчизні».

Як журналіст Іван Сокульський відомий небагатьом «посвяченим» читачам незалежного культурологічного журналу «Пороги», одним із засновників і головним редактором якого він був. Кожний примірник (всього, з 1989 року, видано дев’ять номерів по 50—100 екземплярів) — унікальний, ручної роботи: тексти друкувалися під кальку на машинці, вклеювалися фотографії, аркуші зшивалися і вкладалися в обкладинку, виготовлену художником Сергієм Ковикою-Алієвим. У 2009 році київський «Смолоскип» на 600 сторінках видав вибране цього літературно-мистецького і громадсько-політичного самвидаву, який, написала в передмові Раїса Лиша — одна із засновників, поетеса, лауреат премії імені Василя Стуса, і зараз «несе ідеї й енергію відкриттів».

Сокульського-філософа відкриваємо для себе у його «неділешніх думках-бесідах», які він вів зі своєю родиною в розлуці («Встав о 5-й, як завжди. До 6-ї в мене молитва, а після неї — розмова з вами, любі мої»). Вони зібрані у двотомнику «Листи на світанку». Окремою книжечкою надруковані «Листи до Марієчки», які можуть бути за приклад батькам у спілкуванні з дітьми.

Видана тільки половина його поетичних творів, чекають черги його щоденники, листи до нього від матері, дружини, дочки, друзів.

Посмертно, у 1995-му, Івана Сокульського прийняли до Спілки письменників. І ордени — за видатний особистий внесок у боротьбу за незалежність України, самовіддане служіння українській національній ідеї та відстоювання прав і свобод людини — теж за нього отримала родина. В назві цих нагород є слова, якими можна означити його шлях, — Мужність і Свобода.

Народився Іван Сокульський 13 липня 1940 року на хуторі Червоноярський Синельниківського району на Дніпропетровщині. Його батько Григорій Петрович родом із Вінницької області (цікаво, що той куток у Самарському районі Дніпропетровська, куди 1967 року переїхала родина й де й зараз живе поетова вдова, називають «Вінницею». Кажуть, чимало вінничан тут оселилося). Влітку сорок першого він добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти в сорок четвертому.

«Рано встав і в степ пішов козачий, матір залишаючи одну... І шукав, шукав її, війну, батька щоб на тій війні побачить».

Мати Надія Іванівна родом із Хмельниччини. Тридцять чотири роки працювала в колгоспі, ще двадцять — на різних роботах, коли перебралась до міста. Хотіла, аби син мав вищу освіту, тому після сільської семирічки послала його у Синельникове закінчувати десять класів. І не перечила, коли після невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету Іван відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину. Але перш ніж стати студентом філфаку Львівського університету, ще два роки працював на червоноградській шахті.

— Саме у Львові, — каже поетова вдова Орина Сокульська (на знімку з донькою), — Іван стає українцем і громадянином, починає писати українською (досі писав російською). «І я, о Львове, слово тут шукав, в собі носив твої глибокі рими, на твій епічний брук і я щодня ступав... Свої літа і я змішав з твоїми...» Після другого курсу він переводиться до Дніпропетровського університету, бо у Львові «без щоденного причастя Дніпром та степовою далечінню» йому стало тісно. Але додому їде вже зовсім інший Іван. У Львові мене називали «москалем», казав він, а сюди повернувся і став «бандерівцем».

Сам Іван Сокульський чітко визначив час і подію, які змінили його життя. В автобіографії («Кілька слів про себе»), датованій 7 травня 1992 роком, він пише: «... від Шевченківського вечора у Львові — за сценарієм київського клубу творчої молоді (березень 1964-го) в повній мірі відчув свою причетність до покоління шістдесятників, репрезентованого блискучою київською плеядою: Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк... Чуття цієї приналежності, близьке знайомство з колом тодішньої київської інтелігенції, що називала себе Молодою громадою, власне, і допомогло мені здійснитися українцем зі всіма випливаючими звідси наслідками. Це надихало, перевертало всі твої дотеперішні совєтизовані уявлення та погляди — як розігріте залізо, перековувало тебе на українського інтелігента. Ти ставав кимось, здійснювався як особистість... Захоплююче і сильне, як дніпрова повінь, було те чуття!»

...Повчився ще два роки, а в травні 1966-го його виключають з комсомолу і відраховують з університету — «за недостойну поведінку». З цим «вовчим квитком» неможливо було влаштуватися на найчорнішу роботу. Якщо й щастило, то ненадовго. За три роки Іван Сокульський поміняв немало місць і професій: працював у газетах — районній (в Царичанці), міській (у Кривому Розі), багатотиражній (уже дома, у Придніпровську Самарського району Дніпропетровська), редактором в обласній бібліотеці, вихователем у гуртожитку, пожежником, матросом-касиром пароплава «В. Сосюра». А тим часом: «Щодня в мені вмирає вірш, їх не встигаю хоронити. Вмираю й я... Ти не повіриш? — Без них не хочу жити!»

На тому пароплаві 13 червня 1969-го його заарештували як одного з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська».

«Лист...» був написаний у серпні 1968-го), та тоді й багато років потому мало хто знав його зміст. Передрукований не раз (є кілька варіантів із незначними змінами), він таємно передавався із рук у руки, за кожним примірником полював КДБ. Хоч автори й не приховували своїх думок від партії й уряду. Навпаки, адресували листа Голові Ради Міністрів УРСР Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК Компартії України Овчаренку, секретареві Спілки письменників УРСР Павличкові. Копія — українському народові. Маючи якнайкращі наміри, молоді люди взялися інформувати керівників держави про «дике, безглузде переслідування чесних громадян України». Зокрема, про брутальну кампанію, яку розгорнули на Дніпропетровщині проти роману «Собор» Олеся Гончара, — називали імена журналістів, письменників, які постраждали під час цієї кампанії (до речі, самого Сокульського тоді звільнили з редакції багатотиражки). Про цькування молодих українських письменників і поетів, на яких поставили клеймо «українських буржуазних націоналістів». Про нищення української мови («на заледве не мільйонне місто немає жодного справді українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою!»), історичних пам’яток козацької доби, церковної архітектури, про відсутність у місті пам’ятників видатним українським діячам, життя яких пов’язане з Дніпропетровщиною. «Невже «ворогами народу» є ті громадяни УРСР, що збагнули стратегію свого народу й не хочуть цуратися рідної мови, самих себе? Невже радянський патріотизм нинішнього українця не включає в себе національної гідності, гордості за свій великий і талановитий народ?» — запитували у керівництва держави автори листа. І радили прислухатися до настанов Леніна: з націоналізмом місцевим необхідно боротися на два фронти, в першу чергу виступаючи проти великоросійського шовінізму, бо саме він породжує націоналізм. А наприкінці вимагали притягнути до відповідальності усіх, «хто вчиняє брудні україножерські кампанії, відьомські шабаші на терені української культури, хто переслідує відданих народові, чесних людей тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим...» Ще й вибачилися за різку форму, мовляв, що «писати такі речі без обурення, значить нічого не писати».

До відповідальності притягнули їх самих. Точніше, трьох із підписантів: робітника з Новомосковська Миколу Кульчицького звинувачували в поширенні «Листа...», засудили до 2,5 років загального режиму; письменника Віктора Савченка (тоді асистента Дніпропетровського металургійного інституту) — до двох років умовно з трирічним випробним строком, а Іванові Сокульському дісталося 4,5 роки колонії суворого режиму. Крім листа, його звинувачували ще й у поширенні самвидаву, зокрема, виступу генерала Петра Григоренка на захист кримських татар, а також у написанні віршів «Воли», «Святослав», «Ностальгія». Читаючи їх, розумієш, чому він дістав найбільше покарання. І без «Листа...» на строк Сокульському вистачило б оцих рядків:

«Воляча кров у нас, волячі у нас жили, воляча вдача, добра і м’яка. У шумі цім — волячі наші сили приковані до чорного гака. Розумні, карі, сиві, сірі — куди ведуть, куди нас гонять — ідемо... А б’ють — воляча у нас шкіра. Воляча шия в нас — під будь-яке ярмо!.. Степами йдем — у спразі, в муці... Погоничів — не наші то дороги. Погоничі і ті вже з нас сміються: «Для чого носять гострі свої роги?» ...Хай щедрі ми талантами, хай здібні, хай щирість знають нашу і красу — в машинний вік ми не потрібні... Нас віддадуть на ковбасу!... Ми знаєм це! Хазяїн нами оре. Свистить батіг. Бо любить наші боки! Допоки віз — і жити нам допоки?.. Воляча сила в нас, воляча в нас покора!»

Або: «Святославе, вою наш, устань! Святославе, знову печеніги! Де клекоче гнівом Дніпрельстан, вихопи меча свого із піхов!... Все забуто. Лиш димить полин. Чадієм і чахнем, в небі нашім — темно. Гнем обіддя з дужих наших спин, голови у рабство продаємо!»

Перший свій строк він відбував спочатку в Мордовії, а з кінця 1971-го — у Владимирському централі, в тім числі, у «психбараці» цієї в’язниці.

— Іванова мати розповідала, як їздила туди забирати його після звільнення, — згадує Орина Сокульська. — Дісталася до Владимира, а там кажуть: «У нас такого нема». — «Як нема, ось же лист від нього!» Жінка, яка передачі приймає, заспокоїла: «Не хвилюйтеся, він у Москві, в Інституті Сербського». Сіла в електричку до Москви, показала папірець комусь із пасажирів: мовляв, допоможіть розшукати ось цей інститут. Люди трапилися співчутливі — й речі піднесли, й у довідковому бюро дізналися адресу, й у таксі посадили. Приїхала до інституту: «Так, був такий, але вибув у Бутирську тюрму». На вулиці спитала якогось чоловіка, як до тюрми їхати. А він подивився на неї та й каже: «Мамаша, вам важко буде її знайти. Я вас одвезу». Їхали довго, розповідала мати. Нарешті дісталася до тюрми, питає: «Є тут Сокульський?» «Так, — відповідають, — є, йому чотири роки дали». Вона ледь не знепритомніла: «За що ж його знову засудили? Він уже відсидів чотири з половиною, як один день...» Тоді та дівчина комусь зателефонувала й каже: «Йому готують документи на звільнення. Чекайте біля воріт». Супроводжуючий мав посадити їх на поїзд, щоб по Москві не ходили. Але коли привіз на вокзал, дав десять карбованців — беріть самі квитки, та й поїхав. То вони ще й у Ленінград заїхали, до рідних священика Бориса Заливако, з яким Іван відбував строк, а вже звідти — додому.

«Мамо, мамо, ти живеш, де місто дивне, враз темніє фарба голуба, ти одна, ти думаєш про сина, і крізь шиби цідиться журба. Ти одна, а сад кидає тіні, ти одна у тихім відгомінні. Мамо, мамо, я вернуся до весілля, бо і сад на мене жде, і Клечальна золота неділя двох синів до шлюбу поведе. Будуть гості, буде шумовиння, враз темніє фарба голуба. Ти одна, ти думаєш про сина, і крізь шиби цідиться журба».

— Іван приїхав до нас у Лужки — це Болехівський район Івано-Франківської області — в гості до мого брата Ярослава Лесіва, — розповідає пані Орина. — Вони затоваришували у мордовських таборах. Там, спочатку в Потьмі, а потім у селах Явас і Умор відбували тоді покарання брати Горині, Зеновій Красівський, Дмитро Клецко, Михайло Дяк — члени організації «Український фронт», до якої належав і брат. Ярослав відсидів шість років, я приїхала зустрічати його в Болехів і не впізнала. Вже коли порізно сіли в автобус, і він заговорив, я швидше зрозуміла, що це брат, аніж упізнала. Ярослав був надзвичайно виснажений, дуже схуд. Мама, побачивши його, на порозі зомліла... Брат жартував: «Я познайомлю тебе з таким гарним хлопцем — кучерявим, синьооким». І ось приїздить Іван — худий аж жовтий, змучений, та й кучері вже розгубив. Минуло лише кілька місяців після його звільнення. Але коли заговорив... Наче світився весь, і така добра енергія йшла від нього. Ми годинами розмовляли... Вінчалися 3 серпня 1974 року в старій церкві 18-го століття. «Коні везуть тільки до шлюбу, а після шлюбу — пішки годиться», — велів батько й повів нас кілометрів десять через гори... Мені йшов 22-й, а Івану виповнилося 34.

Жити молоді поїхали до Дніпропетровська. Орися, на той час студентка-заочниця педінституту, пішла в школу викладати математику. А Іван — знову в пошуках роботи. На одному місці йому вдавалося протриматися лише кілька місяців: слюсар, монтажник, робітник з підготовки залізничних вагонів, сигнальник, виконавець художніх робіт, машиніст сцени, агент з доставки квитків, уповноважений з реалізації турпутівок, приймальник вантажів, двірник-сторож, прибиральник...

І водночас: «Я владар каменю, мов рана — Україна в моїх очах... Як довго ждать! Як важко — на колінах! — тримать меча».

У ті роки він багато писав. У 1978-му, коли прокотилася нова хвиля арештів — забрали і його близьких друзів Миколу Горбаля, Ярослава Лесіва, Петра Розумного, Сокульський вступає до Гельсінкської правозахисної групи. Цей факт, а також вилучені під час обшуку поезії, які «підривали та ослаблювали радянську владу», ляжуть в основу нового обвинувального вироку. Але ж пророчими виявилися ті «наклепницькі» рядки, написані поетом у 1977-му: «Одні слова, де гріло і горіло. Порожній жест, де справді був порив. Остання ситість, де жило й боліло. Задуха, де ревли вітри... І все змогли! І все здолали! Далекі далі!.. Ладаном — хвала. Великий галас — там, де бути славі. Велика дірка — там, де ціль була».

У квітні 1980-го Івана Сокульського заарештовують удруге. 11 квітня із Дніпропетровського слідчого ізолятора він пише рідним, звертаючись також до «спільників по творчості» і «побратимів по святому ідеалу свободи»: «Як і 1969 року, мене знову звинувачують. А за докази моєї «злочинної діяльності» служать випадкові окрайці моїх думок та напівдумок, поетичних образів... Я не політик і не обстоюю ніякої політичної програми. Будь-яку (навіть найпрекраснішу!) політичну програму не вважаю спроможною суттєво удосконалити суспільство без нашої моральної відповідальності і громадянського сумління. Як на мою думку, моральне вдосконалення окремої особистості куди значиміше для суспільства, ніж хлопавки тріскучих фраз та гасел, що нікого ні до чого не зобов’язують».

Ті «окрайці думок» на цей раз коштували Івану Сокульському п’ятнадцяти років позбавлення волі: перші п’ять — у тюрмі, ще п’ять — у таборі суворого режиму й п’ять — заслання. Він був визнаний особливо небезпечним рецидивістом. У хаті «на Вінниці» залишилися його чекати три найдорожчі жінки — мама, дружина й донечка Марійка, якій тоді було  чотири з половиною роки. «Марієчко! Спасіння — що ти є. Сьогодні ось рятуюся тобою. О Боже наш! Найкраще так, як є, — високою порою! Марієчко! Молюсь, мене діждись! Молюсь далекій нашій миті. Марієчко, подай мені води — щоб жити!»

— Спочатку ми їздили до нього в тюрму в Чистополь, що в Татарстані. Це місто пам’ятає не одного поета, згадаймо лише Марину Цвєтаєву, —розповідає Орина Сокульська. — А згодом — у табір особливого режиму в село Кучино Чусовського району Пермської області, де обірвалося життя Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина. Іван за час перебування тут понад сто діб провів у карцері «за порушення режиму», не раз сидів в одиночній камері. Це коштувало нам побачень і листів. Побачення могло зірватись через одне необережне слово. Пам’ятаю, як готували ми Марійку до зустрічі з батьком. Треба ж було пояснити їй, чому так довго ми не їдемо до тата і для чого його тримають за ґратами. От Іван і писав у листах, що він далеко-далеко будує міст через Волгу — коли побудує, то ми до нього й приїдемо. А перед самою поїздкою повідомив, що зараз у звіринці муштрує звірів, тому, мовляв, не дивуйся, доню, що до мене треба пройти через багато залізних дверей із засувками і що говорити з тобою ми будемо через скло. На побаченні Марійка й запитує: «Тату, а де твої звірі?» Як результат — замість чотирьох годин бачились ми тоді хвилин п’ятнадцять.

«Марієчко й Орисю! Вся в цвіту, калини щасна віть розкриллям білим в день ясний провисла. А наді всім — розлука наших літ — повсюдна чорна риса».

— За весь час ми мали єдине тридобове побачення — у квітні 1986 року, якраз коли сталася чорнобильська трагедія. Тоді із зони я привезла «бомбу», яку ми вдвох писали на цигарковому папері й яку передали зарубіжні радіостанції, — про безчинства наглядачів (були вказані всі поіменно), про вбивство Стуса, — згадує пані Орися. — Треба сказати, що до п’ятнадцяти років, згідно з вироком, за дев’ять днів до закінчення тюремного терміну Чистопольський райсуд додав Івану ще три роки. А передісторія цього рішення така: 12 червня 1983 року в одній дніпропетровській газеті з’явилося сфабриковане інтерв’ю з Іваном Сокульським під назвою «Прозріння», у якому він «каявся» за свої «гріхи». Саме в цей час він переносить операцію і повертається в табір, буквально закиданий газетами з цим пасквілем. Йому кажуть, що після цієї статті дружина його покинула і поїхала з донькою в Карпати. А мені кажуть, що він не хоче писати листів. Дев’ять місяців ми нічого не отримуємо один від одного. Звичайно, Іван не визнає жодного слова цього «інтерв’ю», і його карають новим строком. Я думаю, він чудом залишився тоді живий. Врятували перебудова і приїзд Рейгана до Москви. На переговорах порушувалося питання про звільнення політв’язнів, у тому списку був і Сокульський.

...Він повернувся додому, відбувши вісім з половиною років ув’язнення, і поринув у творче і громадське життя. Вступає до Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, видає незалежний часопис «Пороги», стає одним із засновників Товариства української мови імені Тараса Шевченка (згодом «Просвіта»), Народного руху України, «Меморіалу», громади Української автокефальної православної церкви, упорядковує збірку поезій «Владар каменю», очолює обласну організацію Української республіканської партії, на яку перетворилася Українська Гельсінкська спілка. Бере активну участь у політичних акціях, вінцем яких стало проголошення Незалежності України.

Останній місяць жити не міг без кисневих подушок. Але, найімовірніше, діагноз його смертельної хвороби — не той, що поставили лікарі. Справжній діагноз він давно поставив собі сам — устами своїх гонителів: «Його хвороба — небезпечна, його хвороба — інфекційна! У лазарет його, за ґрати, в табори! Для блага всіх — від всіх... Він безнадійно хворий Україною...»

Дніпропетровськ.