Вхід суворо заборонено!

Багаторічний тліючий конфлікт між тренерами з кінного спорту ДЮСШ і керівництвом державного підприємства «Південьконецентр» дійшов до точки кипіння в розпал зими, коли за наказом в. о. генерального директора конецентру Юрія Гнатюка в стайні для державних коней і в дитячих роздягальнях вирубали світло. Але в інших стайнях, де утримувалися комерційні коні, з електрикою було все гаразд. В один з таких днів саме в переддень спортивного свята юні наїзники виявили на дверях своїх роздягалень смужки паперу з грізним знаком оклику — «Опечатано!».

Чому миколаївські кінники стали ізгоями на власній спортивній базі, якою користувалися майже півстоліття? Провокація конфлікту, як з’ясувалося, закладена в підпорядкованості різним міністерствам. «Південьконецентр» і вся його матеріальна база, у тому числі спортивні споруди, перебувають у парафії Міністерства аграрної політики України, яке начебто й не зобов’язане фінансувати кінний спорт. Тоді як тренерсько-викладацький склад одержує зарплату в обласному управлінні фізкультури і спорту, а це вже Міністерства молоді та спорту.

У керівництва «Південьконецентру», що ледве зводить кінці з кінцями за рахунок бюджетного підживлення й оренди землі, на все про все відповідь тепер одна: треба — платіть, коні — задоволення дороге, комунізм закінчився.

Обласне спортивне керівництво таку позицію не розділяє: погубити традиційний на Миколаївщині кінний спорт — злочин. Школа і конецентр — одне ціле, у спортивну базу вкладено мільйони гривень. «Коня, котрий не проявив себе в змаганнях, ніхто не купить», — переконаний начальник обласного управління з питань фізкультури і спорту Олександр Садовський.

Є й інша думка. Приміське підприємство, яким є «Південьконецентр», — жирний шматок, до якого придивляється і принюхується багато хто. Ситуацію штучно доводять до абсурду, підприємство розвалюється, щоб потім легше було все прибрати до рук. Майже тисяча гектарів орної землі, величезні площі під господарськими та спортивними спорудами, не кажучи вже про все інше, розбурхують хапальні рефлекси товстосумів.

На підприємство кілька років поспіль навідувалися десятки комісій: вислуховували, записували, їхали, але все залишалось, як і раніше.

Тренери з кінного спорту, котрі звернулися по допомогу в «Голос України», стверджують: договірні умови про безплатне використання приміщень, полів, рівномірний розподіл коней між тренерами й учнями для проведення повноцінного навчально-тренувального процесу «Південьконецентр», як і раніше, ігнорує.

При цьому, йдеться в листі, керівництво конецентру не піклується про належне утримання спортивних і господарських споруд, про їх безпечну експлуатацію. Ставлення до тренерів і дітей найчастіше зневажливе. За кожної зручної нагоди адміністрація не стомлюється докоряти: і спорт, і спортивні коні — тягар для конецентру, непотрібні витрати. І це при тому, що ремонт практично всіх роздягалень виконано за власні тренерські та батьківські кошти, що дорогу амуніцію для коней придбано за рахунок тат і мам, що виїзди на змагання, їх організацію та інші витрати забезпечують спортивні структури.

— Заняття в зимовому манежі до кінця грудня проходили без світла, на порушення норм техніки безпеки, що створювало накладки в заняттях груп і травмувало коней, — згадує тренер I категорії, майстер спорту, кількаразовий чемпіон і призер України з кінного спорту Ольга Біла. — Мало того, що холод страшенний, то ще й воду нема де нагріти, щоб напоїти хоча б хворих коней. Діти дуже страждають від такого відношення до тварин. Державні коні животіють і утримуються в жахливих умовах. Їх годівля не відповідає нормам, часто замість сіна тварини одержують тільки солому. Дах стайні весь у дірках, ворота зламані, в манежі розміром сорок на п’ятдесят метрів лише п’ять ламп денного освітлення...

Ольга Біла не єдина, хто обурюється безгосподарністю на державному підприємстві. Товста тека документів, у тому числі листів батьків, спортсменів, тренерів і дітей, — підтвердження того, що нарив дозрів і потребує оперативного втручання.

Тим часом на утримання в’єтнамських свинок, курочок та іншої живності, що добре йде на прикрасу святкових столів, у керівництва «Південьконецентру» кошти є. На запитання, навіщо вигодовують свиней на території конецентру, Юрій Гнатюк відповів жартом:

— Для душі. Це ж живий куточок!

Цьогоріч засновникові Варварівської кінноспортивної школи (так вона тоді називалася), що гриміла своїми успіхами на весь Союз і зарубіжжя, заслуженому тренерові СРСР з кінного спорту, героєві війни, полковникові Олександру Зозулі виповнюється 102 роки. Земля пухом світлій і найчеснішій людині: пам’ять про себе Зозуля залишив гарну. Кажуть, якби Олександр Левович довідався, на що перетворилося з такою любов’ю виплекане ним дітище, він би перевернувся в могилі.

Десятки років команда миколаївських спортсменів, як і кінноспортивна база, вважалася кращою в Україні. Тут проходили різні всеукраїнські змагання, а у вісімдесяті роки — чемпіонати союзного значення. Збірня України протягом багатьох років на 70 відсотків була укомплектована миколаївськими наїзниками, які десятки разів перемагали на чемпіонатах союзного значення. Звідси по олімпійське щастя поїхав вихованець Зозулі Віктор Погановський і повернувся до Миколаєва уже титулованим олімпійським чемпіоном. Про часи, коли школою керував Олександр Зозуля, тепер згадують з ностальгією: і люди, і часи, і коні, кажуть, були інші...

Але й справді парадокс: коли в Україні стрімко розвивається кінний спорт, коли хороший кінь коштує дорожче від особняка на Хрещатику, потужна господарська й спортивна база в Миколаєві руйнується і занепадає.

Розумний і далекоглядний господарник, який боготворив коней, Зозуля продумав і передбачив геть усе для грамотної постановки справи: селекційно-племінну конеферму, сировинну базу для власних кормів, спортивні споруди, трибуни...

На жаль, передбачити й спрогнозувати недалекоглядність сьогодення він не зміг.

Миколаївська область.