А тепер нагадаю про нову чорнобильську загрозу, котра висить над Україною. У чомусь навіть трагічнішу, ніж та, що сталася в квітні 1986-го. Клан привілейованих ядерних фізиків, котрі на Чорнобилі заробили ордени, звання, великі гроші, не розв’язавши жодної болючої наукової та технічної проблеми після катастрофи, вперто блокує нові шляхи знешкодження решток ядерного палива, відпрацьованих ТВЕЛів та радіоактивного сміття, яким переповнена тридцятикілометрова зона (вісімсот тимчасових радіоактивних кладовищ, тимчасових, яким уже... двадцять чотири роки).
Щороку корупційні схеми поглинають десятки мільйонів гривень злиденного українського бюджету та кошти щедрих європейських донорів, які ми вижебруємо у сердобольних країн та фізичних осіб, а чорнобильська небезпека лише зростає, а не зменшується.
У попередній частині моїх роздумів я навів, наперекір псевдоакадемічному офіціозу всі можливі наслідки примітивного рішення будувати над саркофагом другий тисячотонний саркофаг, який лише тимчасово локалізує небезпеку, але не гарантує знешкодження нової трагедії. Ми такі псевдозаспокійливі політичні пігулки вже приймали в часи комуністичної містерії. «Солов’ї над Прип’яттю». Фраза тодішнього прем’єра Рижкова: «Ми ету зону за месяц зубнимі щьоткамі отчістім», «Совєтскій атом — самий мірний в мірє» і т. д.
Годі! Не маємо права у своїй державі присипляти інстинкт самозахисту, розум самозбереження нації примітивним політичним наркозом під прапором «всьохорошізму». Адже ми пережили страшну брехню Чорнобиля. Тільки частина з нас вижили, пройшовши це пекло. Я в тому числі. Кінорежисер Володя Шевченко, який брав у мене інтерв’ю для документального фільму за п’ятдесят метрів від зруйнованого четвертого реактора у травні 86-го, вже двадцять три роки в іншому світі. А мені Бог дозволив жити. Як і операторові цього фільму Віті Кріпченку. Спасибі тобі, Господи!
Тому я вийшов до загалу з цією статтею, щоб ударити в гучного державного дзвона: прокиньмося від летаргічної сплячки, українці! Ми ходимо під ядерним дамокловим мечем, який може кожної хвилини впасти на наші ледачкуваті голови. Сірі кардинали від науки нас заколисали, мовляв, Чорнобиль — у минулому, ми — старі, нам уже одна дорога, а після нас — нехай і вселенська катастрофа чи потоп, чи земля провалиться. Іншого пояснення блокування ідей із вирішення чорнобильських можливих трагедій я не бачу. Якби наші орденоносні академіки від ядерної фізики прагнули розв’язання глобальної чорнобильської проблеми, вони б у відкритому режимі заслухали Володимира Кіндеревича, прогнали б його через реальний експеримент, вивчили б його суть, і, якщо це справді вартісний, очевидний поступ, нове слово в ядерній фізиці, — прапор Кіндеревичу в руки і вперед! Якщо ж його теорія — це туманна балада, науковий міф, вигадка (а теорія Ейнштейна спершу також була міфом, навіть з ознаками шизофренії, до речі!) — хай незалежні, некорумповані, а найкраще за участю іноземних представників, експерти винесуть свій жорстокий вердикт. Кіндеревич охоче йде на це. Будь ласка, він сам наполягає: нехай професійна комісія
МАГАТЕ (міжнародна спільнота ядерних енергетиків) визначить значення його відкриття. Наші ж фізики Бар’яхтар, Герасько, Ключников, Корнєєв, Купний, Носовський, Щербин будуть лобіювати лише свою застарілу, принесену з минулого століття версію: або варіант «Арка», себто створення залізобетонної оболонки, під якою розбирати рештки зруйнованого реактора, або «Зелений моріжок», себто повне вибирання зруйнованого блока із наступним заливанням його бетоном, або поетапне заповнення бетоном реакторного блока. Усі три версії лише консервують, відкладають на якийсь час ядерну небезпеку, але не зводять її нанівець.
А в цьому зацікавлена світова спільнота. На планеті вже накопичилося сотні тисяч тонн ядерних відходів від роботи атомних електростанцій. Атомних кораблів та підводних човнів, від випробувань атомних бомб, від функціонування збагачувальних заводів, від аварій на атомних станціях. Чорнобиль із російським Кіштимом додали до цього критичну масу. І сьогодні людство здатне лише тимчасово консервувати й закопувати в землю небезпечне радіоактивне сміття. Щедрий «дар» для нащадків залишаємо на багато років. Щоб згадували. Довго і на весь голос. Ми того варті.
Отже, людська думка мусить, зобов’язана врізатися, проникнути не лише в новий рівень пізнання світу, а й у новітній рівень самопорятунку людства. Жоліо Кюрі, Нільс Бор, Курчатов та інші ядерні генії відкрили могутню енергію під час ланцюгової реакції радіоактивних елементів. І це в час, коли ще тривала Друга світова війна, було підхоплено урядами кількох держав для створення нового виду самознищення людства — для виготовлення атомної бомби. Повторюю: спершу — тільки для жахливих атомних бомб, скинутих на Хіросіму та Нагасакі, а лише згодом — для вироблення енергії на атомних станціях.
Отож вихід один: не запроторювати небезпечні ядерні відходи, котрі часто небезпечніші за паливо в реакторах, у тимчасові чи довгочасні сховища, а знешкоджувати їх, перетворювати на екологічно нешкідливі елементи природи. Замкнути цикл. Забрати їх з природи, використати, відібрати в них енергію — і знову повернути в природу безпечними для всього живого. У тому числі й самої природи.
Саме цей шлях опановує український вчений-патріот Анатолій Кіндеревич. Самостійно, без раднісінької допомоги держави. В той час, коли вже мільярди, часто без будь-якої користі, закопано в чорнобильські прожекти з тимчасової консервації решток ядерного палива в четвертому реакторі під саркофагом та ядерних відходів у зоні.
Усе, що міг зробити своїм розумом і своїми силами цей унікальний українець, він уже зробив. Я тримав у руках офіційні, з усіма законними печатями та підписами, патенти на його дивовижні відкриття: перший — «Спосіб прискорення дезактивації тритію і пристрій для її здійснення»; другий — «Пристрій для прискорення дезактивації радіоактивних відходів атомних електростанцій середньої та низької активності»; третій — «Спосіб прискорення дезактивації радіоактивних відходів атомних електростанцій і енергетичний концентратор для його здійснення».
Якби Анатолій Кіндеревич жив у країні з розвиненим громадянським суспільством, із патріотичною науково-технічною елітою, із владою, яка думає не лише про своє самозбереження, а про долю свого простолюду, вже давно було б організовано публічний експеримент щодо перевірки справжності цього відкриття, пов’язаного зі штучною силою гравітації. Справжності відкриття щодо радикального скорочення природних строків розпаду та напіврозпаду залишків палива в саркофазі та радіоактивного сміття в зоні.
Я маю на увазі публічність за участю вітчизняних та незалежних зарубіжних фізиків. Оскільки йдеться про світове, унікальне відкриття, якого чекає людство. Прилад для проведення експерименту в Анатолія Кіндеревича є. Він його виготовив власноруч із своїми помічниками. Не завдяки Академії наук, не завдяки українському уряду, а наперекір. Адже цим відкриттям ніхто у нас не зацікавився, воно, виявляється, нікому не потрібно. У першій частині моїх роздумів я пояснив чому — великомасштабна корупція на чорнобильській біді. Чорнобильська зона — це вирва, що затягує сотні мільйонів грошей без глобального розв’язання проблеми. Ковтає їх і волає: давай-давай-давай ще, не жалій, Україно та іноземні донори! Давайте гроші, бо засиплемо вас радіонуклідами, що проникнуть у вашу кров і у ваші кістки. Вас, ваших дітей і внуків. І правнуків. Давайте-давайте, трясця вашій чорнобильській матері, давайте. Грошам ми дамо раду, а вас завчено заспокоюємо: спіть спокійно, українці, все гаразд. Баю-бай, саркофаже. Баю-бай...
Відкрию одну маленьку таємницю в цій проблемі. Опоненти наполягають: відкрий нам сутність твого відкриття! Чому прискорюється дезактивація радіоактивних відходів? Відкрий усе до дрібничок, щоб було всім зрозуміло. Якщо не відкриваєш — ти шарлатан, вискочка, цу-цу тобі! Знай своє місце.
Розумію, що багато відкриттів робили геніальні самоуки чи одержимі. Часто їхні відкриття надовго затримувалися в часі, чекаючи визнання. Але в цьому разі йдеться про реальну загрозу від не вбитого, а лише пораненого звіра. Він чекати не буде. Це не приборканий, а лишень поранений звірюка. Тому і страшний.
Розкажи, поясни, відкрий усі науково-технічні таємниці — і повертайся у свою задрипану (вибачаюся перед жителями цього міста) Боярку, продовжуй тягнути вузькоколійку Павки Корчагіна. Анатолій Кіндеревич під час нашої зустрічі про це жодним словом не обмовився, але цю його осторогу-приреченість я таки відчував. І його треба розуміти. Він прагне єдиного — публічного випробування його установки, котра реально прискорює дезактивацію радіоактивних відходів. Відкриття Кіндеревича завдає смертельного удару по довколочорнобильському клану, по його багаторічній, «декоративній» діяльності з «освоєння коштів». Отже, є причина воювати проти цього зухвалого вискочки. Воювати до «крові». Варто мені було виступити з цього приводу на сесії, як посипалися одноманітні листи: мовляв, ви ж такий борець за справедливість, борець проти «лжеліквідаторів» і т. д, і т. п., ви ж створювали перші чорнобильські закони, звозили зі всього світу гуманітарну допомогу для потерпілих районів... — і ви потрапили на гачок Кіндеревича, цього лженауковця і
т. д., і т. п...
На таку макуху мене не візьмеш. Я пам’ятаю, як на початку дев’яностих з України вижили молодого вченого в галузі космонавтики Андрія Жалка-Титаренка, котрий хотів реформувати космічне агентство України. Але від нього вимагали половину бюджетних коштів, виділених «на космос», віддати готівкою на «відкат». Він повстав, вибухнув. Я знав Андрія, знав його принципи — він бурхливо відмовився виконувати ці настанови. І змушений був буквально рятуватися, забравши родину, в Канаді.
Канада і Америка сьогодні мають дуже успішного, талановитого вченого в галузі космічних технологій українця Андрія Жалка-Титаренка. Андрій хоче повернутися додому, в Україну. Але до кого? Для чого? Хто його захистить?
Мушу завершувати цю болючу для України і для кожного українця тему. Отже, є дві версії, два погляди на вирішення питання знешкодження радіоактивних відходів. Один — примітивний, найпростіший, котрий не потребує особливого інтелекту: накинути на «Укриття-1» ще один захисний плащ. Він коштуватиме приблизно вісімсот мільйонів доларів. З бюджету і від іноземних, переляканих чорнобилем донорів. Це буде короткочасна, одноразова перемога над Чорнобильським звіром. Але він залишиться «живим», «дієздатним», готовим до помсти. Залишки палива діятимуть за жорстокими і невблаганними законами ядерної фізики — вони намагатимуться вибухнути.
Українські академічні вчені та адміністрація тридцятикілометрової зони переконали виконавчу владу, яка, природно, не обізнана в деталях із проблемою, що це — єдиний можливий вихід і єдиний порятунок. І якби справді не було іншого, радикально іншого — я б пристав до цієї команди. За однієї умови: щоб вони не розкрадали ці астрономічні суми.
Але є українець, котрий спробував прорватися розумом за межу вже досягнутого, зухвалий одчайдух, котрий ввійшов своїм розумом у пласти досі невідомого. Він ставить проблему в радикальну розв’язку: не консервувати радіоактивні залишки пального в саркофазі та радіоактивні відходи в зоні та поза зоною, а знешкоджувати їх. Вже існує в Україні не лише наукова праця, а й технологічний засіб прискорення розпаду, себто надійного знешкодження раз і назавжди цього смертельного сміття.
Треба просто відкинути науковий егоїзм та хуторянське самоїдство старої школи офіційних фізиків. Не тупо ховатися за барикадами академічного офіціозу, а чесно вивчити винахід Анатолія Кіндеревича. Вивчити із представниками зарубіжних фізиків. Адже його винахід уже набув світового резонансу, в нього повірили багато вчених в Україні, в Росії, зокрема з інституту Курчатова під Москвою. Канадійські наукові кола запрошують його до себе для розробки і практичного застосування методу знешкодження ядерних відходів. А ми тут, в Україні, маючи над нашими головами пораненого ядерного звіра в Чорнобилі, не хочемо перевірити можливість остаточного упокорення цього звіра.
Перший, найпримітивніший варіант, — побудова «Укрит-тя-2» — вимагає вісімсот мільйонів доларів. Другий — будівництво новітнього унікального заводу з дезактивації пального з реактора, а згодом і всього радіоактивного сміття з України за винаходом Анатолія Кіндеревича — коштуватиме лише п’ятсот мільйонів.
Отже, пане Азаров, слово за вами. Анатолій Кіндеревич своє слово вже сказав.
