На Камерній сцені Львівського театру імені Марії Заньковецької з’явилася прем’єра — «Венера в хутрі» за однойменним загадково-епатажним твором Леопольда фон Захер-Мазоха. Любов цього австрійця до України відчувається у його романах, адже у Львові він народився і виріс у другій половині ХІХ століття. Тепер він стає тут знову шанованим.«Жінка є ворогом чоловіка, може бути лише рабинею або повелителькою, але ніколи — товаришкою і супутницею у житті. Товаришкою чоловіка жінка може стати лише тоді, коли цілком буде зрівняна з ним у правах, освіті та праці». Таким вердиктом Захер-Мазох завершує свою «Венеру». Людину сучасну мало б цікавити — що ж змінилося у стосунках людей за 150 років?
Скажемо одразу, в спектаклі це питання не стоїть. «Я був ослом, бо дозволив жінці зробити з себе раба...», — тільки ці слова Мазоха вкладає в уста головного героя постановник вистави і автор сценічного варіанта Таїсія Литвиненко. Ванда фон Дунаєва батожила свого раба, змушувала його страждати, а він, Северин Куземський, її за це ще більше любив. Він підписався під вироком смерті собі, але й надалі вмирав за нею, аж поки Ванда не виконала його найзаповітнішу мрію — зрадила йому з красенем греком. «Я був ослом...» Історія про недосвіченість у першому коханні, найяскравішому й найтрагічнішому.
Троє головних героїв — Леопольд, Северин і Ванда — постійно на сцені. Леопольд (Андрій Сніцарчук) розповідає нам історію Северина (Андрій Войтюк), стає другом і радником у його спогадах. Захоплення жінкою у них одне на двох, один захват, одне «я». Леопольд — той самий Северин, але з охололим поглядом на кохання. Проте й Северин є також оповідачем з висоти років. Від цього й надмірна оповідальність вистави. Живі імпульси, шаленство кохання й туга — все залишається за кадром у тьмяному «колись».
Роль спокусниці Ванди виконує Альбіна Сотникова. Хто знає цю актрису, погодиться — кращої Венери годі й шукати. Її акторська природа стихійна, вогняна, імпульсивна. Режисер спрямувала її на створення образу богині. Але тільки богині, без земних радощів та без любові.
Але ж Ванда любила Северина, хоч хвилинку, але любила. Цього у виставі немає. Вона однозначно-владна жінка з єдиним незмінним девізом — «Я покохаю кожного, кого захочу». Так вона каже — з яблуком у руці. З цим символом спокуси вона танцює під «солодку» музику.
Те, що всі жінки — богині, зрозуміло. Але богині земні. Чому б не розкрити душу цієї героїні, через яку, можливо, й народився термін «мазохізм»? Вона бавилася словами — «Я богиня й можу ощасливити кожного». Але була людиною, яка прагнула кохання, звичайного і банального. А цей хворий ще тоді на невідому хворобу молодик зробив з неї тирана. Еволюцію образу — від жінки, яка любить, до жінки, яка не любить (і чому) — про це розповісти було б цікаво.
Рідко на камерній сцені заньківчан побачиш такі розкішні декорації. Художник Людмила Боярська любить створювати красу. В центрі тої розкоші — жінка на канапі у хутрі. Атмосфера солодкого гріха — як у кафе-ресторані «Мазох» у Львові, популярному серед міської молоді та туристів.
Люди минулого... Невже шляхетні панянки та молодики й справді проводили час так незграбно. Тоскно сидіти все літо у своїй самотній комірчині, навіть якщо комірчина — палац. Шукати для себе особливі забавки — людей, коней, батіг для перших і других. Чому б ні... Коли хочеться любити, а нема кого.
Львів.
На знімку: сцена з вистави «Венера в хутрі».
Фото Тараса ВАЛЬКА.
