«У мене тут справ безліч...»

Піта Спайкерса напівжаротома-напівсерйозно друзі часто запитують: «Ну, чому ти не їдеш на Багами, полежати в гамаку з трубкою в зубах, погріти кісточки, подивитися на гарних дівчат? Чому ти мчиш до цієї України, неначе заворожений?» На що Спайкерс із усмішкою відповідає: «Ось так нерозумно я влаштований. Поїхавши раз, уже не можу зупинитися. І припиніть мене під’юджувати, адже все одно поїду не на Багами, а до України...»

А в Україні на Спайкерса чекають із нетерпінням і теж люблять робити йому подарунки. Якось у Львові практично всі, кому він допомагав, несподівано для мецената зібралися разом, щоб відзначити 15-річчя його добродійної діяльності. У палаці Потоцьких було влаштовано невеликий, але дуже теплий прийом, звучало багато вдячних слів, вручали якісь символічні подарунки... Хоча, ну, що може подарувати аж ніяк не бідному голландцеві, предки якого заснували фабрику, дохідні будинки, якийсь завідувач відділення дитячої лікарні?! Хіба що шматочок власного серця? Але з’ясовується, що може! Альбом із вклеєними в нього трьомастами фотографіями, врятованих за участі Піта Спайкерса дітей! Для кожного з них він привозив індивідуально підібрані ліки. Коли альбом вручили, він узяв, пригорнув його до серця, і всім стало зрозуміло, що це безцінний для нього подарунок. Адже він частенько сидів разом із мамами хворих на рак дітлахів біля їхнього ліжка. Тих, кому ліки допомагали й кому не допомогли, й утішав, як міг, ховаючи, а часом і не ховаючи власних сліз...

Ні, в Піта Спайкерса геть не сентиментальний характер. Безумовно, він душевна людина, але метає громи й блискавки, якщо, приміром, він робить десь ремонт, а директор цієї установи працює абияк або, гірше того, крадькома краде. Ох, зі скількома такими людьми Спайкерс припинив спілкування! Тому ті, з ким він роками співробітничає, бояться на зустріч до нього хоч на хвилину спізнитися, не те що фінансову звітність вчасно не надати. Завідувач обласної дитячої спеціалізованої лікарні Олександр Миндюк пишається, що знайомий із Пітом Спайкерсом довше за інших. Тепер у медиків його, та й не тільки його лікарні Голландія асоціюється не з тюльпанами, а з Пітом Спайкерсом. Що він зробив для лікарні? Комп’ютеризував, допоміг створенню такого інформаційного центру, який є в дуже небагатьох медустановах України. Упорядкував реанімаційне відділення, відділення терапії, ігрові кімнати. Закупив різне медичне обладнання та ультразвукову апаратуру. Завіз унікальний апарат лазерної хірургії вартістю 125 тисяч доларів, аналог якого є тільки в Києві, в одній із приватних клінік. І все це робив без зайвого галасу й суєти.

— І все-таки найголовніше, що робить Спайкерс, — каже Олександр Володимирович, — це навчання медперсоналу. Тільки-но до нас приходить працювати молодий лікар, він протягом півроку вже їде до Голландії на стажування. І про здоров’я його подбали, тому що в нас є засоби захисту від шкідливого впливу випромінювання не тільки на пацієнтів, а й на лікарів. І ще про одне хочу сказати: «Піт Спайкерс допоміг нам у найважчі часи, початку 1990-х. Безлад й безгрішшя. Ми разом їх переживали».

Якщо в перший же день прибуття до України з цим дивовижним голландцем познайомилася дитяча спеціалізована лікарня, то на другий — школа-інтернат для дітей із вадами слуху. Тоді цей заклад мав досить жалюгідний вигляд. Протікав дах, який потребував, як і все тут, капітального ремонту. Кардинального відновлення потребувала й освітня система дітей, яким непросто адаптуватися в нашому світі, досить уразливому в тому, що стосується милосердя.

Богдана Бачун, заступник директора спеціалізованої школи-інтернату: «Наша установа одержала другий подих із приходом Піта Спайкерса. Все в нас змінилося, покращилося. Починаючи з фасаду, даху, душових і закінчуючи комп’ютерним класом, що з’явився одним із перших в області. Втім, оновлені класи й кімнати, де сплять діти, це дуже важливо й дорого, але ще важливіше, я вважаю, — новий підхід до навчання і виховання дітей із вадами слуху й глухих, усвідомлення необхідності ранньої діагностики й можливої у зв’язку із цим соціальної адаптації. Проект «Матра» (голландсько-український обмін досвідом), ініційований Пітом Спайкерсом і спрямований на зміну підходів у діяльності вчителів, які працюють із глухими дітьми, починався із двох шкіл-інтернатів. Сьогодні вже шість міст задіяні в програмі — Чернігів, Чернівці, Кіровоград, Луганськ, Хуст і Львів. Голландський інститут для глухих — по суті провідний у світі — став нашим патроном, який відкрив нові знання для українських педагогів. Тепер ми не тільки озброєні передовими методологіями, а й, побувавши в Голландії на стажуванні, здатні розвивати й наш, вітчизняний досвід. Про що, можете мені повірити, без Піта Спайкерса годі було б і мріяти...

Слова подяки виголошують і керівники дитячого будинку в селі Корналовичі Самборського району, де виховуються 50 дітей-сиріт і 50 дітей, чиї матері позбавлені батьківських прав; дитячий перинатальний центр у Львові; дитячий еколого-натуралістичний центр, де проводять свій позашкільний час учні, якими не надто опікуються батьки, так звані діти вулиці. Можна сказати, що багатьох із них цей центр відвів від деяких небажаних занять, можливо, декого й від в’язниці вберіг... Крім ремонту, комп’ютерів і мікроавтобуса — всіх цих благ, щоліта вихованці центру їдуть відпочивати в Карпати. Літні табори, втім, організовуються з однією умовою — поєднання відпочинку з корисною діяльністю. Тому діти кілька годин працюють у національних парках, доглядаючи за деревами й чагарниками. Така була умова Спайкерса, і, треба сказати, її неухильно виконують.

А дитяча картинна галерея! Тут навчаються і виставляють свої роботи талановиті дітлахи — й вони теж вдячні Спайкерсу, що не закопуються в землю, а розвиваються Богом дані здібності.

...Загалом багато людей, тішачи себе усвідомленням, що багато чого вже зроблено, пристали на пораду друзів і махнули на відпочинок на Багами. Але Спайкерс не з їхнього числа. Він щоразу затіває і доводить до логічного кінця нову справу. Купує колишній Будинок школяра в Гребеневі для багатопрофільного проекту. Розуміючи, що після хіміотерапії дітям потрібна серйозна реабілітація, прораховує, що саме тут, вдихаючи чисте повітря Карпат, вони зможуть відновити сили й здоров’я. Крім того, на цій базі (будинок — 400 квадратних метрів) підвищуватимуть кваліфікацію медики: возити всіх за кордон неможливо, а ось привозити в Україну фахівців і навчати сучасному досвіду та технологіям тут буде значно продуктивніше. Ну й, звісно, юні екологи зможуть улітку відпочити та попрацювати в околицях.

Колись, ще на зорі добродійної діяльності Піта Спайкерса в Україні, я теж брала в нього інтерв’ю, тоді він ще був успішним голландським бізнесменом, який поєднував меценатство у Львові з підприємництвом у Голландії. Ні, не тільки свої гроші він вкладав в українські проекти. Він акумулював кошти своїх знайомих і друзів, а тепер організований Спайкерсом фонд допомоги дітям України збирає пожертвування не тільки в Нідерландах, а й у інших європейських країнах. Свій бізнес Піт Спайкерс продав. Діти вирішили, що тягти на собі завод — справа занадто вже заморочлива. А Спайкерс уже не витримував цієї постійної роздвоєності, коли в Україні думаєш, як там у Голландії? А в Голландії — як там в Україні? Й... обрав Україну, з її проблемами, болями й турботами. І радостями, звичайно. Такими, як альбом урятованих дітей або глуха дівчинка, що танцює під пісню у виконанні Білозір: «А я не скорилася, від землі відродилася...» Піт аплодував і пританцьовував разом із нею та радісно кивав головою, начебто розумів кожне слово. Хоча іноді здається, що він справді розуміє більше, ніж здається на перший погляд. Тому, напевно, і не може залишити Україну назовсім...

— А як ви опинилися в Україні вперше?

— В коло моїх інтересів завжди входив іконопис (до речі, я і сам пишу ікони). Коли в Україні стала відроджуватися церква, мене запитали: «Не хочеш поїхати?» І я поїхав, зовсім не підозрюючи, що зав’язну тут з головою. Якось із одним знайомим священиком пішли в лікарню, тоді ще вона називалася Чорнобильською, причому мені говорили, що це одна далеко не з гірших дитячих лікарень... Яке враження вона на мене справила? Ви не ображайтеся, але я б там свого собаку не залишив, не те що рідне дитя.

Спочатку допомагав дітям, хворим на лейкемію, визначивши для себе, що це — п’ятирічний проект. А коли пролетіли п’ять років, я усвідомив, що зроблено катастрофічно мало! І я продовжив роботу до десяти років. Але й після десяти не був задоволений результатами. А тепер уже знаю, що працюватиму, поки вистачить сил.

— Я не стану говорити, бо при одній думці про це мені хочеться кричати й тупотіти ногами. Стільки грошей розчинялося в повітрі, що страшно сказати. Тепер я працюю з людьми прямо й не хочу мати справу (хоча все-таки доводиться) із чиновниками. Наведу один приклад — проект, розрахований на людей, хворих на СНІД. Дуже серйозний проект. Я зв’язався з нашим міністром закордонних справ, він — з тодішнім вашим. Але, хоч як дивно, цей пан не виявив інтересу, ми так і не зрозуміли, чому, адже були переказані гроші, й чималі — мільйон євро. У Львові тодішній начальник обласного відділу охорони здоров’я взагалі навіть не захотів зі мною зустрітися... Я так і не знаю дотепер, куди дівся цей мільйон?.. І ви думаєте, так було один раз?

Але річ не лише в грошах. За всі ці роки жоден міський голова не приїхав глянути на мене й не запросив на зустріч, щоб хоча б цим відзначити мої зусилля. Зрозумійте, я самодостатня, успішна людина, але чогось все-таки не розумію... Коли до Голландії приїхав Президент України Віктор Ющенко, королева Нідерландів влаштувала прийом, на якому були всі високопосадовці нашої країни. Був там і я. І ми фотографувалися, і на моїх грудях тоді вже була відзнака, вручена королевою, — за допомогу Україні. Але Президент Ющенко ні у своїй промові, ні в приватній розмові ці зусилля (адже не тільки мої, а й величезної кількості людей!) не відзначив. Ні, я рішуче чогось не розумію — це було зроблено через незнання (але тоді які в Президента помічники?) або від того, що жодного значення допомозі не надається!?..

— Тому що я здоровий і щасливий. І тому що щасливі й здорові мої діти. А так багато людей позбавлені цього здоров’я і щастя, і я просто зобов’язаний їм допомогти. І роблю я все зовсім не для якихось вшанувань (занадто я для цього вже пожив і побачив), а заради душі своєї. Узагалі-то я цілком погоджуюся із Бредбері: «Кожен повинен щось залишити після себе: сина, книжку або картину, побудований тобою будинок або хоча б зведену із цегли стіну, або зшиту тобою пару черевиків, або сад, посаджений твоїми руками. Щось, чого при житті торкалися твої пальці, в чому після смерті знайде притулок твоя душа. Люди дивитимуться на вирощене тобою дерево або квітку, і в цю хвилину ти будеш живий...»