Що ж ти наробив, Чорнобиле, з моїм народом православним? Що ж ти наробив, віщий біблейський полине, біблейська звіздо, що мала впасти із небес на наші води, на наші голови, на наші ґрунти і на наш рід український? За які гріхи наші ти впала на нас? За наше безбожництво впродовж майже століття? За нашу безрідність і забудькуватість? За втрату самих себе, за дурну волячу терплячість до ворогів та чужинців? За вихолощені з пам’яті пісні та історію, за збезчещений Дніпро-Борисфен, що зеленіє брудом серед літа і смердить на сотні кілометрів? За духовні лінощі і перевертенство. За втрату національного хребта. Та й національного обличчя також.
У якісь хвилини відчаю мені іноді саме так думається, братове українці. Хоч відповідь тут очевидна: нагрішили! Зрадили предків, нащадків виховали безрідним перекотиполем. Зрадили Бога і себе.
От і покутуємо. Півмільйонне кладовище чорнобильців. Мертва тридцятикілометрова зона в серці України. І Європи. Із смертельними грибами, ягодами, птахами, радіоактивними вовками і вепрами, що трощать городи самоселів. З білокрівними дітьми та внуками. З хлопцями-імпотентами. Сорокап’ятирічними інвалідами, котрі юними солдатиками голіруч згортали радіоактивні уламки з четвертого реактора, що розірвав свою гамівну сорочку.
Та про це вже говорено і писано, знято документальні фільми. Навіть знайшли в зоні серед самоселів жіночку з прізвищем Ющенко. З іменем Катерина. І назвали її Першою Леді зони. Привезли до Києва, щоб зустрілася з Президентом Ющенком. Хотіла запитати в нього і в справді першої леді про «Лікарню майбутнього». Не вийшло. Був вельми зайнятий державними справами, вів війну на знищення з Юлею Тимошенко та сортував «любих друзів».
Про людське життя в зоні я підготую спеціальну розповідь. Написавши у 1986 році після майже двомісячного перебування в зоні одразу після аварії роман «Марія з полином наприкінці століття», я не забуваю і духовно не покидаю зону. Бо прикипів до неї єством. Я в найпершому демократичному скликанні ініціював створення окремої комісії-комітету з питань чорнобильської катастрофи і очолив її, хоч мені пропонували престижніші і менш клопітні посади. Я очолював першу слідчу комісію по розслідуванню причин і наслідків самої катастрофи. Ми викликали на допити Валентину Шевченко, урядовців Ляшка, Качаловського, лжеміністра охорони здоров’я Романенка, чаесника Парашина та інших. Ми домоглися, щоб прокуратура відкрила на цих людей і Щербицького (посмертно), кримінальну справу. Ми встановили, що вони знали про масштаби небезпеки і свідомо приховували її, проводили першотравневу демонстрацію на Хрещатику. Та вже настав строк давності за тогочасним законодавством.
Однак сьогодні про інше. Про нові загрози того самого проклятого Чорнобиля, про який фактично забуто владою і віддано в розпорядження не лише бездарної, а й часто аморальної псевдоакадемічної професури. Про це багато хто знає, але прикушує язика, бо ж усім хочеться жити. Жити небідно і в теплі, і жити якомога довше, не маючи запеклих ворогів і не маючи проблем у своєму жирному бутті.
На сьогодні проблема Чорнобиля, проблема безпеки саркофага захована за ста печатками. Влада вмила руки від цієї небезпеки, віддавши Чорнобиль в руки корумпованих ядерних фізиків з Національної академії наук та хапливим чиновникам з адміністрації зони і Міністерства з надзвичайних ситуацій, незалежно хто його очолює — Жванія, Шандра чи вдруге Шуфрич.
На сьогодні за моєю власною інформацією, яку я здобуваю з чесних професійних кіл, від благородних, стурбованих ситуацією вчених, саркофаг є колосальною небезпекою для України, для її потенційного існування як національної держави. Тому не можу мовчати.
Знаю, що десятки мільйонів виділяються щороку з бюджету та від світових донорів на нібито безпеку саркофага, на вилучення пального з усіх блоків ЧАЕС, на зменшення ризиків, на дезактивацію, на будівництво другого шару саркофага, на... лихо зна на що іще, але мільйони виділяються і заковтуються пажерливою на гроші зоною. Мільйони завчено діляться, розповзаються по різних кишенях у зоні, течуть до київських академічних і провладних кабінетів, а ми маємо все той-таки, ні, ще небезпечніший, ніж у квітні 1986-го, Чорнобиль. І мовчимо, як у 1986-му мовчали.
То що ж маємо насправді?
Ось найостанніша соціологія Інституту Горшеніна, який очолює Кость Бондаренко. 81,9 відсотка українців бачать небезпеку в сьогоднішньому Чорнобилі. Тільки 12,4 відсотка опитаних вважають його безпечним. Але що найпарадоксальніше відклалося в уяві українців — 80,3 відсотка опитаних вважають, що сьогодні недостатньо фінансується програма ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС. Не соціальне забезпечення ліквідаторів та потерпілих, не оздоровлення чорнобильських дітей, а саме ліквідація наслідків. Зона. Об’єкт «Укриття»-саркофаг. Вісімсот тимчасових радіоактивних «кладовищ», захоронень техніки і радіоактивного бруду, з убезпечення яких фактично нічого не зроблено, опріч декоративних робіт, котрі не вирішують суті справи.
Ще конкретніше. Сам саркофаг.
Рештки палива, які залишилися в укритті у вигляді твердої, розплавленої маси (так звана «слоняча нога»), накритої бетонною саркофагівською сорочкою, повели себе зовсім інакше, ніж пророкували наші фізики-ядерники на чолі з Бар’яхтаром. Я вже не кажу про Ліхтарьова, який у трагічні чорнобильські дні і роки підігравав комуністичному режиму, виставляючи небезпечну 38-берну дозу як нормальну, а сьогодні, наче нічого в його науковій біографії не було, входить до Національної комісії радіаційного захисту України.
Паливо повелося зухвало, не так, як хотілося нашим містечковим, а не державним, стурбованим долею своєї нації, ядерним фізикам. За 24 роки під впливом часу, дощів, снігу, перепадів температури під кришкою саркофага виникло несподіване середовище. Не передбачуване вченими. Про це в адміністрації зони та в академічному середовищі знають. Розуміють. Що саме лишень тупе, примітивне пожирання коштів нічого не змінить, але працює налагоджена схема поглинання мільйонів і бравурних рапортів, що в Чорнобилі «всьо харашо, нє бєспокойтєсь, товаріщі, ми — бдім!».
А насправді все набагато трагічніше. Як думають академіки-пенсіонери, котрих майбутнє України вже не цікавить, — уявити неважко. Вони хочуть залишити дітям і внукам великі, крадені в народу гроші, а не надійне, захищене від біди майбутнє. Це їх бездарна, примітивна і фатальна помилка, бо Чорнобиль мстивий. Дуже мстивий. Біблейський присуд. Звізда Полин.
Я не можу втягувати вас, дорогі мої читачі, у професійні деталі та тонкощі, в яких і я сам не завжди є тямущим. Зрештою, суть не в них. А в самій фундаментальній проблемі. Багато чесних працівників саркофага передають назовні достовірну інформацію, але тільки для «своїх», бо інакше їх звільнять. Звільнить керівник зони Володимир Калоша, якого я в дев’яносто першому рекомендував на цю посаду як чесну людину з Чорнобиля, патріотичного українця. Хто міг тоді передбачити таку еволюцію?..
Сьогодні наші орденоносні фізики тупо націлені на спорудження «Укриття-2». Ще одного кожуха на одурілий реактор. Це освоєння нових мільйонів, нові ордени, звання, посади, премії, тугі гаманці. Ще сотні, сотні тисяч тонн бетону. Але біда залишиться грізною і некерованою людьми... На сесії Верховної Ради я запитав Калошу: чи були розгони ланцюгової реакції в «Укритті», які дивом вдалося погасити? Він понуро промовчав. А було. І не раз. І, на щастя, вдавалося запобігти новій трагедії. А якби не вдалося?
Отож сьогодні ситуація має такий вигляд. В наявному об’єкті «Укриття», себто саркофазі, ми маємо велетенську ядерну бомбу уповільненої, катастрофічної дії. Поясню доступно. Склоподібна маса решток палива у зруйнованому реакторі вже перетворилася на пил, що дифузійно перемішується й осідає на різних рівнях, залежно від важкості елементів розпаду. Найважчі елементи осідають внизу: плутоній-239, уран-235 та почасти плутоній-241. У середній частині — уран-235 та цезій-137. І найвище зайняли найнебезпечнішу позицію стронцій-90, калій-40 та почасти той-таки цезій-137. Фактично майже вся затверділа маса паливномістких матеріалів уже перетворилася на цей підступний пил, що здатен будь-якої миті сформувати критичну масу так званих «гарячих часток», і розпочнеться розгін ланцюгової реакції. Збудником цього може бути падіння верхнього перекриття від середньої сили землетрусу чи й просто самовільний процес від сильних злив, адже зона саркофага не є герметичною. І тоді може статися вибух, страшніший за викид четвертого реактора в 1986-му. Повільно наростаючи, ланцюгова реакція може закінчитися ядерним вибухом колосальної потужності, який унаслідок токсичного актиноїдного складу, що утворився в паливномістких матеріалах, знищить не лише Україну, а й Європу.
Крий, Боже, українці мої дорогі, я нікого не лякаю, не нагнітаю страхів, яких і так висить над нашими головами більше, як можна витерпіти. Але ця наша одвічна довірливість до державних брехунів, наша тюхтіювата безпечність, покладання на тих, хто «нагорі і все знає», не раз доводили нас до катастроф. Тому вважаю своїм обов’язком сказати ту правду, якою достеменно володію, вважаю своїм обов’язком попередити вас і докричатися до як завше глухої і самовпевненої влади.
Отож уся чорнобильська і довколочорнобильська технічна та псевдонаукова братія вибрала найприйнятніший для неї варіант: покрити саркофаг ще одним укриттям, що коштуватиме, за їхнім кошторисом, 800 мільйонів євро. Ото вже пожирують. Хто там, у зоні, на самому реакторі, переміряє бетон, витратні матеріали, вибачте на слові, інтелектуальні витрати. Гони, дурна державо, гроші, а ви, донори зарубіжні, не скнартеся! Ми все опануємо.
Але постає просте запитання. Друга обшивка саркофага не зупиняє катастрофічних процесів у локальній зоні паливномістких матеріалів, не зупиняє фізичних процесів взаємодії елементів розпаду, що утворюють критичну масу. «Укриття-2» не відвертає можливості велетенської катастрофи.
Де ж вихід, братове? Чи є він взагалі? Чи ми просто приречені?
Нагадаю вам, що аналогічна чорнобильській катастрофа сталася свого часу в Америці, на атомній станції «Трімайл айленд». Щоправда в повітря, назовні радіоактивні елементи не потрапили, бо реактор мав подвійну обшивку (наші на цьому зекономили — була одна). Сьогодні на місці станції — зелений моріжок. Усі радіоактивні залишки після аварії (не катастрофи, як наша) було вийнято з реактора, розтягнуто й поховано в надійних місцях. Американські вчені розуміли, що залишати пальне, хай навіть під надійним ковпаком, — небезпечно.
Адже навіть якщо буде споруджено за ці шалені гроші «Укриття-2» — процес трагічних ризиків не зніметься, а лише продовжиться його тривання в часі. До століть. Вистачить і нашим внукам, і правнукам, братове. І пра-пра...
Отже, не консервувати небезпеку, а знешкоджувати її, локалізувати її, звести до мінімуму — ось де вихід, про який не думає наша чорнобильська технічна і наукова мафія. Не думав жоден уряд в декоративно незалежній... Та й хіба лише про Чорнобиль не думали. А сьогоднішні — тим більше.
Ситуація справді видається безвихідною. Росія, котра нині, за нинішньої влади, ніби так широко розщедрилася своєю любов’ю до нас, українців, їхній посол навіть вважає, що української нації не існує, що ми — один народ з росіянами. Тобто немає й української держави, немає й Президента. Все вигадано нами. Так от Росія (і за наші, зароблені українцями, гроші) збудувала в Красноярську сховище ядерних відходів. І фактично відмовилася приймати їх від нас. Але їхній завод не знешкоджує цю заразу, а лише відбирає деякі елементи, а решту консервує і ховає в землю. Для нащадків, так би мовити.
Що ж робити нам, українцям, яким радянська імперія залишила свій страшний ядерний спадок у вигляді Чорнобиля та його страшної трагедії, що вже відбулася, але може продовжитися у планетарній формі?
Виявилося, що українці здатні в будь-якій ситуації виявити свій інтелект, одержимість, стоїцизм і патріотизм найвищої проби.
Живе в Боярці, під самісіньким Києвом, кандидат технічних наук, член-кореспондент Міжнародної академії інформатики Анатолій Кіндеревич. Чорнобильська катастрофа забрала в нього двох дорогих людей — сімейство Зінченків: Іван вантажив пісок, щоб засипати реактор у день аварії, Марія поралася весь день на городі поблизу четвертого блока. Обоє померли у 86-му. Саме це й прив’язало його назавжди до Чорнобиля, до його головної проблеми — знешкодження решток радіоактивного палива та відпрацьованих ТВЕЛів, якими вже переповнено сховище на ЧАЕС. Адже нам кажуть: станція закрита, реактори зупинено, а насправді небезпека залишилася — паливо, ТВЕЛи просто перенесли у сховище, яке лишень накопичую небезпеку.
Анатолія Кіндеревича з його революційними ідеями швидкого знешкодження радіоактивних відходів відкрив і гаряче підтримав академік Михайло Павловський. Царство йому небесне. Багаторічний депутат-бютівець, видатний вчений світового масштабу, який дуже рано пішов від нас у вічність.
Задум Кіндеревича видавався навіть авантюрним. На перший погляд. Прискорити термін розпаду тих радіоактивних елементів, які розпадаються сотні років, завдаючи колосальної шкоди і людям, і тваринам, і довкіллю. Він вийшов на унікальну тему, ім’я якій — «Теорія прискореного радіоактивного розпаду», суть якого у спрощеній формі звучить приблизно так: місце локального скупчення та розташування паливномістких матеріалів залежить від щільності гравітаційного поля Всесвіту. Ця щільність має тенденцію повільного та неухильного зростання, що позначається на інтенсивності всіх фізичних процесів. З перебігом часу інтенсивність фізичних процесів збільшується. Це закономірно позначиться на періоді напіврозпаду елементів таблиці Менделєєва, дедалі більше його скорочуючи. Решта — то вже наукові тонкощі, зрозумілі лише професіоналам. Якщо вони хочуть і здатні це зрозуміти.
(Продовження в одному з наступних номерів).
