Валентин Симоненко: «Якщо труднощі здаються нездоланними — значить мета близько»

Хто хоча б раз мав можливість зустрічатися і спілкуватися з Валентином Симоненком, той не міг не відчути могутнього енергетичного поля цієї людини, не пережити глибокого враження від знайомства з нею. Академік Борис Патон назвав Валентина Симоненка «системоутворюючою особистістю». Поет Борис Олійник виокремлює у ньому здатність не розчинятися, як це часто відбувається нині, в чиновницькому середовищі, а протистояти його найгіршим якостям — пустослів’ю, підлабузництву, манії величності. Колишній міністр закордонних справ Анатолій Зленко відзначає його неабиякий дипломатичний талант, що особливо яскраво проявилося в перші роки незалежності України. Земляк і однокурсник Симоненка, віце-президент російського ракетно-космічного комплексу «Енергія» імені С. П. Корольова Аркадій Мартиновський називає його «лідером з Молдаванки» і при цьому додає: «Стаючи керівником вищого рангу, виростаючи як державний діяч масштабно і стратегічно, він не змінювався як людина, залишившись таким же уважним, дотепним, зберігши ту ж широту поглядів».

І кожен, хто мав змогу познайомитися з Валентином Костянтиновичем та спілкуватися з ним, може додати до цього ряду свої враження й оцінки. Доповненням до цих характеристик може служити якоюсь мірою і пропоноване інтерв’ю, яке кореспондент Укрінформу взяв у Валентина Симоненка напередодні його сімдесятиліття.

— Моє покоління, яке називають дітьми війни, сповна відчуло й пережило усі труднощі того часу. Ми вижили і росли наперекір гіркоті й печалям воєнного і повоєнного лихоліття, завдяки жертовності своїх батьків. Сьогодні, гортаючи сторінки пам’яті, вражаєшся, як наші батьки і близькі змогли пережити ті труднощі й проблеми. І при цьому ростити й гідно виховувати нас — дітей війни.

Серед перших пам’ятних картинок мого життя — це коли до нас на квартиру на Молдаванці, де ми з мамою і братом жили під час окупації Одеси фашистами, вбігла тітка Оля з криком: «Шура, діти! Всі на вулицю! Наші прийшли! Наші!» Це «наші» запам’яталося назавжди. Ми з мамою вибігли на вулицю, заповнену людьми, машинами, кіньми і навіть верблюдами, яких я побачив вперше. І серед усього цього хаосу лежали люди і спали. Пізніше я дізнався, що це був день 10 квітня 1944 року — день визволення Одеси. А потім я бачив солдатів на одеському «Привозі», куди ми ходили з мамою за продуктами, на саморобних візках, покалічених, сліпих, багато хто з них просив милостиню... Ці два епізоди злились тоді для мене у ще не осмислене, але незгладиме сприйняття війни і її трагічних ознак. З роками прийшло глибоке усвідомлення, що ми залишаємося у вічному боргу перед «нашими», тепер уже ветеранами Великої Вітчизняної війни.

Моя пам’ять зберігає спогади і про наш двір у центрі Молдаванки. Він був унікальний. У дворі була ідеальна чистота. Посередині — велика клумба. Була спільна пральня. Прали в ній за чітким, суворо дотримуваним графіком. У повоєнні роки, принаймні до того часу, коли я вступив до інституту, у нас були заведені спільні обіди. Ми, хлопчаки, а в дворі жило шість моїх ровесників, ходили в Отраду або Ланжерон, де ловили кожного разу не менше ста бичків, а також збирали мідії. Жінки-пенсіонерки на дворовій кухні їх смажили, з мідій варили плов, і після цього увесь двір сідав за спільний стіл. Це відбувалося не рідше двох разів на місяць. У нашому дворі всі знали один про одного все, щось втаїти, приховати було неможливо. Повірте мені, всім було відомо навіть те, де лежать ключі від кожної квартири. Усі, як і чим могли, підтримували одне одного. Мені, скажімо, у школі легко давалась математика, і я мав від двору доручення по годині кожного навчального дня допомагати в математиці молодшим від себе школярам. Отже, це була своєрідна комуна, хоча всі працювали у різних місцях. Моя мама, приміром, була керівником відділу праці і заробітної плати на великому канатному заводі. Хтось інший працював головним енергетиком на заводі імені Січневого повстання, ще хтось — вантажником у порту, інший — біндюжником на Ізвозі. Але всіх об’єднував двір.

— Ви образно сказали про те, що море будить в людині бажання досягти горизонту, прагнення заглянути за нього. У вас була можливість заглянути не тільки за одесько-чорноморський горизонт, а й за багато обріїв морів і океанів, адже, наскільки нам відомо, після школи ви готувалися подати документи в Одеський інститут інженерів морського флоту.

— Моя мама хотіла, щоб я пішов шляхом батька, корінного севастопольця, який більшу частину свого життя проплавав моряком. Маючи хороший шкільний атестат, я пішов, як і радила мама, здавати документи в інститут інженерів морського флоту. Черга вступників була дуже довга, і в мене був час вивчити навколишню територію. Ось тоді й «прозвучав внутрішній голос». Він сказав мені: «Іди». Я подолав невисокий паркан, за яким були стіни гідротехнічного інституту (пізніше він став інженерно-будівельним інститутом). Там черга була не меншою. Я вистояв її, здав документи і потрапив у групу «чистих» десятикласників — 12 чоловік на місце. Але в мене була впевненість у собі, у своїх знаннях. Успішно склавши вступні іспити, став студентом. Мама дізналась про це тільки після першого семестру. Я радий, що так тоді сталося, бо в кожній людині живе будівничий, а коли ти ще й за дипломом будівельник, коли будівництво є і професією, і справою твого життя, то це почуття посилюється вдвічі.

А бажання мами реалізував мій старший син Сергій, який закінчив Одеське вище морехідне училище з червоним дипломом. Ходив, як кажуть у нас в Одесі, у загранку і неодноразово проплив на суднах навколо земної кулі.

— Поза сумнівом, ваші професійні знання, підсилені досвідом практичної роботи інженером-будівельником, допомогли вам успішно впродовж десяти років бути мером Одеси або, за тодішнім визначенням, головою Одеського міськвиконкому. Як ви погодилися залишити роботу в Одесі й переїхати до Києва, стати першим віце-прем’єром в уряді Вітольда Фокіна, тим більше, що фінансово-економічна та й політична ситуація тоді, в перші місяці незалежності України, була надскладною?

— Як мінімум, було три бесіди з тогочасними керівниками України — Л. Кравчуком, І. Плющем і В. Фокіним. Під час першої я стовідсотково відмовився. Під час другої відсоток відмови знизився до сімдесяти. Після третьої відмови я їхав у поїзді Київ — Одеса і почув по радіо про указ Президента, за яким мене було призначено першим віце-прем’єр-міністром.

— Був у 1992 році період у кілька місяців, коли вам довелося виконувати обов’язки глави українського уряду. Що ви тоді відчували і в якому режимі довелося працювати?

— Відчував особливе, величезне почуття відповідальності. За моїм робочим кабінетом була невеличка кімната, в якій часто доводилося ночувати — часу на роз’їзди не вистачало.

Коли Прем’єр-міністром став Леонід Кучма, він запропонував мені посаду віце-прем’єра. Я запитав його: з ким, крім вас, мені доведеться працювати. Він назвав кілька прізвищ, після чого я, подякувавши йому за пропозицію, відмовився. Бо для мене було завжди важливим працювати не тільки ким, а й з ким. Я вже зібрався було повертатися в Одесу. Але Леонід Кравчук запросив мене на посаду радника Президента з економічних та соціальних питань, яку я займав протягом двох років.

— А потім почався новий період у вашій життєдіяльності, який триває й досі. Ви стали головою Рахункової палати України. Першим головою, взявшись за розв’язання безлічі великих і малих питань, пов’язаних з її створенням, становленням і авторитетним утвердженням у системі Української державності. Як цей період ви оцінюєте? Чи задовольняє вас те, як сприймається діяльність очолюваної вами Рахункової палати в нашому суспільстві, зокрема у владних структурах і політичному істеблішменті?

— Почну з відповіді на друге запитання. Наше суспільство у своїй трансформації, на моє переконання, поки що, на жаль, не дійшло до розуміння, що таке Рахункова палата. А вона, образно кажучи, — це своєрідний фінансово-економічний біль держави. Цей біль повинен давати сигнали про неполадки у системі державного управління соціально-економічними процесами. Ми як зовнішні аудитори, проводячи різноманітні види аудитів, говоримо про найпекучіші господарські, фінансові, соціальні та інші проблеми державного життя. Наприклад, про те, чому ми прийняли двісті програм і жодної не виконали. А тому що в нас немає системи організації виконання цих програм. Взяти медичну сферу. З року в рік асигнування на розвиток медицини зростають у нас на 10—15 відсотків. Але який толк від цього? Куди не кинь, всюди клин. Чим займається сьогодні Міністерство охорони здоров’я? Воно виконує лише п’ятнадцять відсотків своїх функцій. Решта 85 відсотків — це проведення різноманітних закупок, замість того, щоб займатися системою організації медичного обслуговування населення. Чому у нас постійні проблеми з фінансуванням? Бо Міністерство фінансів виконує лише 30 відсотків своїх функцій. Мінекономіки, замість того, щоб бути головним міністерством країни, по суті, стало придатком Мінфіну. Проблема, отже, у системі управління і організації процесів. І в цьому плані Рахункова палата — це як зовнішній аудитор. До речі, саме в такій якості бачив і задумав рахункову палату ще Наполеон. Як управляти державними коштами, які відділилися від грошей імператорів, царів і королів? Потрібен був зовнішній погляд на цю проблему. З тих часів багато що змінилося.

Нині в Україні створена і постійно вдосконалюється продумана, багатопланова система зовнішнього аудита. Ми, зокрема, проводимо адміністративний аудит, як це було, скажімо, в Міністерстві економіки чи Міністерстві охорони здоров’я. Здійснюємо фінансовий аудит. Можна потратити гроші цілком законно, але на абсолютно непотрібні цілі. І ніхто не розуміє, що контроль — це одна з найголовніших підсистем державного управління. Саме зовнішній контроль. Тому що будь-який цикл державного управління — замкнутий. Коли випадає одна ланка, він обривається.

Щодо Рахункової палати України, то найголовнішим у процесі її становлення було створення методики і методології зовнішнього аудита. Вони дещо відрізняються від європейських, але водночас високо оцінені і із захопленням прийняті самою Європою. Не випадково ми сьогодні є зовнішнім аудитором ОБСЄ. Коли Віктор Ющенко просив прийняти Україну в Європу, то йому сказали, що українська Рахункова палата уже в Європі. Після цього він прийшов у Рахункову палату і був вражений від побаченого. Є в Європі організація GRECO, яка об’єднує всі країни континенту у боротьбі з корупцією. Її експерти після ознайомлення з нашою роботою написали, що вони здивовані досягненнями Рахункової палати України з питань аналізу, методології та результативності зовнішнього аудита. На їхню думку, якби політичне керівництво України звертало увагу на матеріали Рахункової палати, то проблеми боротьби з корупцією в Україні були б розв’язані. Ось для чого потрібна Рахункова палата. А в нас її сприймають дуже вузько.

— На стіні за вашим робочим кріслом — фотознімок найвищої вершини планети Евересту. В Україні, та й багато хто за її межами, добре знають про ваше тяжіння до гір, ваше захоплення ними, про те, що ось уже 12 років ви очолюєте Федерацію альпінізму і скелелазіння України. Коли і за яких обставин ви захопилися цим спортом мужніх і що він вам дає, чим збагачує?

— Альпінізм став і ось уже п’ятдесят років залишається своєрідним організаційним, інтелектуальним і фізичним стимулятором мого життя. Скажу більше, у різні періоди він, цей біостимулятор, діяв адекватно конкретним ситуаціям і обстановці, але завжди позитивно при досягненні поставленої мети!

Альпінізм навчив мене приймати швидкі й конкретні рішення, концентрувати сили й ресурси для досягнення наміченого. Так виробився певний підхід до розв’язання найскладніших проблем, який можна сформулювати так: якщо труднощі здаються нездоланними, то знай, що мета близько.

І ще: альпінізм навчив мене цінувати в друзях і товаришах передусім надійність і щирість. Саме заняття альпінізмом допомогли мені глибше зрозуміти, а потім і утвердити один з головних моїх життєвих принципів: якщо ти працюєш у колективі, то насамперед працюй на ті цілі, які він повинен досягати, а вже потім думай про себе.

А взагалі сутність людини полягає в прагненні заглянути за горизонт незвичайного. Люди підкорюють вершини і опускаються на глибини не заради адреналіну, а заради пізнання. Я належу до таких людей.