Суперечності у застосуванні законодавства

Без сумніву, одним із головних завдань вітчизняного Верховного Суду, котрий здійснює правосуддя, завжди було  (і повинно залишитися!) забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Це — стратегічний обов’язок, найсуттєвіша місія. Однак, як свідчить багаторічна практика, ВСУ не може впоратись із цим завданням — єдність судової практики відсутня, за що на адресу правосуддя справедливо летять численні критичні стріли з усіх прошарків нашого суспільства...

Відсутність єдності судової практики виявляється передусім у непослідовності позицій самого Верховного Суду в застосуванні законодавства під час вирішення конкретних спорів різних категорій. На власній практиці (конкретні приклади — нижче) ВСУ нерідко суперечить у своїх діях і законам, і самому собі. Різні судові палати його до того ж, застосовуючи одні й ті само положення законодавства, приймають діаметрально протилежні рішення. Як же орієнтуватися нижчим судам на «незразковий взірець»?

Логічне обурення, зокрема, викликає в юридичної громадськості практика довільної «повторної касації» найвищою судовою інстанцією держави рішень Вищого господарського суду України (тих, де мова йде про принципові та суспільно важливі земельні спори, багатомільйонні майнові спори, серйозні податкові конфлікти, ситуації з банкрутством тощо).

Приклад перший: суперечність у застосуванні Верховним Судом постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу». Юристам відомо, що одним із приписів цієї постанови встановлено, що «громадяни, підприємства, установи та організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу Української РСР, повинні до 1 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається».

У своїй постанові ВСУ (справа №6/24-1/87) відмовив користувачеві земельної ділянки в наданні судового захисту на підставі викладеного вище припису постанови Верховної Ради «Про земельну реформу». Цю земельну ділянку було надано правопопереднику користувача ще на підставі рішення виконкому міської ради від 25 серпня 1964 року. Організація користувача виникла внаслідок реорганізації його правопопередника у формі перетворення, тобто у цьому разі мало місце універсальне правонаступництво, і до користувача перейшли всі права його попередника, включаючи і право користування земельною ділянкою. Верховний Суд у цій справі чомусь дійшов висновку, що юридична особа, створена внаслідок реорганізації, повинна заново отримати право користування земельною ділянкою в установленому законом порядку на загальних підставах...

Як можна «дійти» такого висновку?

Тим паче що в іншій постанові (справа №3/399 (1/73), в аналогічній ситуації, Верховний Суд, на відміну від попередньої, надав користувачеві земельної ділянки судовий захист — на підставі того-таки припису постанови Верховної Ради «Про земельну реформу»!

І як тут хоч комусь збагнути «єдність судової практики»?

Приклад другий: суперечність у застосуванні статті 1 Закону України «Про систему оподаткування». Приписом частини 3 статті 1 Закону України «Про систему оподаткування» встановлено, що «ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), за винятком особливих видів мита та збору у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування».

У своїй постанові Верховний Суд (справа №5/219) не погодився з висновком Вищого господарського суду, яким було застосовано до спірних відносин сторін частину другу статті 5 Закону України від 18.01.2001 р. «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років». Приписом цієї норми встановлено, що «не застосовується стягнення мита, інших податків при ввезенні на митну територію України комплектуючих виробів та запасних частин до сільськогосподарської техніки, засобів захисту рослин і тварин, що не виробляються в Україні». У мотивах постанови ВСУ з даної справи зазначено, що закон України від 18.01.2001 р. за своїм цільовим призначенням не відноситься до податкового законодавства і у зв’язку з цим господарські суди під час вирішення спору мали застосовувати законодавство України про оподаткування, тому висновок ВГСУ щодо правильного застосування зазначеного вище Закону України є помилковим.

В іншій постанові (справа №3/139) Верховний Суд, додержуючись такої ж правової позиції, залишив без змін рішення судових інстанцій, які не застосували до спірних відносин сторін частину другу статті 14 Закону України «Про Збройні Сили України» — з огляду на те, що цей закон не відноситься до кола законів про оподаткування. Згідно з названою нормою, земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на правах оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.

Однак усупереч викладеній правовій позиції щодо застосування частини третьої статті 1 Закону України «Про систему оподаткування», Верховний Суд у своїх інших постановах (справа №28/339 та справа №09/3724) дійшов висновку про необхідність застосування до спірних відносин сторін припису частини першої статті 7 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», відповідно до якого «підприємства, об’єднання і організації, колгоспи, радгоспи, розташовані у зонах гарантованого добровільного відселення та посиленого радіоекологічного контролю, звільняються від оподаткування, крім платежів і відрахувань до місцевих бюджетів». Мотивуючи ці постанови, ВСУ, з посиланням на преамбулу цього закону, зазначив, що «Закон не встановлює пільги, а визначає правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»(?!).

Які з постанов ВСУ брати до уваги нижчим судам, а які — ні?

Приклад третій: суперечність у застосуванні статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість». Приписом частини першої підпункту 7.4.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» встановлено, що «не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) — актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг)».

У своїй постанові (справа №А9/462) Верховний Суд, скасовуючи постанову Вищого господарського суду, дійшов висновку, що визнання у судовому порядку недійсними установчих документів платника податку (з моменту реєстрації) та його свідоцтва як платника ПДВ не є підставою для виключення витрат із сплати ПДВ із суми податкового кредиту його контрагентів, підтверджених податковими накладними, що видані цим платником податку.

Однак в інших своїх постановах (справа №11/572 та справа №11/380) ВСУ, скасовуючи постанови ВГСУ, дійшов зовсім протилежного висновку. Мабуть, просто думалося по-іншому...

Як бути суддям із нижчих судів? Як забезпечити єдину судову практику?

Крім того, є випадки, коли у Верховному Суді різними судовими палатами по-різному застосовуються одні й ті само положення законодавства, а отже, і приймаються різні рішення.

Так, у рішенні від 4 квітня 2007 року ВСУ зробив висновок про те, що подання боржником позову про визнання публічних торгів недійсними не передбачено законодавством, яке врегульовує спірні відносини з приводу примусового виконання судових рішень. При цьому, вказуючи на те, що відповідне законодавство містить лише норми про визнання публічних торгів такими, що не відбулися, Верховний Суд скасував судові акти попередніх інстанцій, якими були задоволені позовні вимоги про визнання публічних торгів недійсними.

Тим часом такий висновок однієї палати ВСУ не тільки не відповідає дійсності, а й безпосередньо суперечить усталеній практиці Судової палати в господарських справах ВСУ, яка не раз визнавала можливість висування відповідних позовних вимог (наприклад, постанови у справах №А12/113 та №31/284(8/309).

«Ліва рука» не знає, що робить права?..

Варто зауважити окремо також про інше: стосовно можливості ініціювання позовів щодо визнання недійсними договорів, стороною яких позивач не є. Наприклад, у постанові від 27 червня 2006 року (справа №21/554) Верховний Суд скасував постанови апеляційного та касаційного судів та погодився із правомірністю рішення місцевого суду про задоволення зустрічного позову, спрямованого на захист права власності, яким визнано недійсним договір, укладений між сторонами, учасником якого зустрічний позивач не є. Рішення місцевого суду та постанова ВСУ обгрунтовані посиланнями на статті 48, 145 ЦК УРСР. В іншій своїй постанові від 27 лютого 2007 року (справа №4/46) ВСУ, дотримуючись аналогічної позиції, також підтвердив правомірність рішення місцевого суду про задоволення позовних вимог про захист права власності шляхом визнання недійсною угоди, учасником якої позивач не є.

Однак у постанові від 25 липня 2006 року (справа №69/8-05) Верховний Суд скасував рішення всіх трьох інстанцій і, виходячи також із положень статей 48, 145 ЦК УРСР, дійшов висновку про неможливість захисту прав особи, яка вважає себе власником майна, шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якій така особа не є. ВСУ на цей раз зазначив, що захист прав такої особи можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову! Аналогічна позиція сформульована Верховним Судом і в іншій справі (№1/138-14/318-9/273), в якій постановою від 30 січня 2007 року скасовано постанову Вищого господарського суду України та залишено в силі постанову апеляційного суду.

Такий дивовижний «різнобій». Цікаво, про що думали у ВСУ в цих ситуаціях? Чим насправді керувалися?

І останні приклади (хоча в реальній практиці — далеко не останні): щодо необхідності зупинення виконавчого провадження з виконання рішення суду в разі порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство.

Своєю постановою від 31 жовтня 2006 року (справа №12/333пн) Верховний Суд скасував постанову Вищого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції і залишив у силі рішення суду першої інстанції.

При цьому ВСУ дійшов висновку, що Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено повернення виконавчого документа чи припинення виконання рішення суду з підстав, зазначених у статті 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Проте в іншій справі (№3/332) постановою від 18 вересня 2007 року ВСУ скасував постанову ВГСУ та погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що у разі, коли конкурсний кредитор з огляду на частину 1 статті 14 закону про банкрутство у встановлений законом строк не звернувся до суду із заявою про визнання його грошових вимог у справі про банкрутство, то заборгованість останнього є погашеною... І в такому разі виданий господарським судом наказ на виконання рішення є таким, що не підлягає виконанню. Аналогічною є позиція Верховного Суду в постанові від 2 жовтня 2007 року (справа №6/73).

Тобто знову взаємовиключні рішення ВСУ. То від якого ж «порога» правильно танцювати? — виникає цілком резонне запитання в тих, хто вивчав зазначені ситуації та змушений був застосовувати практику «непогрішимого» Верховного Суду України?

На превеликий жаль, цей перелік можна продовжувати...

...На одному з цьогорічних засідань президії Ради суддів України, в переддень судової реформи, певно, відчувши якийсь внутрішній дискомфорт (чи, можливо, докори сумління), Голова Верховного Суду Василь Онопенко, розмірковуючи про перспективи судової реформи, публічно заявив, що минулі п’ять років були роками втрачених можливостей. А об’єктивна потреба в такій реформі, мовляв, не була реалізована виключно через суб’єктивні причини!

Що приховувалося за останньою фразою, присутні до пуття так і не зрозуміли. Якісь еківоки на якусь політичну силу, на якогось конкретного політика, що перешкодили? Чи, можливо, самокритика? Запізніле каяття?..

Останнє якраз було б не зайве. На очільника ВСУ як позитивного й багатообіцяючого (на словах!) реформатора правосуддя наш соціум покладав в означені ним минулі роки чи не найбільші сподівання... На жаль, вони були перекреслені — і не в останню чергу саме дивною судовою практикою ВСУ та тривалим летаргічним станом його керівництва.