Шукаючи матеріали для чергового полювання за забутими пам’ятками історії, я випадково натрапила на невелику статтю в одному жіночому журналі про маєток магнатів Тишкевичів у Спичинцях. «Чарівний маленький палац у стилі французького неоренесансу. Двоповерховий, з мансардою і решітками художньої ковки на гребені даху. Це один із 99 палаців, збудованих представниками шляхетного роду Тишкевичів на території України, Білорусі, Литви, Польщі», — так описували Спичинці у журналі. І так вирішилася доля моєї наступної поїздки.
Проте потрапити у Спичинці — це справжнє випробування. Село знаходиться у Погребищенському районі Вінницької області. Звернувши з комфортної траси Київ—Одеса на повороті на Тетіїв, ви опинитеся на дорозі, так би мовити, районного значення, яка за кілька кілометрів до Погребища з асфальтованої перетвориться на... польову. Якщо вам пощастить з погодою та автомобілем, то ви потрапите у Погребище, а далі доведеться від людей дізнаватися, як проїхати у Спичинці, бо жодних вказівників там, природно, немає. Водій автобуса на автостанції на запитання: «Як проїхати у Спичинці», відповів,  посміхаючись: «Їдете прямо до Т-подібного перехрестя, а потім берете ліворуч. Ви не помилитеся. Яка найгірша дорога — то ваша». І це була «свята правда». 
В’їхавши такою дорогою у Спичинці, я засумнівалася, що тут може бути якась значна пам’ятка архітектури. При в’їзді до села навіть напису «Спичинці» не помітно. Обабіч того, що умовно можна назвати дорогою, стояли звичайні хати, паслися телята, дорогу постійно перегороджували табуни гусей, які не звикли до того, що їх турбують. Центр села теж знайти було непросто. Кілька разів ми виїжджали зі Спичинців, проминувши центральну частину, потім поверталися і розпитували у селян, де тут центр.
І ось тоді, коли я вже зовсім зневірилася, що у цьому селі може бути щось вартісне з історичної точки зору, ми зупинилися біля парку. Перед ним стояв чудово збережений дім колишнього управляючого маєтком — тепер аптека, фельдшерсько-акушерський пункт та пошта. Зліва — зарослі бур’яном парадні ворота (на знімку). Щоправда, незрозуміло, чи вони були поставлені тут ще Тишкевичами, чи у пізніші часи. А далі, у глибині парку, на мене чекало диво. Ялинова алея впиралася у справжній палац, який мистецтвознавці ще називають «замком французької Луари» (на знімку). До того ж добре збережений, а не понівечений двома століттями «буремної історії». Своїм виглядом споруда справді нагадує помешкання французької артистократії початку дев’ятнадцятого сторіччя у мініатюрі.
З’явився палац у Спичинцях не випадково. Раніше містечко належало відомій у Польщі шляхетній родині Собанських — Феліксу Людвиговичу та Софії Домініці. Їхня донька Тереза вийшла заміж за сусіда — Генріка Тишкевича з Андрушівки. Молоді стали жити в Спичинцях. Саме Генрік Тишкевич і побудував двоповерховий палац у стилі французького неоренесансу з мансардою.
Нині палац оточений старим парком із липами та ялинами над річкою Рось. Перед величною спорудою досі видно місце, де було штучне озерце, в якому колись плавали лебеді. Тепер частина парку переоблаштована під спортивний майданчик — тут і поле для футболу, і турніки, адже нині палац Тишкевичів — це звичайна сільська школа, де навчається 74 учні, розповів її директор Руслан Чередник, який дозволив подивитися, як виглядає колишній палац не лише зовні, а й зсередини. Одну кімнату у школі відвели під музей. Тут залишилося ліплення ще з «тих часів» — польські орли, герби роду Тишкевичів. У цій кімнаті зберігають усе, що було давнього у селян, — рушники, праски, ліжко, різноманітне начиння. Інші шкільні кімнати вражають тим, що тут досі пічне опалення. «У Тишкевичів у кожній кімнаті були каміни, а ми їх переробили на печі», — пояснив директор. Водночас вразило і те, з якою любов’ю у Спичинцях доглядають за школою. Хоча навчальний рік ще тільки завершився, усі класи уже готові до 1 вересня. Всюди чисто, пофарбовані підлога і стіни. Директор переживає, що школу через невелику кількість учнів можуть закрити, а дітей возитимуть у Погребище (хоча сама думка, що тією дорогою хтось їздить щодня, лякає). «А знаєте, як то кажуть: немає школи, немає села. І це правда», — поділився Руслан Чередник.
Що буде з палацом Тишкевичів, якщо закриють школу, невідомо. Достеменно можна сказати лише те, що він уцілів тільки завдяки школі. Бо батьки й вчителі щороку дбали про те, щоб діти тут могли навчатися. А поки залишається милуватися чудовим палацом, який за витонченістю стилю не поступається столичним пам’яткам історії того періоду.
Фото автора.