Судову реформу не підмінити її обговоренням

Чимало українських можновладців захоплюються східною філософією. А як щодо вислову героя східних міфів Ходжі Насреддіна: «Хоч скільки кажи «халва, халва», в роті солодше не стане»?

Заглибившись в обговорення реформи вітчизняного судоустрою і статусу суддів, чимало хто з нас, напевно, й не помітив, як це обговорення перетворилося на самодостатній процес. У ньому з’явилися свої «герої» і «спікери», чиї бачення і роздуми, взаємна критика і просто теревені раз-у-раз наповнюють засоби масової інформації. Ознайомлення з цими «опусами» приємно дивує: адже один одного мудріший. Їхні б рецепти й розради та хоча б частково впровадити в життя... І українці змогли б по праву пишатися своїми судами. Але ні. Тільки-но доходить до справи, «співці судової реформи» люто вчіпляються один в одного, розпочинаючи нескінченну сварку, в якій задихається і гине будь-яка корисна ініціатива, будь-яка мудра думка. Показово, що вщухає ця суперечка лише після провалу чергової спроби реформ.

Сьогодні важко знайти в Україні профільну наукову чи експертну установу, обласний чи окружний суд, політичну партію або державного діяча, які не висловили б документально свою позицію щодо реформи судової влади. Ще важче знайти і проблему судової реформи, яка не зазнала б ретельного розгляду із вирахуванням усіх можливих рішень та їх наслідків. Усе-таки обговорення цих проблем триває, ідучи вже не другим і навіть не третім колом. Ніби якийсь Мефістофель потайки скеровує реформаторський процес подалі від його мети, пришіптуючи: «Нехай обговорюють досхочу, аби тільки нічого не робили».

Із цим важко не погодитись, тверезо оцінивши законодавчий поступ протягом минулих років. Нові засади організації і діяльності судової влади Конституція України заклала ще влітку 1996 року. Реалізовувати їх взялися негайно. Проте за 14 років, що минули відтоді, довершену системну законодавчу базу для судової влади не створено. Проміжний варіант, яким був закон 2002 року, фактично вичерпав свій корисний регулятивний потенціал. Низку важливих норм цього закону визнано неконституційними, і вони втратили чинність. Закон не в змозі вирішити «конфлікт повноважень» найвищих судових органів, окремі керманичі яких, піддавшись невгамовній жазі влади, фактично руйнують судову систему зсередини, змушуючи один суд посягати на виключну юрисдикцію іншого, штучно знижуючи стабільність судового рішення та авторитет судового засобу розв’язання спорів. Чинне законодавство рясніє прогалинами у питаннях, ключових для функціонування судової влади: від процедури добору майбутніх суддів до засобів соціального забезпечення судді. Тим часом нові законопроекти щодо організації судового ладу один за одним зазнавали невдачі і зникали, не справивши жодного корисного впливу на систему судів. Нереалізованими залишаються конструктивні положення, яких у кожному із цих законопроектів переважна більшість.

У такий спосіб в Україні обговорення судової реформи фактично підмінило собою її здійснення.

Визнавати це болісно і тому, що багаж дослідницької і законотворчої роботи цілком дозволяє нам завершити поточний етап судової реформи просто зараз, не чекаючи «дощичка в четвер» і не вигадуючи штучних приводів для чергового відтермінування. Як дозволяв і рік тому. Єдиною і головною перепоною донедавна була не недосконалість законопроектів, а нестача волі в парламентаріїв і суб’єктів законодавчої ініціативи.

Цьогорічна зміна влади вперше у новітній історії прибрала цю перепону. Із законопроектом «Про судоустрій і статус суддів в Україні», внесеним Президентом України В. Януковичем і зареєстрованим під №6450, Верховна Рада України вперше за багато років отримала шанс здійснити вирішальний, значущий крок у судовій реформі, досягти вагомих й очікуваних суспільством результатів. Рішуча налаштованість Президента, парламентської більшості та уряду на завершення поточного етапу судової реформи — це історична можливість, реалізації якої вимагають національні інтереси України.

Законопроект №6450, розроблений робочою групою у складі, зокрема, 19 чинних суддів, 3 суддів у відставці, 3 працівників апаратів судів, увібрав у себе чимало позитивних рис законопроектів-попередників. Водночас містить важливі новації.

Непересічною новелою є зміна способу формування Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ) у сполуці з підсиленням цього органу важливими повноваженнями і так само зміна способу формування Вищої ради юстиції. Адже із перетворенням законопроекту на закон Президент і Верховна Рада втратять право призначати своїх представників до складу ВККСУ; а вага суддівської більшості, за законом обов’язкової у складі цього органу, якісно зросте. Суб’єкти призначення членів Вищої ради юстиції, коло і квоти яких є незмінними за теперішньої редакції Конституції, муситимуть призначати більшість із власної квоти виключно з числа суддів. Утворена в такий спосіб суддівська більшість у складі Вищої ради юстиції, ключового органу, відповідального за формування суддівського корпусу, ще більше консолідує судову владу України зміцнить її незалежність.

Сам факт такої законодавчої ініціативи Президента і прийняття її за основу парламентом є безпрецедентним випадком добровільної відмови глави держави і вищого законодавчого органу від влади на користь зміцнення влади судової.

Утворення Вищого спеціалізованого суду із розгляду цивільних і кримінальних справ, перебрання ним касаційних повноважень у профільних палат Верховного Суду і власне реформа Верховного Суду є вирішальною зміною, необхідною для усталення в Україні триланкової системи правосуддя за усіма наявними типами судочинства, замість нинішньої чотириланкової. Адже доки Верховний Суд залишатиметься судом касаційної інстанції у цивільних чи у кримінальних справах, доти його керівництво намагатиметься перебрати касаційні повноваження в господарських і адміністративних справах. Останні події доводять, що ані рішення Конституційного Суду, ані приписи Європейської Конвенції, ані завдання багатомільйонних збитків економіці й неоціненних втрат репутації судової влади і верховенству права в державі не зупинять «мисливців за повноваженнями». Тож організаційні зміни, запропоновані законопроектом, видаються єдиним рецептом порятунку в Україні стабільності судових рішень і визначеності суспільних відносин. Лише структурно і функціонально оновлений Верховний Суд зможе сконцентруватися на роботі із забезпечення єдності судової практики, якості і верховенства цивілізованих міжнародних стандартів у правосудді; на завданнях, на яких нині наголошує керівництво Верховного Суду.

Установлення прозорих та ефективних процедур добору кандидатів на суддівські посади вже встигло і визріти, і перестигнути. Нарешті потрібно встановити обов’язковість кваліфікаційного іспиту і пріоритетність його результатів під час прийняття рішень з добору кандидатів. Надати можливість оскаржити несправедливі результати іспиту, проведеного з порушенням. Законодавчо визначити вичерпний перелік документів, які подає кандидат, встановивши заборону вимагати додаткові документи. Скоротити кількість органів, з чиїх рішень, рекомендацій і погоджень складається процес добору і призначення судді. Саме це робить законопроект №6450.

Призначення на посади голів та їхніх заступників (адміністративні посади) в судах було предметом жвавої політичної дискусії. Дописувачі пропонували закріпити згадане повноваження за органами, які очолюють вони самі, їхні підлеглі або їхні «патрони». Зокрема, усталити сумнівну практику, коли керівники судів призначаються і звільняються колегіальним органом, який на 75 відсотків складається із самих керівників судів. Проте саме небажаність наділення владою того, хто найбільше її бажає, відрізняє ефективну публічну владу від ефективного управління бізнесом. Законопроект пропонує компромісне рішення: керівників судів призначатиме і звільнятиме, за рекомендацією відповідної ради суддів, Вища рада юстиції. Тобто кандидатури визначає суддівська спільнота, затверджуватиме колегіальний орган, де більшість становлять судді, а неупередженість забезпечать представники адвокатури, вищої юридичної освіти і науки та інші. Така формула виходить із незалежності судової влади, водночас забезпечує стримування і противаги, що упередять зловживання.

Важливим надбанням законопроекту є приписи, що забезпечать підвищення оплати праці судді майже втричі і гарантують її стабільне підвищення з прив’язкою до інфляційних процесів, а не ласки чиновництва. Заробітна плата новопризначеного судді місцевого суду зросте з чотирьох до чотирнадцяти тисяч гривень. Це необхідно і справедливо. Вимагаючи від судді видатної освіти, взірцевої етики і відданої праці, не можна платити йому заробітну плату покоївки.

Під час підготовки законопроекту до розгляду Верховною Радою у другому читанні профільним парламентським комітетом з питань правосуддя враховано майже 400 із 1724 поправок, запропонованих народними депутатами. Чинний текст законопроекту ґрунтується на досвіді своїх попередників, дає змогу максимально реалізувати європейські стандарти.

Питання реалізації останніх потребує системного підходу. Ми повністю поділяємо стурбованість представників Венеціанської комісії і ПАРЄ. Адже маємо спільну мету: побудувати європейський правовий простір в Україні. І в цьому українці мусять бути активніші за європейців, адже це є насамперед наш інтерес. У реалізації європейських стандартів судоустрою в України нагромадився значний борг перед Венеціанською комісією. Маємо три пакети її рекомендацій 2001, 2007 і 2010 років з одних і тих само питань, які досі не реалізовано. Комісія надавала їх не для того, щоб ми їх колекціонували. Мусимо, врешті, здійснити єдино можливий крок з їх впровадження — прийняти новий закон про судоустрій і статус суддів. І саме щодо законопроекту №6450 попередні висновки представників Венеціанської комісії — обнадійливі. З коментаря члена комісії Г. Сухоцької від 30 червня ц. р.: «Стосовно попередніх версій було чимало критичних зауважень з боку Венеціанської комісії... автори нового законопроекту намагалися врахувати деякі зауваження і пропозиції Венеціанської комісії. Але не завжди досить успішно». З коментаря її колеги Дж. Гамільтона від 30 червня ц. р.: «У проекті закону передбачено низку вдосконалень порівняно з попереднім проектом, зокрема щодо посилення незалежності судової влади у певних царинах... у деяких випадках текст нового проекту є удосконаленим...». Європейці зробили чимало зауважень і пропозицій.

Проте насправді такі висновки означають законопроектові №6450 «зелене світло». Адже меж досконалості не існує, а ідеальний, з точки зору європейських стандартів, закон про судоустрій може бути впроваджений на наступному етапі: «дзеркальної» синхронізації права, правовиконання і політики України та Європейського Союзу в питаннях державного управління, боротьби з корупцією, бюджетування і соціального забезпечення. Вірю, що це справдиться. І саме заради цього ми нині мусимо прийняти той найкращий варіант закону про судоустрій, який є. Адже тільки з такого фундаменту і каркаса ми зможемо довершити «будівлю» української судової влади, що органічно впишеться в європейський «квартал». Це той крок у поступу до членства України в Європейському Союзі, який усі європейські речники називають одним із вирішальних. Альтернатива — знову піти на «надцяте» коло, залишившись ще 5 чи 10 років на «нульовому» рівні 1996 року — малоприваблива.

За теперішнього стану українських судів і рівня громадської довіри до них понад 15 років відшліфовувати законодавчі зміни, жодної з них не реалізуючи, — розкіш, яку не можемо дозволити. Час ввести в дію прогресивний закон. І лише потім повертатися до обговорення, що поліпшувати далі.

Тому вважаю своїм громадянським обов’язком голосувати за прийняття законопроекту №6450 як закону України, і відповідально закликаю до цього всіх народних депутатів України. Маємо історичну можливість, гаяння якої люди нам не пробачать.