Із досьє «Голосу України»
Петро Лизанець (на знімку) — завідувач кафедри угорської філології, директор Центру гунгарології Ужгородського національного університету, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена Угорської Республіки «Лицарський хрест».Основні наукові інтереси: українсько-угорські міжмовні контакти, українська та угорська діалектологія, лексикографія, фразеологія і лінгвогеографія. Опублікував понад 500 наукових праць, більш як півсотні монографій у Європі, США, Канаді; вийшло понад 100 рецензій на його праці, здійснено більше 1500 посилань на праці П. Лизанця, його ім’я вміщено у багатьох енциклопедіях світу.
Він — автор цілої низки словників. П. Лизанець створив свою наукову школу, в якій виховав цілу плеяду перспективних учених.
— Петре Миколайовичу, кожен, хто знайомий з цілою бібліотекою ваших книг, у яких уміщено весь доробок, відзначає, що ви здійснили у науці титанічний труд!.. Хіба така наполегливість, зібраність, навіть одержимість бере початок не відтоді, коли вас фактично не впускали до храму науки, але тим самим прищепили не злість, а потребу нескінченної праці?..
— Безумовно, у науковому плані я зробив чимало, хоча не збирався стати науковцем. Мені дуже подобалося господарювати: любив коней, сільгоспзнаряддя, землю... Прагнув стати ґаздою.
Але коли закінчив у далекому вже 1948 році гімназію, того ж року вступив на історико-філологічний факультет університету, який 53-го закінчив з відзнакою... Далі — аспірантура на кафедрі української мови, до якої тричі перескладав іспит з рідної мови. Потім захист кандидатської (1959) і докторської (1971) дисертацій.
Зробленого я зміг досягнути лише титанічною щоденною працею. Мені, мабуть, Бог дарував любов до науки, яка врешті принесла мені значний результат: майже півсотні наукових праць, серед яких 25 монографій, 23 вузівські та навчальні посібники; а 12 монографій і понад 130 наукових статей видруковано за кордоном — у Європі, США, Канаді.
Без щоденної наполегливої роботи все це здійснити було б неможливо. Коли мені важко, зіпсували настрій, гнітить стрес — тільки-но сідаю за робочий стіл, усе минає.
Переконаний: наука мене ніколи не зрадить, але і її треба поважати, любити і все робити, щоб вона якнайменше залежала від політики. Наука не любить фальші.
— І все-таки повернімося до витоків... Хіба це не знак долі, що хлопчик, який народився і ріс фактично в українському, верховинському оточенні, з огляду на родинні обставини досконало вивчив у долині угорську і, свідомо чи ні, поєднував обидві мови, щоб науково обґрунтувати їхні взаємини і відмінності?
— Справді, народився я на Верховині, у гірському селі Ізвор (по-старослов’янському «криниця», «джерельна вода»).
1936-го батьки переселилися у Берегівський район біля села Шом. Всією родиною дуже тяжко трудилися. Ми, п’ятеро дітей, також працювали від самого світанку, а зранку, доки ще не йшли до школи, виганяли корови на пашу... Тоді прив’язували — і до школи. Дисципліна, ощадливість, турбота були ґаздівські... Ми прагнули всією душею жити краще, мати свій хліб і до хліба. Оскільки батьки дуже хотіли, щоб ми стали хоча б письменними... А тут 48-го все забрали. Я ніколи не бачив батька заплаканим. А тоді сльози текли по його обличчю одним поливом...
Знання угорської, а також латинської мови, яку вивчав у гімназії, мені дуже допомогли. Забігаючи наперед, скажу, що 1989 року у видавництві Академії наук України «Наукова думка» побачило світ фототипне видання «Граматики слов’яно-руської» Михайла Лучкая (видруковане латинню 1830 року в Буді) в моєму перекладі і вичитанні Юрія Сака на українську і з моєю вступною статтею. Це єдиний у Європі переклад Лучкаєвої праці на іншу мову (в даному разі на українську). Тираж миттєво розійшовся. А це була моя дипломна робота!..
Цікавою видалася й кандидатська дисертація «Українські південнокарпатські говірки Затисся Виноградівського району Закарпатської області» (1959 р.), де поряд із теоретичною частиною я подав словник діалектизмів, тексти розмовної мови сіл Затисся, казки, приповідки.
— Що зі зробленого вважаєте найціннішим?
— У науковому плані таким вважаю тритомну монографію про угорсько-українські міжмовні контакти, яка побачила світ під егідою Угорської академії наук, обсягом 684 друковані аркуші. Перший 1970-го і третій 1976 року томи віддруковані в Ужгороді, а другий том того ж сімдесят шостого — у Будапешті. На цю монографію з’явилося понад 20 рецензій у різних країнах світу. Цей тритомник зробив мене відомим не тільки в межах колишнього СРСР, а й у Європі й світі. Він зберігається і в бібліотеці Ватикану.
— А такі потрібні для щоденного користування словники?..
— Великої уваги я надавав лексикографії. Зокрема, написанню двомовних словників, які вкрай потрібні редакціям газет, радіо, телебачення, видавництвам, письменникам та науковцям... У нас 1961 року вийшов угорсько-український словник, але через 40 років він вочевидь застарів. Тому 2001-го ми видали новий, осучаснений, а через чотири роки — другий, українсько-угорський. Таким чином ми, як науковці, забезпечили всіх добротними і великоформатними словниками.
Досить-таки важко перекладати фразеологічні звороти, шукаючи відповідники в одній і другій мовах. Тому ми також тут добряче попрацювали, щоб світ побачили два — україно-угорський і угорсько-український «Словники сталих словосполучень і виразів». Чому не фразеологізмів? Крім останніх, тут вміщено і сталі словосполучення, які ще сьогодні не стали фразеологізмами, але вони з часом «доростуть» до них. А нині це дуже потрібно для роботи журналістів, науковців, перекладачів, які знайдуть на сторінках цих видань багато відповідників.
Опублікований частинами в журналі «Акта гунґаріка» «Словник угорських говорів Закарпаття», який плануємо випустити у двох томах по 600 сторінок кожен — навіть із малюнками.
— Петре Миколайовичу, от уже 44 роки Ви очолюєте кафедру угорської філології...
— Час летить швидко... Очолити кафедру мене змусили після двох років її існування, влітку 1966 року. Аргумент, що я не угорець, до уваги на цей раз не взяли.
Тепер, уже з відстані років, не шкодую, що перейшов працювати сюди. Тоді на кафедрі було... двоє працівників. Зараз — тринадцять, переважна більшість мають наукові ступені і вчені звання.
Кафедра за цей час випустила 870 спеціалістів-філологів, викладачів угорської мови й літератури, які працюють у 101 угорськомовній школі Закарпаття. Тут захистили 16 кандидатських дисертацій, у більшості дисертантів я був науковим керівником в аспірантурі. На базі кафедри 1988 року відкрито Центр гунгарології, а згодом кафедру історії Угорщини й євроінтеграції, а також кафедру математики та фізики новоствореного гуманітарно-природничого факультету з угорською мовою навчання. Цей факультет я очолюю як декан. Маю особливо наголосити: це перший угорськомовний факультет у Східній і Центральній Європі, який діє при національному університеті. Такого немає ні в Словаччині, ні в Румунії, ні в Сербії...
— Загальновідомо: якби не наявність такого авторитетного ученого, яким є Петро Лизанець, Центр гунгарології в Ужгороді би не відкрили. Ви підняли Ужгород до рівня Рима, Парижа, Гамбурга — лише у цих трьох містах діють подібні осередки науки...
— Оскільки покликання кафедри — читати лекції, тож сповна віддатися науковій роботі викладачі не могли. І постало питання про створення наукового підрозділу, яким у перспективі і став Центр. Уперше цю ідею ми обговорювали з академіком, тодішнім міністром освіти і культури Угорщини Бийлою Кипеці 1986 року. Майже два роки, вісімдесят шостий і сьомий, я їздив до Москви, в ЦК КПРС і Раду Міністрів СРСР, щоб створити цей підрозділ. Вдалося врешті-решт «пробити» задум, але з умовою: в Ужгороді відкриють Центр гунгарології, а паралельно в Будапешті — Центр русистики. За Союзу фінансування було непоганим, у нас працювало 13 наукових співробітників. А після 91-го і в подальші роки з коштами стало сутужно, як наслідок — зараз працюємо вчотирьох. Але працюємо. І то доволі плідно.
— Вами дуже пишаються учні, котрих ви підтримали й відкрили дорогу у велику науку...
— Це приємно. Я виховав плеяду науковців і цим дуже пишаюся. Доцентами, зокрема, стали Катерина Горват, Єлизавета Гортвай, Степан Ковтюк, Ангеліна Гедєш, Галина Герасимова, Діана Гульпа, Магдалина Дєрке, Інгрид Туріс... Тепер вони авторитетні й перспективні науковці.
— Ви людина віруюча?
— Без віри жити дуже важко... Колись із батьками я ходив до церкви, сім’я вдома читала службу. Дорослим храм не відвідував і зараз не ходжу. Але вірю, що існує надприродна сила, яка нам допомагає. Релігію ніколи не заперечую. Я був обурений так званим атеїстичним вихованням, яке вкрай негативно позначилося на розвитку нашого суспільства і окремих людей. Але я переконаний: більшість наших людей — чудові, доброзичливі, привітні. Завжди шукаю в людині добре начало... Щоправда, маєш друзів, маєш і ворогів. Заздрісників — і що більше працюєш, то більшає їх число, це якийсь парадокс... Але я оптиміст.
Узяв інтерв’ю Василь НИТКА.
Фото автора.
