Споживча кооперація крізь призму історичного досвіду

Перші кооперативні об’єднання з’явилися у 1866 році в Харкові. У будинку Шапошникова на вулиці Слюсарній відбулися установчі збори споживчої кооперації, одним з організаторів яких був громадський діяч Микола Баллін. Разом із Б. Ґалаґаном М. Баллін заснував кооперативні бібліотеки й народні доми для культурно-освітнього виховання мас. Перший український кооператор уважав, що «справжня кооперація можлива тільки поміж цілісно розвиненими людьми». 

Отож шлях до ідеальної «кооперативної людини» лежить через освіту, вироблення розвинених соціальних звичок і моральний розвиток.

Услід за харківським виникло Київське споживче товариство, у складі якого було чимало діячів старої української громади —  В. Антонович, М. Драгоманов та інші. Проіснували ці товариства недовго. У 1872 році вони припинили свою діяльність. Короткий період їх життя визначили зовнішні чинники, зокрема, відсутність широкої громадської та державної підтримки. Незначне поширення ідеї кооперації в Росії, реакційність державної політики після 1881 року, слабкість кооперативного руху, невдачі перших споживчих товариств спричинили різкий спад темпів кооперування в Наддніпрянщині. Протягом 1871—1891 років тут було зареєстровано лише 16 споживчих товариств.

Особливістю кооперативного руху в Австро-Угорщині, на західноукраїнських землях зокрема, була його розмежованість за етнічною ознакою. Кожен народ багатонаціональної імперії гуртувався у своїх кооперативах. На території Галичини, Буковини та Закарпаття існували споживчі товариства поляків, румунів, угорців, євреїв, українців. У 1883 році у Львові була заснована перша українська гуртівня на кооперативних засадах — «Народна торговля». За задумом її творця — архітектора В. Нагірного — передувати її створенню мав аналіз потреб і можливостей Галичини у сфері виробництва та обміну.

Отже, 60—80 роки XІX століття можна визначити як період зародження споживчої кооперації.

1890—1918 роки — новий період в історії споживчої кооперації України. Для нього характерне поширення кооперативної ідеї серед населення українських земель. Від 1905 року і до Першої світової війни в кооперативній організації виховалися кадри найсвідомішого елементу в Україні, які надали велику допомогу в часі визвольних змагань і в будівництві молодої української держави. Делегати від кооперативних організацій були найбільш конструктивним елементом у Центральній Раді. Цінним було їхнє посередництво між урядом та найвіддаленішими частинами краю, зв’язки із закордоном, не кажучи вже про стабілізацію господарського ладу у цей неспокійний час. У самому уряді на постах прем’єрів, міністрів, керівників департаментів бачимо визначних кооперативних діячів (М. Тугана-Барановського, Х. Барановського, Б. Матроса, М. Стасюка, П. Христюка).

Річний оборот «Дніпросоюзу» — 70 мільйонів карбованців

У добу революції й національно-визвольних змагань 1917— 1921 років українська кооперація розвинулася у могутню організацію з «Дніпросоюзом» на чолі, який уже на початку революції досяг 70 млн. крб. у торговельних оборотах. Він об’єднував 220 обласних і районних союзів і близько 14 тис. низових кооперативів. Протягом 1919—1920 років «Дніпросоюз» відкрив закордонні представництва у Відні, Парижі, Варшаві, Празі, Берліні, Лондоні, Генуї, Константинополі.

Загалом, в 1917—1918 роки на території України кількість споживчих товариств зросла з 4873 до 12470, а у таких губерніях, як Катеринославська, Харківська і Херсонська, товариств побільшало утричі. 

На початку 1919 року кількість споживчих товариств досягла 13656, а на 1 січня 1920 року — 14601. Їхніми членами стали 4 млн. осіб, що разом із родинами становило 15 млн., або понад половину всього населення. У деяких містах виникли десятки товариств. Наприклад, у Полтаві їх було майже 40.

Досвід української кооперації більшовики використали в роки НЕПу. Припинивши переслідування кооперації, що відбувалося у період воєнного комунізму, та сприяючи її відбудові, більшовики ставили перед собою подвійну мету:

1. Використати технічний апарат кооперації для відбудови господарства і підпорядкувати його партійним органам.

2. Використати ситуацію для виявлення найактивніших діячів краю, що мали тісні зв’язки з народом, щоб відтак можна було їх легше знищити. До 1931 року, доки кооперація не була розгромлена і розграбована, її частка у роздрібній торгівлі становила 75%.

Більшовицький режим, що демагогічно визнавав за кооперацією майбутнє, довго не міг її зруйнувати, хоч смертельний вирок їй було винесено декретом Раднаркому ще 19 березня 1920 року. Декрет зобов’язував більшовицьку адміністрацію «реорганізувати» наявну кооперацію. На практиці така реорганізація здійснювалася шляхом реквізицій, експропріацій і підпорядкування її центру, тобто Москві. Як наслідок — українська кооперація була зруйнована, ліквідована повністю.

В умовах УРСР споживча кооперація стала складовою радянської бюрократичної системи. Протягом 50—80 років кооперативна бюрократія втрачала гнучкість, ефективність її праці знижувалася, особисті й групові інтереси працівників апарату поступово ставали домінуючими, відсунувши на другий план безпосередні цілі діяльності кооперативної системи.

Таким чином, протягом 30—80 років споживча кооперація набула інших, невластивих їй рис. Вона стала суто господарською інституцією, управління якою державна та кооперативна бюрократія здійснювала переважно адміністративними методами. Офіційно визнаною метою цієї інституції була організація «товарного обміну між містом і селом, промисловістю та сільським господарством».

Розпад Радянського Союзу та проголошення незалежності України, перехід до ринкової економіки кардинально змінили умови функціонування системи споживчих кооперативів у країні. Нова влада почала використовувати кооперативи у власних інтересах без будь-якої вигоди для них. Частими стали спроби відчуження кооперативного майна, на нього намагалися поширити правила приватизації підприємств. Низький рівень знань про кооперацію, дискредитація кооперативної ідеї в період «перебудови» та недосконалість законодавства значно ускладнювали процес відродження кооперації в Україні.

Згодом шляхом формування правового поля почали відроджуватися справжні кооперативні організації. Прийняття законів, що регулюють споживчу, сільськогосподарську, кредитну та інші види кооперації, а також консолідованого законодавчого акта — Закону України «Про кооперацію» забезпечують державні гарантії кооперативного руху, рівноправність усіх видів кооперації, їх самостійність у вирішенні внутрішньо-кооперативних питань.

Сьогодні споживча кооперація України розвивається за тими ж принципами, що й увесь міжнародний кооперативний рух, та демонструє конкретні досягнення своєї діяльності. За даними, які наводить голова правління Укоопспілки Станіслав Бабенко, нині в споживчих товариствах зосереджено понад 2/3 статутного капіталу, що становить майже 1,5 млрд. грн. У системі працюють п’ять тис. підприємств, валовий оборот кожного з них у середньому збільшився до 980 тис. грн., тобто у 2,5 рази, а також 20 тис. магазинів, кафе, їдалень, барів, гуртівень, виробничих цехів. 

На підприємствах та в організаціях споживчої кооперації нині зайнято понад 65 тис. працівників, з яких 52% — з вищою освітою. Це майже у два рази вище рівня галузей реального сектору економіки України. 

До роботи в органах управління і кооперативного контролю залучено понад 45 тис. пайовиків. Зберегли свою значимість 239 спілок районного й обласного рівнів.

Провідною для споживчої кооперації була і залишається сфера обігу, яка займає 2/3 ресурсного потенціалу і валового обороту. Зазначимо, що частка цієї сфери постійно зростає і сягає нині майже 60% у валовому обороті і валових доходах. Випереджальними темпами зростає також сфера послуг, річні обсяги якої досягли більш ніж 680 млн. грн. Робиться все можливе, щоби мешканці більшості сіл та районних центрів мали змогу поруч зі своїм житлом відремонтувати одяг, взуття, побутові прилади, меблі, скористатися послугами перукаря. Система ініціює масштабний розвиток таких видів економічної діяльності, як банківська справа, страхування, кредитування, зелений туризм.

Визначальною соціальною складовою споживчої кооперації був і залишається інститут пайовиків, який об’єднує півмільйона осіб. Його кількісне зростання та якісне оновлення є стратегічним завданням усіх кооперативних організацій. Лише за останні п’ять років їх ряди поповнили майже 50 тис. осіб, і таким чином у 2000—2009 рр. пайовий фонд збільшився у 4,5 рази, а пайові внески — більш ніж у 10 разів.

Споживча кооперація України володіє потужною базою підготовки висококваліфікованих спеціалістів: 26 навчальних закладів, майже 50 тисяч студентів, 2,6 тис. викладачів, з яких 100 докторів наук, професорів, 646 кандидатів, доцентів. Щорічний випуск фахівців перевищує 10 тис. осіб.

Укоопспілка вдосконалює структуру управління кооперативними організаціями і підприємствами, скорочує зайві ланки і підрозділи, адміністративні витрати, зокрема транспортні. Як ніколи раніше максимально використовуються резерви зростання доходів і рентабельності у галузях діяльності. Нарощуються власні оборотні кошти, не допускаються їх відволікання у незавершене будівництво, прострочену дебіторську заборгованість та надмірні товарні залишки. Строго контролюється діяльність комерційних банків, в яких розміщені кошти кооперації, не допускається отримання нових кредитних ресурсів на невигідних умовах.

Керівництво Укоопспілки добре розуміє, що у ситуації, що склалася необхідно ефективно використовувати основні фонди. Саме з цих міркувань у непростих умовах збережена матеріально-технічна база — важлива складова економіки споживчої кооперації. Рада Укоопспілки прийняла низку нормативних документів, які є основою для створення системи захисту від посягань на кооперативне майно, фінансові та інтелектуальні ресурси.

Кооперативними організаціями постійно вживаються заходи щодо посилення соціального захисту працівників системи. З 2005 року жодна кооперативна організація не має заборгованості з виплати заробітної плати.

Немає ніякого сумніву у тому, що успішний розвиток кооперативного руху в Україні значною мірою залежатиме від лібералізації економіки, демократизації політичного життя, формування основ громадянського суспільства. У цих умовах необхідно чітко визначити державну кооперативну політику, розробити та затвердити програму пропаганди кооперативної ідеї, кооперативних традицій, переваг кооперативного способу господарювання, підприємництва, добитися того, щоб не лише переважна більшість населення, а й владні структури позбулися нігілістичного ставлення до розвитку кооперації на сучасному етапі.