З’явився друком історичний роман Віктора Гонти «Іван Гонта» (Київ, Видавничий дім «Світ», 2010).Автор, відомий журналіст і письменник, помер минулого року, на порозі свого 60-ліття. Коли у нього питали, чи не родич він знаменитому гайдамацькому отаману Іванові Гонті, Віктор відповідав: «Можливо...». Звісно, можна говорити про те, що випадкових збігів у житті не буває. Як не буває й випадкових книг чи випадкових тем у літературі. Скажімо, тема Гайдамаччини (Коліївщини) в нашій літературі порушувалася зовсім нечасто. Бо не так легко говорити про той народний бунт 18-го століття — страшний, кривавий і безпощадний. І якщо вже митці бралися за ту тему — це означало, що суспільство дійшло до межі соціального відчаю. Так було, коли Шевченко писав своїх «Гайдамаків». Так було й 1920 року, коли Україна доживала останні дні своєї короткої незалежності, й Курбас поставив «Гайдамаків» на сцені.
Отож нашим можновладцям, якщо вони зрідка читають книжки, варто було б звернути увагу на цей роман. Бо це — своєрідний сигнал тривоги, прогнозування точки кипіння в суспільстві. Сам по собі сюжет промовистий — сотник Гонта, що бездоганно служив польсько-українським магнатам, раптом повстає проти них. Сучасною мовою кажучи — найпрофесійніший представник силових структур може повстати проти влади, і тоді добра не жди. Саме такі, надто сучасні алюзії, напрошуються, коли читаєш цю книжку. Вона — не з тих книжок, що звуться «красним письменством». Це радше белетризована публіцистика. Зрештою, Віктора Гонту завжди цікавили актуальні теми (згадаймо його книжки «Чорнобиль, яким я його бачив» або «Український полковник і українська мафія»). Гонта був передусім журналістом, ним і залишився в романі. Вишуканої стилістики годі шукати в цій книзі — зате тут є живий нерв тривожного передчуття. Й заради цього роман варто читати.
