Уже достатню кількість років Україна реалізує у своїй економічній практиці так звану ринкову концепцію. Намагається реалізувати. В усіх на такому шляху складаються свої особливості. Наша — в спробі погодити ключову концепцію з так званим європейським напрямом розвитку. Сумнівів щодо цього немає. Із практичною реалізацією гірше, оскільки ідея ніяк не складається в результат. Не складається, у тому числі тому, що в ринку з його загальносвітовими, глобальними масштабами та інтересами різного роду політичні «вектори орієнтації» входять у дисонанс із його ж, ринку, ключовими принципами. До того ж, як на гріх, загальна ситуація несподівано загострилася в самій Європі, яка ще зовсім недавно здавалася непорушною у самих своїх «євроосновах». «Орієнтир» вочевидь «завис». Про ці аспекти розмова постійних авторів «Голосу України» журналіста, письменника Олександра МАСЛОВА з відомим економістом, заслуженим діячем науки й техніки України, ректором Київського університету ринкових відносин, доктором економічних наук, професором Володимиром ЧЕРЕВАНЕМ.
— Про те, що з євроорієнтацією «щось не так», стало відомо не сьогодні, й навіть на двадцять років тому, коли цей напрям було покладено в основи заздалегідь популістської, що й визначило її підсумок, а «набагато-набагато» раніше. На тлі того, що відбувається у самій Європі, це має двозначний вигляд. М’яко кажучи. Бажання притримати гальма? Розгубленість від не дуже чіткого уявлення про те, що відбувається у світі, й свою роль у подіях, що виникли несподівано? Інерція минулого, недоосмислення ситуації? Сподівання, що вагітність «якось сама розсмокчеться»? Або свідчення очевидного — Європа в кризі? Власній, але загостреній твердими реаліями кризи загальносвітової?.. Чи не так, Володимире Павловичу?
— Й загальносвітової також, і те, що ця суто європейська криза чітко носить системний характер, про що потрібно говорити з усією прямотою. Якщо хочемо, звичайно, одержати із ситуації хоч якісь уроки. А вочевидь хочемо, хоча не дуже послідовні в оформленні своїх бажань.
Ми бачимо, що, хоч би як там було, але світова економіка відновлюється. Однак стикається при цьому із серйозними проблемами. Відновлення проявляється, насамперед, в економічному пожвавленні. Скажімо, США за травень 2010 року ощасливили себе приростом ВВП на 2,2 відсотка. Нехай скромно, але вал зростає: ЄС відзначається на 0,5 відсотка, Росія дає свої 2,9 відсотка. Про Індію, Китай, Бразилію — мовчимо, оскільки в них зростання становить 8—9 відсотків, що пояснюється внутрішніми масштабами їхніх власних ринків. Це чинники очевидні, вони свідчать, що почало формуватися тло оздоровлення світової економіки.
Важливо й те, що світове співтовариство контролює процес. Двадцятка світових лідерів, зібравшись днями в Південній Кореї, поставила нові завдання зі стимулювання споживчого попиту й виробила нову стратегію. Але в рамках теми важливий висновок: незважаючи на «потепління» загального тла, криза світової системи господарювання триває, і пік її прояву проглядається в Європі. Як стверджують експерти, світова економіка протягом 10—15 років буде нестабільна. Прогноз зростання ВВП у Великобританії на 2010 рік — 2,6 відсотка, у США — 2,8, Японії — 2,1, а в Єврозоні — 1,0 відсоток.
— Очікували, що найпотужніший удар припаде на Штати, а дісталося Європі...
— Так, справді в рамках продовження світової кризи. Усі дивилися убік долара, готувалися, що провалиться він, але потужність США дозволила їм поки що утриматися. Нехай із порушенням основних принципів капіталізму — конкуренції та економічної свободи, нехай із відступом від догмата ліберальної економіки й вимушеного звернення до державного регулювання у формі викупу й реабілітації збанкрутілих підприємств.
— ...нехай з докачуванням і без того давно супервеличезного пузиря деривативів, які вже руйнували європейські банки в 1990-х, що стало приводом для запровадження євро...
— ...але утримаються. І це є результатом пошуку нових моделей, нових механізмів в умовах загальноекономічної реальності, що ускладнилися.
Значно гірше країнам Євросоюзу, який переживає сьогодні найскладніший для себе період. Фінансова спроможність ЄС стає серйозною проблемою для світової економіки. Нічого подібного не було в них із часів Другої світової війни. Під дев’ятий вал потрапила не світова економіка, а економіка Євросоюзу. І сам євро. У чому це проявляється? Практично в усіх країнах Європи падають біржові індекси. У Штатах, Японії, Китаї — той самий процес, але з більшою стриманістю. Європі сьогодні гірше, оскільки її фондові ринки зазнають більших втрат. Безробіття в середньому по ЄС становить 10 відсотків. А в Іспанії, Португалії країнах Балтії, у деяких країнах Східної Європи доходить до 20 відсотків. Звісно, споживчий попит знижується. П’ять країн, за прогнозами Єврокомісії, завершать 2010 рік з економічним спадом. У Латвії — 3,5 відсотка в мінусі, решта чотири країни — Литва, Ірландія, Греція, Кіпр. У Європі значно різкіше проявляє себе бюджетний дефіцит, наближаючись до 10—12 відсотків. Економіки багатьох країн переобтяжені боргами, засвідчуючи: багато хто охоче жив у борг і не замислювався про це.
Найчастіше в інформаційних повідомленнях щодо цього з’являлися Португалія, Болгарія, Румунія, а провалилася Угорщина. Її держборг сягнув 85 відсотків від рівня власного бюджету. В критичному становищі Італія — держборг 1,7 трлн. євро. На думку провідних світових експертів, дефіцит бюджету в цілому по Євросоюзу може досягти до 2014 року 100 відсотків. Катастрофічні цифри. Тому й чуємо, що в таких умовах Євросоюз запускає програму концентрації стабілізаційних ресурсів на 750 мільярдів євро. Але чи допоможе це за нинішніх умов? Хлібні крихти для крокодила. Проковтне й не помітить. Зрозуміло, що в таких умовах і сама Європа об’єднує ресурси, і США виявляють солідарність, обіцяючи допомогу в подоланні єврокризи, хоча далі співчуття справа не просунулася, і Д. Медведєв під час нещодавньої зустрічі з А. Меркель заявив про солідарність. Уживається цілий комплекс практичних заходів стосовно ослаблення кризових лещат. Але поки що знаки солідарності й стабілізаційні фонди підтримки євро, навіть у таких величезних сумах, бажаного успіху не принесли. Європа сьогодні багатьма рисами нагадує період війни. І, насамперед, мобілізацією всіх ресурсів на розв’язання ключової проблеми дня. Насамперед по фронту соціальних напрямів розвитку. Хіба не про це свідчать протести й страйки, у які занурилася Європа? Таких масштабів протесту Європа не знала із шістдесятих років. Стосовно України подібне неможливо навіть уявити.
По всій Єврозоні зарплата має зменшитися в середньому на 10—15 відсотків. Скасовуються субсидії на народження дитини — в країнах із найгострішими проблемами приросту народонаселення! Пенсії скорочуються до 25 відсотків. Відміняється їхня індексація. Пройшло повідомлення, що Німеччина тільки цього року збирається заощадити в такий спосіб до 80 млрд. євро. Запроваджується навіть оподаткування на собак, хом’ячків... Шукають резерви.
— Погоджуюся. Давайте одразу зазначимо, що цей шлях вочевидь не для нас. У Європі немає такого цінової ситуації, як у нас. У нас вона перевищила в умовах цілковитої безконтрольності й політичної тряски всі мислимі й немислимі межі.
— Тому в світі розпочався пошук принципово оновлених шляхів розвитку. І не тільки в капіталізмі, а й у соціалізмі теж. Європа лівіє. Дедалі більше згадують соціалістичну справедливість. До вищих навчальних закладів сьогодні запрошують фахівців із відносин у рамках соціалістичної системи, вони знову затребувані. Не в нас — у Європі. Дедалі більше науковців залучають теми й філософські міркування про діалект Гегеля, Фейєрбаха, К. Маркса. Ми бачимо, що Європа пішла на досить непопулярні й складні рішення. І затягує паски в сподіванні відшукати шанс, щоб не утримати ситуацію — врятувати.
Але чи достатньо, спитаєте, того, що вживається? І чому це сталося і з благополучною начебто і доглянутою Європою, яку ми стали розглядати для себе як власний «комунізм»? Ясно, що недостатньо, і все це продовження лінії загальносвітової кризи. І невідомо, скільки хвиль ще буде попереду. Проте наочно видно, що капіталістична система господарювання також зайшла в глухий кут, як і соціалізм свого часу. А рушії економічного зростання, його мотиви так і не вироблено. Економічна наука як була в стані стагнації, такою і залишається. І жодних варіантів, наукових обґрунтувань переходу до ефективніших прийомів господарювання не пропонується. Наука в глухому куту. Говорити про єврокатастрофу зарано, але потрясіння не виключені.
— Для нас це можливість побачити й зрозуміти, що саме відбувалося тисячу років тому на нашій власній території, яку історики йменують Давньою Руссю. Відбулося таке само глобального рівня економічне зрушення, що проявилося в переході ядра економічних відносин із сухопутних торговельних шляхів на морські й океанські. Європа стала його лідером, здобувши тим самим потужні економічні переваги. Русь, яка закономірно й більш ніж успішно розвивалася за чинником Суші, затрималася й увійшла на тисячу років у кризу. Сьогодні багато чого стало змінюватися, оскільки загальносвітові економічні чинники структурного плану почали заявляти про себе в єдності чинників Суші й Моря. Росія вловила тенденцію, що для неї закономірно, й почала політику зі зміцнення цієї лінії. Україна, класична держава Суші, з’явилася на роздоріжжі виразної престократії — перехресної. Але її позиція украй важлива й «морській» Європі, що втратила стимул розвитку, і сухопутно-океанської Євразії, яка закономірно його знайшла. Звична система «Захід—Схід», із завідомою, за визначенням, перевагою Заходу, перестала працювати по всьому своєму полю. Світ змінюється і дуже швидко, що ви й відзначаєте під кутом економічної класики.
— Але ясно й те, що Європа не допустить власного падіння навіть у зрушенні такого масштабу, і рішення її можуть бути більш ніж несподіваними. Історичні причини — це важливо. Більш ніж. Але як рятувати Європу? А питання стоїть саме так. США спираються на політику й дії Барака Обами. Багато в чому несподівані, але вони принесли хоч і не кращий, але рятівний результат. Але на тлі єврокризи вони навіть зміцнюють свої позиції. Єдина держава, єдиний стрижень влади, погоджені дії всіх її гілок, аж до опозиції. Навіть боротьба з тероризмом працює на це зміцнення, що мимоволі підводить до сумних роздумів. Долар зростає, авторитет його хоч і похитнувся, але, як і раніше, високий.
А хто врятує Євросоюз, у якого такого стовпа єдності немає? Натомість реальна ситуація «лебедя—рака—щуки». По суті, те ж саме, що в нас самих було до кризи. Як, утім, відображення і того, що свого часу було на сході СРСР. Кожна країна зі своєю думкою й зарозумілістю. І тільки-но євро задихав на ладан, французи з енергією почали заглиблюватися в тему повернення старого, але доброго франка. Знак, що напряму розпочалася підготовка до підриву довіри до євро. А як поводиться Греція, якій Європа надала величезну допомогу? Германія спустошила для неї свої кишені. Щоб допомогти Греції й тим самим урятувати ідею ЄС. А Греція на видних місцях вивішує плакати: народи, вставайте! І вимагають цього в майках СРСР. Куди й для чого вставати? І, головне, що робити завтра? Всім.
Ясно, що все це реакція на закручування соціальних гайок. Строго кажучи, в Євросоюзі погано проявляє себе дух патріотизму, що закономірно для початкових етапів. Хто дисциплінованіший? Хоч як це дивно, прибалти, що є наслідком значно кращого, ніж учора, розуміння ролі союзів такого рівня. Парадокс, проте — факт. У Німеччині, Великобританії — хай із криками, обуренням, демонстраціями невдоволення, але й розумінням, що іншої системи немає і що майбутні успіхи за оновленим ЄС. Так, у Євросоюзу сьогодні немає лідера, що й позначається на ситуації. Але хто й що може виступити в такій якості? Чітка ідея, віра в її правоту й час. Зрив у паніку принесе тільки низку нових бід. І це усвідомлюється на рівні лідерів провідних світових держав. Проте криза спричинила втрату більшості в парламентах Німеччини, Великобританії, на черзі Чехія, Угорщина. Звичайно, можна чогось добитися з опорою на коаліційні уряди. Але вони не для найгостріших періодів.
І що, запитаєте, на тлі всього цього буде з євро, який уже досяг рівня 2006 року? Але ще, зазначимо, що не досяг рівня 2000 року. Тому не варто драматизувати ситуацію. Були й гірші часи, обійшлося без краху. Адже американці не кричали про крах долара, коли курс євро був 0,86 до долара США.
— Є євро, є Євросоюз, немає євро — немає цього бажаного й потрібного Союзу.
— Ви маєте рацію. Стосовно цього й канцлер Німеччини Ангела Меркель висловилася з усією певністю: «Якщо євро рухне, то рухне і Європейська єдність». Але від Євросоюзу вже не відмовитися. Його вигоду відчули, побачили, спробували на смак. І зрозуміли головне, що політичний поспіх у формуванні союзу з досить різнорівневими за розвитком країнами, виявляє цілком закономірний результат. У Євросоюзу немає єдиного економічного середовища, щоб зробити євровалюту сильною. Євроєдності вже немає, від неї залишилася формальність. Бо в рамках Євросоюзу багато слабких держав. Отже, і невизначеності в тому, як вони поводитимуться у складних ситуаціях, що потребують єдності дій. Це наслідок тієї пам’ятної необдуманості, з якої сформувався ЄС, небажання його ідеологів взяти до уваги найважливіших світових гравців в особі Росії та України. Натомість вистачало бажання у будь-який спосіб їх розчленувати, про що ми й говорили в попередній нашій бесіді на прикладі карти з журналу «Лімес», який відбиває політику відомого Римського клубу з його ідеями панування над усім і вся великого світового капіталу. Заради цих інтересів журнал фактично й пропагує швидкий розвал України як єдиної держави. Це все прямий наслідок політичних прорахунків самої Європи, ігнорування реалій власної економічної бази й загальносвітових економічних тенденцій розвитку. Позначилися на ситуації й слабкі рішення Європарламенту, що віддавали душком «холодної війни» і протистояння на континенті.
ЄС за своєю конструкцією не міг і все ще не може приймати сильних рішень. Тому що відображає інтереси 27 різношерстих, різнорівневих держав. Чи можуть такі прийти до єдиного рішення? А оскільки можливості в кожної із цих країн різні, то й паритет прав у союзах такого роду аж ніяк не може бути однаковим. Це означає, що принцип рівності в ЄС буде переглянуто. Адже паски затягують, а економічного результату немає.
— Й не в євро причини складнощів, він лише — інструмент.
— Не виключаю, що паритетність долара і євро може послужити одним із поштовхів до стабілізації цієї валюти, що вже звично стала для багатьох символом нового часу й нових просторових відносин на значній частині Євразійського континенту. Адже багато хто хоче того, щоб євро зберігся. Як резервна валюта, як засіб розширити можливості економічних контактів. І не тільки економічних. Не бачу поки що приводу для продажу євронакопичень. Та й чому, власне, євро має бути вище за долар? За звичкою або через економічні маневри? Можна сказати й так, євро ще тільки на шляху. Це процес, який демонструє, що в Європи як об’єднаної системи сьогодні немає ще нормальних умов для функціонування єдиної європейської валюти. Без серйозних політичних і організаційних змін системи їй вочевидь не обійтися, вихід із кризи не забезпечити. Тим паче в ситуації гіршого прояву соціалістичної зрівнялівки. А де інститут банкрутства, де умови виключення з ЄС тих, хто не виконує початкових умов, де зміни у функціонуванні європейських інститутів?
— Саме тому за нинішніх своїх правил ЄС протримався значно менше, ніж СРСР. Але в Союзі від самого початку ставили за мету вирівняти стартові можливості його членів. Коли завдання виконали, про подальший розвиток початкових умов «забули». Й одразу почалися обвинувачення, докори, підозри. Все миттєво розвалилося.
— Не обов’язково виключати когось із лав ЄС, достатнім, видається, може виявитися переведення на власну валюту. Як показово-виховний захід. Щоб наочно можна було побачити: вигоди повноцінного членства переплітаються з обов’язками. І менше політики. Навіщо сьогодні, в гострокризовій ситуації, приймати в зону євро Естонію, а Ісландію в Євросоюз — для демонстрації? Мовляв, до нас ідуть. Це жваво нагадує прийоми, що їх практикували в СРСР. Я вважаю, що повинна бути диференція між сильними країнами Європи й країнами, які ще до загальноєвропейського рівня не добирають. І ці самі «слабаки» демонструють недосконалості євроструктури. Їй явно вже не обійтися без твердого й рішучого санування. Насамперед, за критеріями економічними — за валовим продуктом, за потенціалом, за станом науки. Все, що вибудовується не на економічній основі, у перспективі приречено на провал. Власне, євродосвід це й демонструє.
Ні єдина валюта, ні єдина Європа не можуть ефективно існувати без єдиної влади. Влада в Європі теж сьогодні розділена. Позиція Франції, позиція Британії. Особливий випадок — Польща, яка у своїй орієнтації на США охоче відіграє роль горезвісного засланого козачка. Дивлячись на Польщу, таким само шляхом намагаються іти Чехія, Угорщина. Візьміть ті самі ракети. Парламент євроспільноти дізнається про ці рішення пізніше за всіх. А як же тоді «загальні цінності», сам принцип «Європа — спільний дім»? І ЄС постійно доводиться регулювати складності, що виникають із такого характеру відносин. Усі наступають одне одному на п’яти. Дотепер не можуть чітко визначити, хто повинен представляти загальну лінію ЄС. Франція привселюдно заявляє, що нікого більше без референдуму в члени ЄС не візьмуть, інші країни Євросоюзу щедро обіцяють: пиши заяву — візьмемо! Та сама ситуація із безвізовим режимом. То бандитами лякають, які давно облаштувалися в Європі, то ще щось придумають. Такий само раздрай — в економіці. А безвізовий режим, зазначимо, за відсутності споживчого попиту, має для Європи ключове значення. Подивіться, де сьогодні товарний попит? У Туреччині, в Арабських Еміратах, у Латинській Америці. Там, де в масі — росіяни, українці, де вони відпочивають, де вони користуються вигодами сучасного туризму. Безвізовий режим відкриває нові можливості для економічного попиту. Чи розумно відмовлятися в гострокризовий період?
— Європа опинилася перед дуже складним вибором. Але чи піде вона на нього?
— Піде в кожному разі. І насамперед відмовиться від практики підтримки слабких країн — ласої перспективи тих, хто не в змозі справитися із власними проблемами й готовий «заради загальної Європи» пускатися на всі заставки. Адже не випадково життєвий рівень у тій самій Греції виявився вищий, ніж у Німеччині. Вони вже жили «при комунізмі». Тому що по вуха залізли в борги. І нітрохи щодо них не турбувалися. Тепер «комунізм» віднімають, а затягувати паски не хочеться. Допомога, звичайно, потрібна, але вона не може приймати форми відвертого нахлібництва, на що й розраховують численні здобувачі статусу «спільної Європи».
Уже зрозуміло й те, що без спільного російсько-українського плеча й суміжних до нас держав євросоюзний порятунок від краху навряд чи відбудеться. Ми вже не раз говорили про можливості цього розширеного географічного простору через бачення Шарля де Голля як аналітика, що випередив час, «Європа від Атлантики до Уралу». Тому що в цьому географічному просторі ресурси розширеного ринку, науково-інноваційного потенціалу — через виходи до морів і океанів, у тому числі сухопутні, через виходи до частин суші, які включаються в сферу загальцивілізаційного розвитку. Без цього розширення стабільний євророзвиток нереальний.
Начебто всі погоджуються, але без практичних дій, придушених безцеремонними претензіями політики на роль голови коня. Так, якісь кроки бачимо. Але це крихти від можливостей. А для нас ще й важливо зрозуміти, як Україні жити в цій ситуації? Очікувати пасивно другої хвилі кризи? Показово й те, що штучна політика відриву України від Росії, якою грішить і Європа також, таїть у собі найтяжкіші наслідки. Самій Європі. Все це підводить до декількох висновків. Перший у тому, що Україні вочевидь не слід поспішати з відмовою від практики держпідтримки власного товаровиробника. Цей важіль підтримки використовують і Сполучені Штати, Європа, і Росія. Потрібні оцінки ситуації, моніторинги, прояснення для себе, що й чому дає позитивний результат у рамках кризи. Й готувати тим самим базу для нових принципових рішень. Це до заяв, що «наша політика» не змінюється. У тому сенсі, що курс, як і колись, визначений на Євросоюз. Зрозуміло, що такі декларації вступають у протиріччя і з ідеєю ЄЕП, і з Єдиним митним союзом. А тут немає протиріччя. Він — штучний, у головах.
— По суті, маємо ту саму ситуацію, що була за Романових, ключовим каменем ідеології яких став усе той же єврошлях. В остаточному підсумку все обвалилося. У тому числі й самі Романови. Капітал Росії не простив їм ні згаяних можливостей в Америці, де його практика простиралася аж до Каліфорнії, ні в «дим» проданої корупційним чиновництвом частини Океанії, ні відкладеного напрямку в південно-східну Азію через начебто не програну російсько-японську війну початку ХХ століття. Кінець династії був зумовлений. І роль у ньому партії більшовиків сильно завищена.
— По суті ми намагаємося осідлати того самого кульгавого коня. І кульгати він, зважаючи на все, буде ще не один рік. І це не наша заява, не наші оцінки. Це висновок експертів світового рівня. І США, і Великобританія кажуть про те, що нинішня ситуація може тривати й п’ять, і десять, і більше років. Можливо, це зачепить покоління. Адже питання серйозне, ризики чималі, рішення не на поверхні — через ламання звичних матриць сприйняття. А нормально жити хочеться сьогодні. Звідси й відкрите питання — куди і як іти? В тому числі Україні, що на найближчий час поставила перед собою амбіційні цілі. Але як їх домогтися, якщо по ВВП ми сьогодні на тому місці, де перебували, скажімо, ті самі Британія, Франція та Німеччина років п’ятдесят тому, якщо не більше?
Так, перспективи намітилися начебто непогані. І за темпами зростання ВВП, і за інвестиціями. Команді нового Президента справді вдалося за сто перших днів добитися істотної зміни. Але хіба цей прорив позначився на напрямку ЄС? У нас із ним дійсно торгівля чимала. Але це не прорив, це поточна ситуація.
Якщо ми будемо й надалі зневажати базисами, економічними закономірностями, то нас і надалі неминуче супроводжуватимуть великі потрясіння. Ми не зможемо на такій основі домогтися виходу на рівень суспільної стабільності, на шлях наростаючого економічного зростання. Так, стратегія — це святе. Але стратегія без опори на економіку — базікання. До того ж стратегічні лінії зовсім не обов’язково приводити в рух одразу після їхньої появи. Вони можуть бути реалізовані й через п’ять років, через десять.
— Український висуванець М. С. Хрущов з усією його показовою українською ментальністю намагався політичну ідею комунізму реалізувати через двадцять років. І під це навіть підводилась якась економічна платформа. Темпи зростання Союзу того часу начебто дозволяли реалізувати це заявлене. Хоча й в 1960-х ідея не сприймалося без іронії. Усе закінчилося в закономірному ключі.
— Згоден. Тому питання стоїть так, що треба робити, щоб одержати гідний результат. Для економічного прориву. В рамках заяв, які також робляться вже майже двадцять пам’ятних років, — стосовно нашого «євроустремління», домогтися такого результату не вдається, і не вдасться. Це чітко розуміє і Європа, сама при цьому роблячи одну помилку за іншою. Але й там приходить переосмислення поточного. Сьогодні ключі від перспективного економічного благополуччя перебувають не в нас, у Європі, а в Москви, в Туреччини, Китаю, Близького Сходу. Сюди зміщується центр економічної активності. І річ не тільки в масивах природних ресурсів. Ситуація складніша. Вона має загальпросторову, цивілізаційну закономірність. І наш шлях зовсім не тільки в Європу, а в північну Африку, і не тільки північну, в Латинську Америку, де нас чекають. Хоча б тому, що саме там, на нашому вже хоч і давно втраченому сегменті ринку, усе ще орють поля наші трактори. Але чи зможемо повернути ці втрати? Чи зможемо ввійти в самі структури ЄС? Давно треба зрозуміти, що зможемо, але тільки разом із Росією. Сама Європа, за всіх її власних помилок, розуміє це дедалі краще. Про це свідчать і підсумки Санкт-Петербурзького форуму. Навіщо, для яких таких цілей блукати по кутах, кого цим тішимо, кого обманюємо?
Потрібні ті альтернативні умови, які підуть на користь України й сьогодні, й у подальшій перспективі. А ми знову загальмувалися. Заводи як стояли, так і стоять. Ви самі розповідали на сторінках «Голосу України» про проблеми унікального київського заводу «Буревісник». Внутрішній ринок для нього й таких самих — мізер, це підприємства інших економічних умов і масштабів. А на зовнішньому ринку держава таким нічим не допомагає, оскільки така допомога потребує активізації нових технологій, а отже — величезних грошей під модернізацію, під нову ринкову якість. Тому не видно великого пожвавлення і в галузі суднобудування, де все просто: є російське замовлення, є українське суднобудування. Немає такого замовлення — немає цілої галузі української економіки. Що й бачимо. З усією наочністю. Те саме в хімічній промисловості, в аграрному комплексі. А ми все з’ясовуємо відносини між владою й примхами опозиції, яка сама виявилася повністю неспроможною, безплідною й ні на що, крім гучного критиканства, непридатною. Тому народом і не підтриманою.
Те саме щодо ЄЕП. Стосовно Митного союзу, якщо виробляємо стратегію разом із Росією і пропонуємо європейському співтовариству, то ми тільки прискоримо власне просування в бажаному напрямі. У будь-якому іншому випадку не проглядається зовсім ніяких перспектив. І річ не тільки в Україні, але й у Європі також, з її величезним пластом роботи попереду. Ми могли б допомогти не тільки собі, а і Європі теж. Вона також гостро, як і ми, потребує сьогодні підтримки. Україна може їй таку підтримку надати.
Проблеми інтеграції і концентрації капіталів уже не вдасться проігнорувати. Без інтеграційних зусиль уже неможливо ні досягти проривів у науковій сфері, ні довести їх до практичного результату, ні побудувати інфраструктуру розширеного їхнього практичного споживання. Світ стає іншим. А ми все намагаємося вирішити проблеми, що постали перед нами, у вузьких рамках якихось штучних етнопроблем. Світ це вже розуміє. Світ уже сьогодні потребує глобального керування, оскільки вже не може справлятися поодинці з низкою наростаючих проблем.
— Візьміть проблеми екологічного захисту, із чим сьогодні зіткнулися США.
— Та хіба тільки до цього фонтана зводиться проблема світової екології? А проблема тероризму як радикального способу розв’язання проблем, які на такому шляху тільки стають гострішими? А інші інтегральні виклики часу, наприклад, енергетичні? І світ уже готовий іти їм назустріч, розуміючи, що за цим стоїть уже не проблема — бути чи не бути якійсь державі або народу, стоїть проблема загального самовиживання. Зрозуміло, що простих шляхів до цих цілей немає. Але проблема вже обговорюється. Більше того, обговорюються такі категорії, як єдина світова конституція. Світ на порозі такого рівня переділів і рішень.
— Можна сказати, що наша — за фактом —відстороненість від ЄС уберегла від значно серйозніших проблем. Але не можна не бачити й того, що в нас за нової команди вже одержали стимул до розвитку самі масштаби ринкового поля, що не могло не привнести свого стабілізуючого результату. Його й бачимо.
— Ми прорвали кордони з Росією. Установили нові економічні відносини. По суті, це поштовх. Ця обставина, хоча ще й без чинника солідарності, але вже дозволяє дивитися на ситуацію зі значно більшим оптимізмом. З’явилася надія й у сфері інвестицій, і стосовно спільних проектів. А оптимізм в економіці — чинник вирішальний. Важливо не допустити психологічного ризику — паніки, страху. В Європі криза ще буде заглиблюватися, проте в України в новій якості її відносин із Росією з’являється шанс серйозним чином поліпшити ситуацію. Загальну. Чи зможемо ним скористатися — інша справа
