Ужгородський коледж культури і мистецтв має яскраву біографію. Тут навчалися лауреат Шевченківської премії Андрій Бокотей, народні артисти України Іван Попович, актриса Закарпатського театру Лариса Білак, народний артист Білорусі Юрій Павлишин, керівники дитячого ансамблю «Джерельця Карпат» Михайло Сачко, народного самодіяльного ансамблю «Ритми молодості» Іван Пастеляк, народного ансамблю «Сонях» Михайло Шютів, доктори наук Іван Король, Петро Круль, кандидат наук Ірина Тимченко та інші.
Михайло Митровка (на знімку) народився під новий 1940 рік у селі Кіблярах Ужгородського району в багатодітній родині. Після школи навчався в Мукачівському педучилищі, був учителем співів у школі високогірного села Чорноголова Великоберезнянського району. Вступив на диригентсько-хоровий відділ Ужгородського музучилища, потім — до Харківського інституту культури. Опісля був директором Закарпатської філармонії. Із липня 1985 року очолює нинішній Ужгородський коледж культури й мистецтв.
— Спочатку наш навчальний заклад базувався в Хусті як технікум із підготовки працівників культосвітніх установ, бо тоді в Ужгороді годі було підшукати відповідні приміщення, — каже Михайло Митровка. — Для цього знайшли колишні казарми. Готували тут бібліотекарів та працівників клубів. А в липні 1985 року в Ужгороді став до ладу цілий комплекс із навчальними корпусами на 630 місць, гуртожитком та студентською їдальнею. Саме тоді мене призначено директором. Студенти отримали всі можливості для глибшого здобуття майбутнього фаху, адже в обласному центрі зосереджені оргметодцентр народної творчості, філармонія, муздрамтеатр, музеї, бібліотеки, інші культурні заклади. Три роки тому рішенням облради училище реорганізоване в коледж культури й мистецтв. Розширився і профіль підготовки. Окрім фахівців бібліотечної та клубної справи, готуємо спеціалістів хорового співу, вчителів музики загальноосвітніх шкіл та шкіл естетичного виховання, керівників самодіяльних творчих колективів, ансамблів духових та естрадних інструментів, режисерів народних самодіяльних драматичних колективів, театралізованих народних свят і обрядів, хореографів. Матеріальна база: 60 класів для групових та індивідуальних занять, чотири лабораторії, комп’ютерні класи з підключенням до Інтернету, бібліотека з читальним залом, три танцювальні, хоровий та спортивний зали, актовий зал із чудовою акустикою, студія звукозапису.
— Традиційні для карпатського регіону сопілка, цитри, трембіта, дримба, бербениці та інші нині серед молоді значно поступаються попсі. Чи не стоїмо перед загрозою забуття народного інструментального мистецтва?
— Така загроза є. Всіляко прагнемо відродити народне мистецтво. У цикловій комісії народних інструментів працюють 14 викладачів. Успішно функціонують народний фольклорний ансамбль, викладацький інструментальний ансамбль та ансамбль угорських народних інструментів, камерний хор і чоловічий вокальний квартет викладачів. Вони — постійні учасники місцевих, всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів. Творчою лабораторією для студентів є танцювальна група Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, заслужений ансамбль танцю України «Юність Закарпаття», взірцевий дитячий ансамбль «Джерельця Карпат», народний ансамбль танцю «Писанка». Майже вся танцювальна група Закарпатського народного хору та обласного українського муздрамтеатру — наші випускники. А Оксана Дружиніна виступає в танцювальній групі Українського народного хору імені Верьовки.
— Цими днями випуск ваших студентів отримав дипломи. Яка їх подальша доля?
— Майже половина студентів кожного випуску продовжує навчання у вищих навчальних закладах. На базі коледжу діє факультет Київського національного університету культури і мистецтв. Тут здобувають освітньо-кваліфікаційні рівні бакалавр та спеціаліст понад двісті фахівців зі спеціальностей: музичне мистецтво, театральне мистецтво, книгознавство, бібліотекознавство, бібліографія. Інші випускники працевлаштовуються в місцевих закладах культури, керують хорами, вокально-інструментальними ансамблями чи іншими художніми колективами. Щоправда, відомі прикрі випадки, коли окремі керівники місцевих органів самоуправління не дуже охоче приймають наших фахівців, бо пригріли місця для зятів, невісток чи похресників, хоча в мистецтві вони — дилетанти.
— Закарпаття — край багатонаціональний. Так само багатонаціональна його культура. Це накладає відбиток на діяльність коледжу?
— Найчисельніша національна меншина тут — угорська, в коледжі десять років тому відкрито угорське відділення, де тепер сорок п’ять студентів. Багато хто з них працюватиме в місцях компактного проживання угорців.
— Прикметно, що студентами коледжу стають, як правило, вихідці з села.
— Таких у нас понад дев’яносто відсотків. В основному це діти-сироти, в тому числі й вихованці Перечинської та Великоберезнянської шкіл-інтернатів. Під час навчання вони перебувають на повному держзабезпеченні. Над цими інтернатами шефствуємо не перший рік. А виховуються там здебільшого діти ромів. Їхній потяг до музики добре відомий. Найздібніші стають нашими студентами. Нинішнього року навчання в коледжі закінчує солістка студентського хору Ілона Токар. Нещодавно хор повернувся з поїздки по Голландії. Їздив туди на запрошення органіста й благодійника Яна Ебелтоса. В Голландії наші вихованці дали концерти в містах Гелгело, Нейфардалі, Кампені та Амелло. Поїздка фінансувалася коштами голландців. Вони взяли на себе й візи, транспортні та всі інші витрати. Студенти жили в їхніх сім’ях.
— Як зустрічали юних українських артистів, написала газета «Тубантіа». Про солістку Ілону Токар сказано: «Після пристрасної арії Пуччіні вона зірвала шалені оплески. Вона заплакала й запитала: «Ви хочете, щоб я заспівала ще?»
— Царським дарунком для хору були безкоштовні записи його концертів на диски. В себе вдома це коледжеві не по кишені...
— Успішні гастролі ваших студентів до Голландії викликають запитання: а чому такі концерти не можуть почути наші співвітчизники?
— Відповідь банальна. Немає коштів. Немає меценатів. На концерти зарубіжних гостей — майстрів естради такі кошти знаходяться. І чималі. Годі вести мову й про злиденні зарплати тих, хто творить імідж українській культурі. Дивує, чому й досі держава не хоче знати, що диригентові провінційного колективу без білої сорочки з метеликом та в стоптаних черевиках на сцену піднятися просто соромно? Що посіяно зерно розбрату між клубними й бібліотечними працівниками? Другим, хоч і символічно, збільшено зарплатню, а в перших вона залишилася на рівні прибиральниць. Що в Україні, споконвіків відомій світові своїми кобзарями, кобзу придбати — не по кишені. Не кажу вже про фортепіано. У 1990-х роках деякі ділки ледь не за копійки масово скуповували й вивозили їх за кордон, творячи, як на горілці, «український бізнес». Практично до нуля зведено роботу таких наших відомих фабрик музінструментів, як Чернігівська та Житомирська. В скільки зарплат обійдеться баяністу-аматору купити закордонний інструмент?
— А як тоді з пророчими словами: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине»?
— Вона й надалі триматиметься на ентузіазмі.
Ужгород.
Фото з архіву коледжу.