Як повернути до життя сільські громади

Дядько Петро ледве тягнув за собою зболену ногу, яку місяць тому ледь не відрізали в лікарні. Добре, що вони з бабою назбирали на молоці та з пенсії п’ять тисяч, які й пішли на лікування, а то йому вже казали: «Гангрена, гангрена...». Та ось нічого, з палицею дошкутильгав від кінця села до церкви. І вже тут стоїть довгенько. Тяжко. Але ж ніхто його палицею в плечі сюди не гнав, він сам хотів. Бо ж концерт.

Клуб у селі давно розвалився, тож усе культурне дозвілля вже роками обмежується кількома телеканалами. Причому молдовські чомусь навіть краще показують, ніж свої, але то таке... А тут раптом пішли чутки, що до свят свої ж, сільські люди, без усякого тобі приказу, вирішили організувати концерт. Зібралося кілька чоловіків, у сусідньому селі знайшли баяніста і з колишньою завклубом розучили аж двадцять дев’ять пісень. Дядько Петро це добре знає, бо ж і його Василь співатиме.

Усе село вже з годину чекає під палючим сонцем початку. І тільки Василь знає, що концерту... не буде. Бо баяніст сказав: коли йому не заплатять хоч зо двадцять гривень, щоб розрахуватись із сусідом за бензин, то він за свої їздити на репетиції не буде. А Андріївна, головиха, затялася, мовляв, ніяких таких грошей немає, а якщо вже платити — то приїжджим артистам, а не своїм. А як «вокалісти» почули про таке, то й самі махнули рукою: хто в гості подався, а хто по хазяйству роботу має. Словом, тут, серед людей, із співаків опинився лише один Василь.

Тим часом пауза вже затяглася до такої непристойності, що міський глядач давно б зі скандалом розійшовся по домівках, а тут усі стоять та й стоять, ніхто й слова не кине. Тоді Андріївна, рятуючи ситуацію, вийшла та... як заспіває. Пісня була тужлива, але люди, зрадівши, що концерт таки почався, з другого куплету підхопили всі разом. Ще не доспівали до кінця, як Василь побачив: дорогою йдуть двоє їхніх «артистів», а з ними з баяном сусідський гість, який приїхав до сватів. На ходу розучити всі двадцять дев’ять пісень йому, зрозуміло, не вдалось, але до чотирьох мелодію все-таки підібрали. Першу пісню вони так і заспівали втрьох. На другій осмілів і долучився до виступаючих Василь. А вже дві останні знову доспівували всім селом. Ось такий був концерт. І дядько Петро забув про свою ногу. І всім було не те що весело, але так радісно і тепло на душі. Бо давно село не святкувало отак разом, і люди просто стужились за такими нехитрими, але щирими розвагами.

— А в газету про це не пишіть, — замахав руками дядько Петро. — Бо ще подумають, що наша головиха якась не така, не вміє організувати. А вона добра. Стільком людям помагала. Просто вже на пенсії, то їй не до того всього. Та й тих грошей немає. І замість неї кого ліпшого поставиш?

Що ж, дотримуючись слова, не буду розсекречувати ні місця, ні імен учасників цих зовсім недавніх подій. Та суть не в цьому. Щось подібне могло статись у сотнях сіл. Чи одна громада дедалі гостріше відчуває спрагу спільного соціального та культурного життя? Чи одна сільська рада знаходиться на голодному фінансовому пайку, коли бюджетних грошей тільки й вистачає, що на зарплату і сплату комунальних послуг? Чи одне село вже роками обходиться без того справжнього лідера, котрий міг би взяти на себе відповідальність за своїх же односельців?

Цьогорічний бюджет, який врешті-решт дійшов і до найнижчої ланки, приніс такі довгоочікувані гроші, адже окремі статті видатків перевищили торішні показники. Але так і не приніс достатку одній із найбідніших спільнот — сільській громаді. На Хмельниччині навіть міста і райцентри, окрім одного, залишились дотаційними. То що казати про села — малі й великі, заможні й геть бідні, велелюдні й на кілька хат? Якщо бракує грошей, то всіх чекає схожа перспектива.

З огляду на таке фінансування, державі дедалі важче не те що розвивати ці громади, а й просто підтримувати колишні соціальні надбання села. Та й аграрні інвестори, котрі охоче і доволі успішно беруться за землю, не поспішають брати на свої плечі такий тягар. На вже риторичне запитання, хто ж має це робити, несподівано довелось почути: «Волонтер». Такий варіант відповіді разом із однодумцями запропонувала колишній селищний голова Грицева, а нині президент фонду «Стара Волинь» Наталя Гнатюк. Свого часу їй самій довелось розпочати з подібної функції у рідному Грицеві. Після навчання у вузі, спробувавши всі принади міського життя і розпочавши непогану кар’єру, жінка раптом робить несподіваний крок — повертається у село. На той час зацікавити молодих, амбітних і перспективних підприємців чи громадських лідерів Грицевим, якому не вдалося пережити випробування перебудови, було неможливо. Адже, втративши майже півсотні хоч і невеликих, але дієвих промислових підприємств, місцеве аграрне господарство, селище втратило свій економічний фундамент. А з ним рухнуло все: люди залишилися без роботи, а головне — без будь-якої перспективи.

До того, що тоді запропонувала селищний голова Наталя Гнатюк, багато хто поставився скептично. Адже вона однією з перших не те що на Хмельниччині, а й у країні не просто завела мову про створення першого кластеру сільського туризму, а таки створила його. А вже за два роки кілька десятків грицівських родин вільно оперували такими термінами, як власний бізнес-план, розбудова агроосель, сплата податків і створення робочих місць. Варто було одному прийняти перших туристів і отримати перші прибутки, як на цю хвилю налаштувався весь Гриців. Хтось розбудовував свої домашні міні-готелі, хтось почав спеціалізуватися на доставці продуктів, комусь знадобився транспорт... Дуже швидко згадалися народні ремесла та традиції. Грицівчани, котрі раніше якось мало згадували про рідні історичні та культурні пам’ятки, почали вишукувати свої родзинки. Далі — більше: у Гриців потягнулися волонтери, розпочалися тренінги, були започатковані соціальні програми... Селище, на яке чекала доля десятків і сотень неперспективних сіл, перетворилося на епіцентр громадського життя.

Звичайно, було б перебільшенням сказати, що Гриців зумів розв’язати всі свої соціальні та фінансові проблеми, що його бюджет наповнився до країв, економіка — розквітла, а селище перетворилося на такий собі райський куточок, котрого не торкаються всі наші труднощі. Ні, тут люди так само мріють про високі зарплати, достойний рівень життя, його стабільність і надійність. Але, разом із тим, вони тепер добре знають: досягати все це потрібно ще й завдяки власному старанню. І стараються.

Торік обласна громадська організація Фонд сталого розвитку «Стара Волинь» та агентство США з міжнародного розвитку підписали угоду щодо створення корпусу волонтерів для роботи в сільських громадах України. Суть проекту проста: знайти добровольців, котрі готові вирушити в села і розбудити їх.

Завдання не з простих, адже у добровольців, окрім ентузіазму і палкого бажання змінити життя у селі на краще, немає ні особливих владних повноважень, ні, тим паче, надлишку фінансування. Головна ідея — змусити громаду спочатку замислитися над своїм життям, а потім спробувати бодай щось змінити.

Перші двадцять дев’ять волонтерів уже розпочали реалізацію своїх проектів на Хмельниччині. Так, у Лозичному, що в Шепетівському районі, громада почала спорудження спортивного майданчика та місця відпочинку. Ще у двох селах не просто розчистили смітники, а замислилися над тим, як організувати вивезення сміття. Одному із волонтерів вдалося підняти односельців на облаштування двох зупинок. Інший — підштовхнув до спорудження електронного табло, котре інформувало б про гарячі місцеві події...

Усі ці проекти і події можуть видатися зовсім крихітними на тлі масштабних проблем, котрі переживає сільська економіка, культура, медицина. Але колись комусь потрібно розпочинати із чогось малого, щоб одного разу величезний віз проблем таки зрушив з місця.

Люди втомилися від бездіяльності та неспроможності влади змінити хоч щось у їхньому житті. Їм набридло чути про вічний дефіцит грошей. Вони вже не чекають невідомого щедрого доброзичливця, котрий одного дня прийде в село і все переверне з ніг на голову. Натомість кожен зрозумів, що багато чого в цьому житті залежить саме від нього. А якщо до цих думок та додасться ще й сільський активіст, котрий виведе людей на вулицю, покличе до спільної роботи, дивись, може, і вдасться запустити механізм, котрий зветься сільська громада.

Усі ці ідеї знову можуть видатися наївними і далекими від життя. Але ж працюють грицівські агрооселі. Вже друга партія волонтерів після навчання готова до поїздки у різні регіони країни, щоб розпочати свою нелегку просвітницьку і практичну роботу.

...А в маленькому глухому селі кілька чоловіків, котрі вже роками не мають постійної роботи і заробітків, для яких єдиною розвагою і втіхою залишилася чарчина самогону, розучують двадцять дев’ять нових пісень. І якщо підвезе хтось із сусіднього села баяніста — вони ще дадуть концерт!

Хмельницький.