Квасоля дає родині непоганий заробіток
На те, як мешканка села Чернятина Параска Бойчук із Городенківського району трудиться в полі, приємно подивитися: незважаючи на поважний вік, бабуся неодмінно вбрана у вишивану сорочку. Чи підгортати картоплю, чи сапати квасолю, яка після дощів піднялася, рясно зацвіла й зімкнулася в рядках, даючи надії на щедрий урожай. Під цю невибагливу культуру родина щороку відводить чимало землі.
Ось і цього сезону мають квасолю на сорока сотках, та ще поміж картоплею на чималій площі через два рядки її посадили. Тож є над чим трудитися! Бабця Параска приступає до роботи раненько, як лише зійде сонечко. Здається, в рядках уже й немає бур’янів, та сімдесятивосьмирічна господиня каже, що розпушена після дощів земля краще дихає. Попрацює отак зо дві-три години, та й сідає спочити в тінь. А там і молодші підсоблять — онуки, син Дмитро та дочка Марія, сільська листоноша. Вона на цій роботі вже майже сорок років, недалеко й до пенсії, то знається на проблемах селян. Раніше, каже, доводилося носити важкі сумки з газетами й журналами: люди більше читали. Нині ж натомість «довантажують» продуктами та побутовою хімією. Іноді доводиться з візком та різноманітним крамом — через усе село. Але не скаржиться, залюбки б іще працювала, бо, хоч і невелика, але є щомісячна зарплата. Та й звикла спілкуватися з людьми: часто стареньким і медикаментів принесе, й щось порадить.
А тим часом весело усім на полі, бо балакуча бабуся Параска, цікаво й сусідам по городу повчитися чогось. Майже сорок років вона трудилася в ланці. Всіляке перебула: і гній взимку саньми вивозили на поля, й пололи-сапали буряки, вручну копали коренеплоди. А відтак їхали, сидячи на наповнених доверху солодкими коренями автівках, до цукрозаводу, розвантажувати. Не одна селянка зсунулася додолу, було, й загинула під колесами. Та наступного року знову — у поле на буряки!
— А на полудне, — пригадує бабця, — хтось сідає відпочивати та пообідати окрайцем хліба чи коржем із кисляком, а я, набравши до плахти бур’янів, спішу додому живність годувати. Пригадую повоєнний 47-й голодний рік. Казала я до нені, чи ж буду видіти колись хліб у достатку, щоб не хотілося його з’їсти цілий буханець... Всіляке перебули, але й веселилися молодими, співанок усіляких знали. Та ще я любила вишивати. Різні взори випробовувала. Я й досі кохаюся в цьому, маю аж дев’ять різноманітних сорочок. На всі випадки. То є що й на поле одягти.
Господиня розповідає, що чимало односельців вирощують квасолю не лише для власних потреб, а й на продаж, маючи непоганий зиск із цього. З реалізацією проблем нема: на міському ринку її приймають упродовж року, й заготівельники до села приїжджають регулярно. Землю Бойчуки два роки тому добре угноїли. Придбали ручну сівалку, тож із посівною роботою справилися швидко. Сподіваються на щедрий урожай. Мають угоду на збут, адже квасолю вирощують добірну. Торік вродило рясно, здали до Чернівців з двадцяти п’яти соток сім центнерів бобової за ціною 7,5 гривні за кілограм. Звичайно, праця біля цієї культури — нелегка, адже потрібно двічі сапати, згодом — вибирати, лущити. Але винайшли спосіб, як полегшити цей процес. Щоб не молотити вручну ціпом, розклали добре просушені стручки на подвір’ї, застеленому великим наметом. Далі син Дмитро проїхався по квасолі кілька разів легковиком. Провіяти змолочене вже не становило великого клопоту.
Івано-Франківська область.
