З військовими не воюють

Військових у Кам’янці-Подільському найчастіше згадують, коли йдуть дощі і не по днях, а по годинах ростуть у пояс бур’яни. Комунальники намагаються їх якнайшвидше покосити, аби місто виглядало охайним і доглянутим. Уздовж доріг, на території парків та скверів, біля бюджетних установ справляються передусім, а далі доходить справа до заростей біля огорож 19 військових об’єктів, які займають ні мало ні багато — 166,2 гектара міської території. Це, зауважте, шоста частина площі всього міста. Оскільки більшість «веча» — колишні, то ніхто з-за тих високих огорож не виходить допомагати двірникам. Ніхто й до бюджету міської ради не перераховує кошти за надану військовим послугу. У військовому відомстві країни не морочать собі голову, де міська влада візьме грошей на пальне для косарки. Тепер ви розумієте, чому і як згадують у Кам’янці військових, воюючи з бур’янами...

Це, щоправда, не означає, що міська громада зовсім не любить захисників Вітчизни. Якраз навпаки. Місто гордиться Вищим військовим училищем, військовим ліцеєм, унікальним Центром розмінування, де готуються українські миротворці, у місцевого гарнізону тісна співпраця з міською владою. Зокрема, й у вирішенні житлових питань для самих військовиків. Попросили землю на проспекті Грушевського під будівництво житла для вояків — виділили. Захотіли підключитися до міських мереж — підключили. І плати за це не брали.

Як кожне місто, Кам’янець має генеральний план забудови. Ще торік жили за старим, радянським, нарешті ж столичні проектанти розробили новий, виходячи з пріоритетів розвитку міста. А ними є туризм, залучення інвесторів, розвиток промисловості та бізнесу. Фактично, місту вже немає куди розвиватися. Навколишні приміські сільради не стануть ділитися землею з сусідом, хай він і став знаменитим на всю країну та поза її межами, хоч з тієї популярності має зиск район, бо туристи вже їдуть дивитися не тільки на пам’ятки середньовічного заповідного міста, а й на мальовничі краєвиди району.

Як дамоклів меч, висить над містом проблема облаштування сміттєпереробного заводу, бо старе сміттєзвалище давно зжило себе. Перш за все вона тягне за собою іншу — виділення земельної ділянки. Треба просити у району. І це при тому, що Міністерство оборони тримає у своїх міцних руках стільки міської землі! Чимало ділянок, до слова, у самісінькому центрі міста. Збудувати б тут житло! У місцевому гарнізоні близько трьох сотень сімей роками чекають житла. А в Україні загалом — 45-тисячна армія безквартирних захисників Вітчизни. Упродовж багатьох років, а особливо нині, найбільше громадян звертається до влади саме з житлового питання. Більшість заявників — соціально незахищені люди, а Кам’янець не має резервного соціального житла. Або ж звести б нарешті Палац молоді чи Палац спорту — місто завжди було молодіжним, а цих об’єктів не спромоглося побудувати досі. Навіть, якщо знайдеться інвестор, який не проти вкласти кошти в культурно-розважальний комплекс, йому запропонують ділянки на околицях. Інших просто немає. Хіба ж не прикро, що «плантатори» в погонах не поспішають передавати території колишніх військових об’єктів у комунальну власність?! Найцікавіше, що оте правило вони застосовують ї до своїх. Віктор Білий, голова об’єднання співвласників багатоквартирних будинків — ОСББ «Камуфляж», показав свій гарний 16-квартирний будинок, де мешкають військовики з родинами, але прибудинкову ділянку досі не передано у власність товариства, нею володіє Міноборони, отож дім — як у повітрі.

Упродовж усього періоду незалежності України, відтоді, як бурхлива реорганізація в армії поклала кінець існуванню багатьох об’єктів і в Кам’янці-Подільському, кожна нова влада міста починає свою діяльність із того, що пише листи у Міноборони та слізно просить по-господарськи розпорядитися нерухомим майном, яке псується, і територіями, які так згодилися б громаді. Хіба ж винна вона, що в різні періоди історії, у тому числі й за радянської доби, Кам’янець був мілітарним містом, то форпостом, який мав захистити від буржуазного націоналізму із-за Збруча, то показовим центром підготовки військово-інженерних кадрів для всього СРСР.

Цілий том таких послань — за підписом колишнього міського голови Олександра Мазурчака, який керував Кам’янцем 10 років. Тут же й листи очільників області на підтримку прохання громади міста — без того ніяк не можна було, ніби й не самоврядне воно. Пан Мазурчак став заступником міністра, а прощаючись, обіцяв допомагати землякам, та, кажуть, що і його можливості погоду в оборонному відомстві змінити не здатні. Кореспонденцію там реєструють, дають доручення, на тому розв’язання проблеми й зависає. До того ж надто часто міняються очільники міністерства: не встигне міська влада з одним контакт налагодити, як уже інший призначений. От і виходить, що прохання громади залишаються такими собі листами Ваньки Жукова до діда, на село. «Тільки плати за землю ми щорічно недоотримуємо не менше одного мільйона 44 тисяч гривень», — каже міський голова Анатолій Нестерук.

Ми на власні очі вирішили перевірити, хто сьогодні «служить» на території колишніх частин. Ось, до прикладу, військове лісництво, яке називають то чернівецьким, то іванофранківським, на Індустріальній та на Тімірязєва. Звідси жодного саджанця місту не подарують, бо не вирощують їх. На багатьох інших ділянках «засіли» приватні організації, які займаються власним бізнесом. Міська влада каже, що і вона не знає, що там переробляють. Інші об’єкти нагадують кінець війни: на безгоспну територію хоч БеТееРом заїжджай, ніхто тобі нічого не скаже. Пригадую одну із сесій міськради, на якій депутати довго розглядали питання про виділення ділянки під будівництво церкви в одному з житлових мікрорайонів, який межує з колишнім понтонним полком. Для нормального будівельного майданчика клапоть землі, про який просила громада, був затісним. Тож хтось із депутатів жартома порадив віруючим: «А ви пересуньте трохи огорожу військової частини, це буде самозахоплення, але його може помітити хіба що Господь Бог».

У 2003 році у рамках міжнародного проекту здійснено фокус-дослідження на тему «Колишні військові об’єкти: проблеми, що їх лишає по собі військова реформа». У матеріалах дослідження йшлося про те, що в контексті конверсії залишається нерозв’язаним великий спектр доконечно гострих і складних екологічних, соціальних проблем, які є актуальними практично для всіх колишніх військових баз, розташованих на території України. Специфіка військової діяльності та військового відомства така, що потребує закритості. Однак свого часу ця закритість, як ми всі це розуміємо, була надмірною. Відтак, що на тих військових базах діялося, що туди завозилося, що там зберігалося, що там використовувалося — ніхто того не відав і не знав. А от відповідні сліди після виходу військових залишалися практично повсюди. Попит на використання колишніх військових об’єктів із залученням інвестиційних проектів є, але це питання розв’язується дуже непросто. Найчастіше через те, що землю не поспішають передати в комунальну власність.

З часу проекту пройшло сім років. Схоже, не набагато просунилися вперед. В усякому разі, в Кам’янці-Подільському.