Теми, порушені читачами «Голосу України», коментує голова Донецької обласної державної адміністрації Анатолій БЛИЗНЮК
Сьогодні є очевидним той факт, що зовсім не абстрактні відсотки, не тонни, не кілометри й не мегавати роблять місто чи село зручними для людей. Якість життя людини визначають зовсім інші чинники: житло, транспорт, якісні комунальні послуги, чисте довкілля, можливість навчатися та лікуватися. Щодня в донецький корпункт газети надходять листи й дзвінки читачів. Більша частина з них — про конкретні проблеми конкретних людей. З найбільш типовими питаннями та побажаннями від читачів я прийшла до голови Донецької обласної державної адміністрації Анатолія Близнюка. Адже саме сьогодні обласна влада, як ніколи, відкрита для діалогу й демонструє інноваційний підхід до розв’язання болючих проблем.
Уперше в Донецьку обласну державну адміністрацію мій співрозмовник прийшов працювати заступником голови 1997 року. Новий заступник запам’ятався у «Білому домі» тим, що заглядав до кабінетів й велів виключати лампочки там, де вони горіли навіть удень. Це були часи, коли енергозбереження ще не стало актуальною темою — просто колишній директор заводу зберіг звичку звертати увагу навіть на дрібниці. Саме з таких деталей і складається життя в окремому будинку, місті, районі, в області.
— Анатолію Михайловичу, пенсіонери — найактивніша категорія наших читачів. За останній рік до газети надійшло чимало звернень, пов’язаних із розміром пенсій. Колишній шахтар зі Сніжного Іван Петров вважає несправедливим, що шахтарські пенсії залежать від року виходу на заслужений відпочинок. «Ті, хто йшов на пенсію на десять років пізніше, одержують на 700 гривень більше», — скаржиться ветеран. На аналогічні невідповідності звертають увагу й представники ради ветеранів війни та праці металургійного комбінату «Азовсталь». Розумію, що розмір пенсій — не в компетенції обласної влади. Але сьогодні у країні точаться дискусії навколо теми пенсійної реформи. Вона зачепить інтереси мільйонів жителів регіону. Яку позицію тут займає обласна державна адміністрація?
— Люди порушують ці питання справедливо. Але для того, щоб об’єктивно оцінити ситуацію, треба подивитися комплексно. По-перше, сьогодні ми маємо солідарну систему. Тобто сплачуємо державі певний відсоток і після виходу на пенсію одержуємо певну частку заробітної плати. Ця частка не є оптимальною для переважного числа людей — за винятком державних службовців, колишніх правоохоронців тощо. Справді, є несправедливість. Коли людина, що відпрацювала тридцять років у шахті й двадцять років тому вийшла на пенсію, — вона одержує 700—800 гривень. При тому, що свого часу була найвисокооплачуваною серед працівників. А ті гірники, які виходять на заслужений відпочинок сьогодні, одержують півтори, дві й навіть три тисячі гривень пенсії. Тобто у два-три-чотири рази більше, ніж люди, які трудилися не менше за них. Щоб відновити справедливість, держава повинна ухвалити рішення про індексацію. Але тоді треба в півтора разу, щонайменше, збільшити пенсійні надходження. Можливо, тому на цей захід держава не йде.
Де вихід? Не буду казати про підвищення пенсійного віку. Але перше, що ми повинні зробити, — це запровадити дво- або трирівневу систему пенсійного забезпечення. Є категорія працівників, які виходять на пенсію в 45, 50 або 55 років у зв’язку з важкими умовами праці. Роботодавець має створювати корпоративний пенсійний фонд, накопичувати кошти і виплачувати людям до досягнення чоловіками 60-літнього, а жінками — 55-літнього віку. Сьогодні ця схема не працює. Держава бере на себе всі виплати й має, грубо кажучи, борги.
Другий захід — соціально відповідальний бізнес. Сьогодні приватний підприємець показує, скажімо, заробіток в 500 гривень і пенсію не нараховує, грошей не відкладає. А треба так: заробив на ринку дві-три тисячі гривень — віднеси 200 чи 500 гривень у недержавний пенсійний фонд для забезпечення себе в майбутньому. Наприклад, у Росії працює така схема: якщо людина кладе собі щомісяця певну суму в недержавний пенсійний фонд — держава таку само суму доплачує. І соціально відповідальний бізнес теж може запровадити аналогічні програми. Це величенний інвестиційний потенціал для країни, і він зовсім не використовується.
Ми запропонували провести експеримент і пілотний проект з пенсійної реформи у Донецькій області. На жаль, поки що зворотного зв’язку немає. Але ми розуміємо проблему й усе, що потрібно, на своєму рівні робимо. Адже це й розв’язання кадрової проблеми, приміром, у медицині. Сьогодні ми маємо 34 відсотки пенсіонерів-лікарів. Якщо завтра ці фахівці підуть, охорона здоров’я зруйнується. Тоді що ми маємо зробити? Стимулювати їх. Щоб і медицина працювала, і в державну медицину люди йшли, і щоб професія була престижною. Держава, приміром, платить за накопичувальною схемою пенсійні внески медичним працівникам. І люди розуміють, за що вони працюють. І знають, що після виходу на пенсію через 20 чи 30 років їхня пенсія дорівнюватиме нинішньому доходу. Вони нічого не втратять. Їхні гроші будуть і повинні працювати там, в інститутах спільного інвестування.
— Багато звернень із шахтарських міст, пов’язаних із проблемами вугільної промисловості. Ніна Цуканова з Макіївки скаржиться на погане забезпечення побутовим паливом пенсіонерів закритих шахт. Такі скарги не поодинокі. Знаю, що в Донецькій обласній державній адміністрації є пропозиції з реформування вугільної галузі. Що це дасть звичайним людям?
— Ми не управляємо галуззю, є міністерство вугільної промисловості. Принципово Донецька обласна державна адміністрація не заперечує проти тих підходів, що їх намічає міністерство. Але у нас є своє бачення питань приватизації. Це треба робити по шахтах, що добувають коксівне вугілля. Що ж стосується енергетичних шахт, генерації й дистрибуції електроенергії, то тут необхідна побудова єдиної вертикально інтегрованої державної компанії — від видобутку вугілля до продажу електроенергії.
Ми вимагаємо, щоб красиве слово «реструктуризація» у вугільній промисловості полягало не в тому, щоб засипали стовбур і витратили десять мільйонів гривень на розбирання будов на поверхні шахти. Ми кажемо: треба виконати проект на всі сто відсотків. Виконати технічну сторону, екологічні заходи тощо. У нас є своя позиція стосовно всього комплексу робіт із забезпечення виробничої діяльності вугільних підприємств, закриття шахт, забезпечення ветеранів побутовим паливом, що належить їм за законом. Є мільйон питань, з яких ми з Мінвуглепромом не зовсім згодні. Хоча знаходимо консенсус.
— Нещодавно редакції газети довелося займатися проблемою молодої читачки з Маріуполя Оксани Землянської. Вона живе у гуртожитку й чекає дитину. Адміністрація попередила, що гуртожиток — тільки для самотніх громадян, а для проживання з дітьми умов немає. Нам вдалося підключити до розв’язання проблеми відповідальних чиновників. Але це поодинокий випадок. А як можна комплексно вирішити житлове питання для тисяч молодих родин?
— У Конституції записано, що держава гарантує право на житло. Але держава нікому не гарантує, а створює рівні умови. Тому кожний має право й зобов’язаний займатися своїм житлом. Так, є питання: у нас дуже складна демографічна ситуація. Тому для таких людей, які, як ваша читачка, не мають власного житла, потрібні тимчасові гуртожитки. Такі жінки можуть жити у гуртожитку й одночасно стояти на квартирній черзі, очікуючи, коли держава у встановленому порядку надасть їм житло. Або у стратегічній перспективі займатися цим питанням самостійно. Тут теж не повинно бути готових рецептів. Це справа кожної конкретної людини.
— Чимало листів і дзвінків у газету присвячені комунальним проблемам. Свого часу «Голос України» написав про непрацюючий ліфт в одному з багатоповерхових будинків Горлівки. Ліфт відремонтували, але після цього надійшов дзвінок від ще одного читача із цього міста: мовляв, допоможіть із ремонтом даху. Нещодавно у Краснолиманському районі сільські голови поскаржилися: мовляв, водогінні мережі, які колись були на балансі колгоспів, є «нічийними» уже вісім років. Чи бачить обласна державна адміністрація вихід із замкнутого кола проблем житлово-комунальної сфери?
— Треба сказати людям чесно: ми ніколи не будемо мати гарячу воду в будь-який час доби, ми завжди одержуватимемо холодну воду за графіком, ми мерзнутимемо взимку у квартирі або відкривати кватирки восени, коли батареї дуже гарячі. Ніколи не буде нормальних умов для життя доти, доки не вибудуємо систему. Її принципи: платити за послуги треба стільки, скільки це коштує — раз. Має бути створено альтернативне, конкурентне середовище — два. Не повинно бути монополізму зі встановлення цін — три. Треба із цим до людей прийти й сказати: мовляв, якщо ви бідні — ми вам через пільги та субсидії доплатимо. Але ви обов’язково їх оформіть. Причому не повинно бути такого, щоб одна людина жила у п’ятикімнатній квартирі й одержувала субсидію на всю площу. Ми оплатимо тільки частину, а за інше платіть самі. Не заплатите — борги, штрафи, пеня, аж до виселення.
А багаті платитимуть стільки, скільки коштує послуга, ще й із прибутком. І доти, доки система комунального господарства не стане чиїмсь бізнесом, ми мучитимемося. Що буде з будинками, яким по п’ятдесят років і більше? От сьогодні скаржаться на ЖЕКи. А ви знаєте, що більше 56 відсотків фірм, що обслуговують житло в області, — це приватні підприємства? Які ЖЕКи? Це вже не сфера відповідальності держави. І ми повинні сказати людям, чим ми можемо допомогти й за якою схемою надалі житимемо й працюватимемо.
— Наш читач із Донецька, ветеран війни Георгій Миколайович Лагода просить привернути увагу до проблеми забезпечення медикаментами. Ветеран скаржиться, що в лікарню доводиться лягати зі своїми ліками. Сфера охорони здоров’я — одна із пріоритетних в області. Як зробити фінансування цієї сфери більш ефективним?
— Як і у випадку із правом на житло, у Конституції продекларовано безплатне медичне обслуговування. Насправді його немає. Задекларовано й інші гарантії, які не виконуються. Ми розуміємо проблему, але як її розв’язати? Якщо ми живемо в ізольованому світі, нічого не знаємо й знати не хочемо, то ми самі будемо придумувати якісь там варіанти. А увесь світ уже давно пройшов цей етап і використовує страхову медицину. Така само схема, як і з пенсійними накопиченнями: і соціально відповідальний бізнес дає кошти на страховку, і держава вибудовує систему, і громадянин самостійно відкладає грошики.
Страхова медицина, зрештою, теж має свої переваги й недоліки. Якщо сьогодні, припустимо, вам лікар виписує таблетки, ви йдете до лікарні й бачите, що таблетки коштують, приміром, 250 гривень. Допустимо, на курс потрібно дві-три упаковки. Ви берете упаковку — скільки вистачає грошей. І ставите запитання газеті: де ж безплатні ліки? З урахуванням страхової медицини після того, як лікар провела лікування й пред’являє рахунки, страховий агент починає розбиратися. Почекайте, Маріє Іванівно, от ви виписали людині медикаменти по 250 гривень за упаковку. А є й інші — удвічі дешевші й удвічі ефективніші! От ці примочки, які ви виписали людині, — вони йому, вибачте, для м’якого місця. А ви на голову прописували. Разом ви, лікарю, пред’являєте 1000 гривень на оплату. А фактично могли б допомогти людині за 500 гривень. От ваші 500 гривень, а інше — за ваш рахунок. Таким чином, система працює в інтересах пацієнтів. І це повинні зрозуміти всі: і влада, і громадянське суспільство.
Інтерв’ю провела Ліна КУЩ.
