100 днів не при владі

Після поразки Ю. Тимошенко на президентських виборах експерти та журналісти в один голос пророкували, що Юлія Володимирівна тепер повернеться у звичну опозиційну нішу, де вона на критиці влади почувається, як риба у воді. І в цьому, мовляв, її сила, а не слабкість. Але «вовк» виявився не такими страшним, як малювали. Бо опозиція — це не вождь і не одноосібний лідер. Це насамперед команда професіоналів-однодумців, які спроможні не лише критикувати владу та її очільників, а й пропонувати власні альтернативні виходи з ситуації. І не лише пропонувати, а й добиватися принаймні реакції з боку влади на свої дії. Бо країна в нас одна. Проте вже з перших днів формування нового уряду та парламентської коаліції опозиційна команда стала тріщати по швах.

9 березня на народному віче, скликаному з нагоди річниці від дня народження Тараса Шевченка, представники восьми парламентських партій, які входять до Блоків Юлії Тимошенко та «Нашої України — Народної самооборони», проголосили створення Об’єднаної демократичної опозиції, а її лідером одноголосно обрали керівника БЮТ. «Кістяк» опозиційного уряду було обрано на спільному засіданні фракцій БЮТ і частини «НУ—НС» 16 березня. Деякі опозиційні міністри дізналися про своє призначення від журналістів чи з Інтернету. Такий поспіх пояснювався досить просто: на п’яти одній опозиції наступали інші політики, які претендують на ту саму опозиційну нішу, — «Фронт змін» А. Яценюка, «За Україну» В. Кириленка, позапарламентська «Свобода» О. Тягнибока. Про свій намір сформувати власний центр впливу заявляв і екс-президент В. Ющенко. А регіонали, в свою чергу, відверто лобіювали проведення через парламент змін до Регламенту, які дозволяли б сформувати не одну парламентську опозицію, а скільки душа забажає. З чим (не без допомоги частини фракції «НУ—НС») успішно справилися. Тимошенко довелося змиритися з тим, що опозиційний стяг доведеться нести не їй одній.

Найскладнішим завданням для політичних сил, які ще донедавна насолоджувалися владою, а відтепер позбулися всіх «козирів», посад і засобів впливу, було зберегти і своїх «лицарів», і «гармати». Однак процес плавного перетікання до коаліції став фактично неконтрольованим. Учорашні соратники дедалі впевненіше повертали голову в інший бік, покидаючи своїх політичних «батьків», котрі їх привели у велику політику. І хоча про потребу очищення команди від кон’юнктурників та випадкових людей не раз говорили й сама Тимошенко, і її найближчі соратники, але такого потужного відпливу, схоже, не очікував ніхто.

Першим «гарматним залпом» стало призначення Андрія Портнова заступником глави адміністрації Президента і керівником Головного управління з питань судової реформи та судоустрою. Після чого почали відверто відсторонено позиціонуватися його партнери із фракції БЮТ — Валерій Писаренко, Святослав Олійник та інші, котрих називають «групою Портнова». Щотижня лави парламентської більшості поповнювали нові депутати із фракцій БЮТ і «НУ—НС», яких у кулуарах називали «тушками», а в коаліції — «свіжою кров’ю». Прикметно, що деякі народні обранці, котрі потрапили до парламенту під «біло-сердечковими» знаменами, навіть відмовлялися давати журналістам будь-які коментарі та інтерв’ю: за словами одного з депутатів, «через невизначену політичну долю». Зі «свіжоспечених» коаліціянтів повернувся до опозиційних лав наразі лише один Іван Денькович, продемонструвавши рекорди зі зміни «політичної орієнтації».

1 червня депутат вступив до правлячої коаліції, однак надвечір того ж дня передумав і відкликав свою заяву, попросивши вважати його «вірним членом фракції БЮТ». А 4 червня депутат написав заяву про вихід із «Батьківщини» через «принципову незгоду з процесами» у партії. Митарства політика з одного табору в інший розпочалися після того, як 25 червня президія «Батьківщини» звільнила І. Деньковича з посади керівника Львівської обласної парторганізації, яку він очолював з 2003 року. Досить несподіваним було також зняття з посади глави харківського осередку БЮТ його давнього очільника, відомого бізнесмена Бориса Фельдмана.

На місцевому рівні ситуація в опозиційному таборі стає ще заплутанішою, аніж у Києві. З регіонів, навіть у яких БЮТ донедавна мав більшість в облрадах та серйозний вплив, мало не щодня надходить інформація про дрейф учорашніх «біло-сердечкових» поближче до влади. І навіть у західних областях, де підтримка націонал-демократичних сил є традиційною. Приміром, Рівненська облрада так і не змогла ухвалити заяву щодо Чорноморського флоту через відсутність кворуму. Прихід до коаліції екс-глав сумської та хмельницької парторганізацій «Батьківщини» Івана Сідельника та Олександра Буджерака промовисто свідчить, що на одній ідеї, навіть найкрасивішій та найблагороднішій, віжки не втримати. Посади, засоби впливу, входи та виходи до високих кабінетів, на жаль, переважають ідеологічні засади та принципи. Настрої «маленьких українців» після виборів також змінилися: багато з тих, хто в другому турі президентських виборів голосував за Тимошенко, жодних революційних настроїв уже не мають і розмірковують так: нехай працюють, аби все наладилося і заспокоїлося. Насамперед тому, що ідеологічних розбіжностей між представниками антагоністичних таборів вони не бачили й не бачать: олігархи є і там, і там, красиві обіцянки простому народу — також. А працювати все одно комусь треба. Протестні настрої тануть на очах: за даними Київського міжнародного інституту соціології, у березні-квітні рейтинг БЮТ упав до 13,4%.

Юлія Володимирівна, схоже, запанікувала. І хоча важко розпізнати емоції за гладеньким шаром елітного макіяжу та ексклюзивними вбраннями, інтонації її голосу під час засідань опозиційного уряду, брифінгів та інших виступів видавали знервованість. А інколи навіть зовнішні ознаки — то забула вдягнути сережки, то сукня пожмакалася, то підвели каблуки...

Щоб утриматися на плаву, потрібні були нові креативні ідеї та «ходи конем»... 10 травня на засідання ініціативної групи зі створення Комітету порятунку України, яке проходило в Спілці письменників, «випадково» прийшла і Юлія Тимошенко. Й чи не вперше заявила, що на лідерство в опозиції вона не претендує, бо головне зараз — об’єднатися у боротьбі з «антинародним режимом». Але ані Анатолій Гриценко, ані Арсеній Яценюк, ані В’ячеслав Кириленко, та, звісно, і Віктор Ющенко не підписали документи комітету із закликами до народного спротиву. І демонстративно дистанціювалися. Під час засідань комітету особливо впадало в очі те, що більшість його активістів — люди вельми поважного віку, котрі годяться пані Юлії в батьки... Головою комітету обрано 80-річного поета Дмитра Павличка. З приходом гарячого літа зібрання та акції комітету взагалі притихли.

Правда, опозиційний уряд скликається регулярно, щочетверга. Символічно, що попервах засідання «тіньового» кабміну відбувалися в парламенті в тій залі, де традиційно засідає погоджувальна рада голів комітетів та фракцій. Але невдовзі їх перемістили до конференц-зали в підвалі, де раніше був кінозал. Опозиційний уряд, як і належить за Регламентом, має свій апарат, прес-секретаря. Його засідання зазвичай побудовані за таким сценарієм: критика нових ініціатив влади та пропозиції до порядку денного парламенту на середу, яка, за Регламентом, є «днем опозиції». Якщо в зібранні бере участь Ю. Тимошенко, то найбільше говорить вона, а опозиційний прем’єр Сергій Соболєв виступає коротко. До участі в обговоренні (тобто критиці) урядових ініціатив та законопроектів запрошуються представники бізнесових кіл чи органів місцевого самоврядування. Приміром, останнє засідання опозиційного уряду було присвячено проектам Бюджетного та Податкового кодексів. Кожен опозиційний міністр готує власні пропозиції до урядових ініціатив, які роздають усім учасникам засідання. А потім усе відбувається також за «сценарієм»: до порядку денного сесії пропозиції від опозиції не потрапляють, а якщо і включаються, то «успішно провалюються», розчищаючи дорогу урядовим законопроектам. Найяскравіший приклад — проект Податкового кодексу в авторстві М. Катеринчука тощо, який не виносили на розгляд майже два роки, аж раптом за один день «прокотили» сповна. А через день ухвалили в першому читанні майже 700 сторінок урядового проекту «економічної конституції». Не вдалося опозиції й обійняти вакантні керівні посади в парламентських комітетах, які звільнилися після переходу депутатів в уряд. Регламентний та бюджетний комітети, які традиційно належали опозиції, нині очолюють коліціянти. Крісло першого заступника глави парламенту, на яке також претендувала опозиція відповідно до попередніх домовленостей, уже втретє за свою політичну кар’єру посів комуніст Адам Мартинюк. Посада голови Комітету з питань свободи слова, на яку, за кулуарними розмовами, претендують і бютівець Андрій Шевченко, і «нашоукраїнка» Ірина Геращенко, і регіоналка Олена Бондаренко, досі вакантна. Хоча БЮТ, маючи посаду першого заступника голови комітету (А. Шевченко), наразі може впливати на хід засідань цього комітету.

Серед результативних кроків опозиції наразі можна відзначити хіба що перепони на шляху «здавання» росіянам стратегічних галузей літако- і кораблебудування, ядерної енергетики. Про що начебто мали домовитися під час останнього візиту до України Президента РФ Дмитра Медведєва. Хоча представники влади пояснюють непідписання відповідних договорів просто тим, що вони ще не готові.

27 травня при опозиційному уряді створено ще один комітет — захисту малого і середнього бізнесу, який очолила екс-голова Ради підприємців Оксана Продан. Серед останніх ініціатив опозиційного уряду — розробка проекту Податкового кодексу, альтернативного урядовому, ухвалення законопроекту про податкові канікули для малого бізнесу до 2016 року, утворення ТСК щодо тиску на свободу слова, відставка міністра внутрішніх справ А. Могильова.

І ще один штрих. Хоча на засіданнях опозиційного уряду та інших акціях і прес-конференціях опозиції камер та журналістів зазвичай не бракує, у випусках новин думка опозиції лунає дедалі рідше, хіба що реплікою на нові ініціативи Президента чи уряду. Один із тележурналістів зізнався: дано команду знімати все, а показувати — «що треба»... Камо грядеши? Аби лише не назад...