Одна з головних цілей вищої освіти — підвищення мобільності фахівців і ліквідація національних меж. Але чомусь питання відповідності нашої законодавчої й нормативної бази міжнародним нормам виявилися на останньому місці.
Це породжує гострі проблеми у вищій школі.
Перша проблема — розбіжність чинних освітньо-кваліфікаційних рівнів визнаним в інших країнах.
Вона полягає в неповному урахуванні Міжнародного стандарту класифікації освіти, ухваленого 1997 року Генеральною Конференцією ЮНЕСКО.
Відповідно до цього стандарту освіта має шість рівнів, три з яких практично повністю збігаються з нашими: початкова освіта, нижча середня освіта й середня освіта. Ті три, що залишилися, мають серйозні розбіжності.
Рівень 4 — аналог молодшого фахівця — у міжнародному класифікаторі звучить так: «освіта після середньої, але не вища».
Рівень 5 — аналог нашого бакалавра — має назву: «вища, але не спрямована на підготовку дослідників». Навчання передбачає базову (теоретичну) підготовку, наприклад, з історії, філософії, математики, яка має бути достатньою для навчання дослідників на рівні 6.
Рівень 6 — аналог магістра — це підготовка до дослідницької діяльності. Головний критерій рівня — подання дисертації, що вносить істотний вклад у знання. Випускник одержує право працювати викладачем на рівні 5 або бути дослідником, у т. ч. в уряді.
Невідповідність вітчизняних магістрів міжнародному рівню шість полягає в тому, що до них не висувається вимога підготовки дослідницької роботи, що вносить істотний вклад у знання. Ця невідповідність не має негативних наслідків на виробництві, але породжує питання: чи достатній освітній рівень українських магістрів для навчання вітчизняних бакалаврів і для роботи в уряді, тим паче, якщо їхня підготовка відповідно до закону про вищу освіту орієнтується на первинні посади на виробництві.
Друга проблема — змістовна частина підготовки бакалаврів.
Відповідно до Конвенції про технічну і професійну освіту, ухваленої 10.11.1989 р. Генеральною Конференцією ЮНЕСКО, вища освіта в галузі техніки має забезпечувати базову підготовку «з урахуванням вимог міжпрофесійної мобільності, підвищення професійної кваліфікації й відновлення знань, навичок і розуміння» і програми освіти «повинні відповідати не тільки технічним вимогам відповідних галузей виробництв, а й забезпечувати загальну підготовку, необхідну для індивідуального культурного розквіту особистості». Інакше кажучи, фундаментальна й загальноінженерна підготовка повинні забезпечити істотний «запас» у знаннях і фахівці з вищою технічною освітою зобов’язані бути готовими працювати в кожній зі сфер інженерної діяльності: проектування, конструювання, технологія виробництва, експлуатація й ремонт.
У нас же багато бакалаврів не тільки не мають трирічної фундаментальної підготовки, а й фактично спеціалізуються лише в одній сфері інженерної діяльності. Наприклад, тільки в галузі експлуатації.
Третя проблема: підвищення кваліфікації у нас трактується як відновлення знань або одержання нової спеціалізації.
Відповідно в навчальних закладах розроблено й програми курсів підвищення кваліфікації: не за принципом доучування для заняття більш високих посад на виробництві, а за принципом огляду раніше вивченого й викладення галузевих новин.
Це означає, що в Україні взагалі нормативно не врегульована й фактично відсутня регламентна підготовка на посади після первинних.
Четверта проблема — періодичне відновлення професійних знань.
Нині воно регламентується постановою КМ України від 08.02.97 № 167 тільки для державних службовців і керівників державних підприємств, установ і організацій (додатково для викладачів ВНЗ — законом про вищу освіту).
Для інших професіоналів і фахівців підвищення кваліфікації передбачено Генеральною угодою між урядом, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців і всеукраїнських профспілок і профоб’єднаннями на 2008—2009 роки.
Є Положення про професійне навчання кадрів на виробництві. Воно зареєстровано в Мін’юсті, але вважати його обов’язковим не можна, тому що не ґрунтується на жодному законі.
Тому відновлення професійних знань фактично відбувається самопливом і тільки у разі, якщо введено додаткові процедури дипломування (як у моряків і медиків).
Резюмуючи викладене, пропоную:
1. Привести освітньо-кваліфікаційні рівні в Україні в повну відповідність зі стандартом ІSCED-1997.
2. Передбачити різні терміни навчання на освітньо-кваліфікаційному рівні «бакалавр» залежно від обсягу професійної підготовки, що особливо важливо для галузей з особливими вимогами до безпеки.
Сергій ГОРБ, доктор технічних наук, професор, ректор Інституту післядипломної освіти фахівців морського й річкового транспорту.
Одеса.
