Геннадій Обштир — кращий провідник і... кращий вожатий

— Я вже забув, коли останній раз працював вожатим, — усміхається Геннадій. — Чотири роки точно не був у таборі. А тут раптом таке визнання. Приємно вражений. Навіть більше, ніж перемогою у конкурсі на кращого провідника.

Вожатим Геннадій працював шість років поспіль. Табір «Дубки», що розташований у лісі в Жмеринському районі, тоді очолював Олексій Гриценко. «Я на все життя запам’ятав його фразу, — згадує Геннадій. — Бо вона дуже точна і правильна. Гриценко казав так: «Якщо ви навчитеся працювати з дітьми, то зможете керувати будь-яким колективом». Діти тонко відчувають, як то кажуть, чим дихає доросла людина. З ними треба бути максимально справедливими. Вони ніколи не пробачать фальші. Раз злукавиш — надалі не віритимуть. А без цього не буде діла...» Схоже, саме завдяки справедливості колишнього вожатого дотепер згадують вихованці табору.

Робота в таборі давала змогу ще й підзаробити грошей. Хлопець постійно збирав їх на навчання. І постійно вчився. Закінчив два профтехучилища, в одному здобув спеціальність столяра, в іншому — провідника пасажирських вагонів. Має диплом технікуму житлово-комунального господарства за спеціальністю: економіст. Закінчив один курс Київського національного авіаційного університету. Каже, під час вступу до університету набрав максимальну кількість балів. Навчався заочно. Але згодом залишив навчання. «Я довго не забирав документи, — продовжує Геннадій. — Сподівався, може, вдасться поновитися. Не вийшло...»

На час навчання в університеті він отримував зарплату менше двохсот гривень. За навчання треба було сплатити за рік 1600 гривень. До того ж у добру копійку влітало найняте житло на час сесії. Та й на харчування були  потрібні гроші. «Це ж Київ!.. — каже Геннадій. — Одне слово, не потягнув я. Хоча університет подобався. Вчитися було цікаво».

Нині Геннадій опановує митну справу. В Жмеринці відкрили філіал одного зі столичних вищих навчальних закладів. Хлопець одразу подав документи для вступу...

— Я діду пообіцяв, що здобуду вищу освіту, — каже співрозмовник. — Він у мене був істориком. Все життя працював у сільській школі. Так само, як і бабуся. Дід був дуже справедливим. Може, це від нього в мене таке ставлення до людей? Ще змалку переконував мене, що людина повинна багато знати. А для цього треба вчитися. Діда, на жаль, вже немає. Бабуся ще жива, нехай Бог їй дає довгих років... А я обов’язково закінчу вуз. Дома вчитися простіше. Менше витрачаю грошей. Та й зарплата зараз набагато ліпша, ніж тоді, коли вчився в Києві.

Вихід із нестандартних ситуацій, які часто виникають у дорозі, пропонували знайти учасникам конкурсу. Змагання відбувалися в Києві, у приміщенні головного залізничного вокзалу країни. У журі — аси залізничної справи. Геннадій на залізниці недавно. Переважно обслуговує пасажирів у експрес-поїзді Жмеринка—Київ—Жмеринка. Влітку, у пік перевезень, працював на євпаторійському напрямку. «Там менше мороки, бо менше пасажирів, ніж в експресі, і довша дорога», — каже хлопець. Однак непередбачувані ситуації виникають скрізь. Наприклад, під час посадки в поїзд у пасажирки був студентський квиток, а в дорозі під час перевірки його не виявилося. Той, хто проводжав студентку, забув його віддати. Як бути?

— Якщо проводжаючий одразу звернеться до чергового по вокзалу і повідомить про це, а той відповідно зв’яжеться з начальником поїзда, в якому їде студентка, проблем у неї не виникне, — каже Геннадій. — В іншому разі доведеться сплатити повну вартість.

Що робити з пасажирами, які сідають у вагон з великогабаритним багажем? «Якщо в пасажира немає більше багажу, а вага великогабаритного не перевищує 36 кілограмів, можна пропускати у вагон. Але при цьому знайти місце, щоб багаж не заважав іншим. Те саме стосується спортсмена, який заходить у вагон зі... списом у руках...»

Перевіряли не лише професійні знання конкурсантів. З’ясувалося і те, наскільки провідники вміють працювати з людьми. У цій номінації Геннадій почувався найупевненіше. Йому дуже подобається психологія. Тільки-но випадає можливість, знаходить психологічні тести і вирішує їх.

Провідник, виявляється, зобов’язаний ще й стежити за тим, як... стукають вагонні колеса. Якщо точніше, за датчиком, який є на пульті в його купе. «Коли нагрівається букса, колісна пара, датчик спрацьовує, — каже Геннадій. — Провідник повинен негайно про це повідомити». На щастя, в його практиці таких випадків не було. І пасажирів не обкрадали. П’яних, зізнається, залякує. Підвищує голос і обіцяє висадити на найближчій станції. У нього ще й статура спортсмена, бо займається і боксом, і боротьбою. Вагонні випивохи з таким не сперечаються.

На Геннадія попереду чекає ще один конкурс — на кращого провідника України. Згідно з умовами він має підготувати домашнє завдання. «Я не маю здібностей ні до танцю, і голос не такий, щоб заспівати, — каже хлопець. — Готую щось на зразок монологів Сердючки. Відчуваю, що коли Вєрка почує мій виступ, прикусить язика. Дуже сподіваюся, що мої залізничні монологи журі сподобаються більше, ніж монологи Данилка. Та й те, що він говорив, забулося вже, а в мене буде свіженьке».

Допомагає Геннадію один із його колишніх товаришів по команді КВК. «Свого часу наш «Шухер», так називалася команда, наводив шухер не тільки у Жмеринці, — усміхається Геннадій. — Ми виступали і у Вінниці, і в Одесі, неодноразово перемагали на конкурсах...»

 

Жмеринка

Вінницької області.