Жив у Чабанівці Кам’янець-Подільського району на Хмельниччині такий чоловік — Василь Ромарнюк. Над усе любив своє село. Куди б не заносила доля, завжди хотів швидше повернутися до своєї милої Чабанівки, дарма, що вона найдалі від райцентру. 

У сорок четвертому потрапив на фронт, визволяв від фашистів Україну, Польщу, Чехословаччину. А коли поранили — марив Чабанівкою. Йому пощастило повернутися живим з війни, та ще й молодим, повним сил. Закінчив інститут, працював учителем історії, потім директором школи, був етнографом і краєзнавцем, а у вільну часину охоче малював і, за оцінками знавців, був неабияким художником. Та й цього мало Ромарнюку: викликався послужити ще й режисером сільського театру, який дуже швидко здобув звання народного. Пропадав «у клубі» навіть на шкоду власному господарству. Та головну справу життя підказала йому рідна сторона, яка заслуговувала на те, щоб її історія не забулася новими поколіннями. І Василь Юхимович вирішив створити історико-краєзнавчий музей.

Кілька років праці в архівах — і вже зібрано великий матеріал, який ніяк не вміщався в папках та в скромній класній кімнаті в сільській школі. Чи то на щастя Ромарнюка, чи справді в Чабанівці десь закопано магніт, який притягує патріотів, але в самородка-музейника з’явився однодумець. Це був тодішній голова тутешнього господарства «Паризька комуна» Григорій Пантелей. У важкому 53-му він у потертій шинелі пішки прийшов у село, куди його призначили головувати в колгоспі. Хоч із чотирма класами освіти, та Пантелей був ще з тих господарів, які старалися, щоб засіки повнилися, на фермі мукало та хрюкало, горами-долинами снували отари овець, а в колгоспній касі не переводилися гроші. Оті доходи голова знав на що пустити. Він зробив закинуту Чабанівку селом із розвинутою соціально-культурною інфраструктурою. На заздрість багатьом, коштом колгоспу розбудував центр із магазинами, школою. Головною окрасою став Будинок культури, справжній палац. Василь Ромарнюк попросив у голови виділити площу під музей історії села, і отримав «добро». Добудовувати палац довелося іншому керівнику: Григорій Пантелей завершив свій земний путь. Молодий голова Олексій Боднар теж порозумівся з Ромарнюком, бо тому відмовити було просто неможливо.

У березні 90-го музей відкрився для відвідувачів. Було чим тут дивуватися. Уже сам вхід налаштовує на Історію. Постарався молодий подільський художник Володимир Лашко, нині заслужений майстер народної творчості. За мотивами чабанівських легенд він розписав стіни обабіч сходів —аж до третього поверху. А переказів, як і автентичних пісень, з якими хоч зараз у студію «Фолькмузік», у цього села багато! А скільки збережено звичаїв — і чабанівська Маланка, і «На Боже», і гаївки! А стільки цікавих експонатів у музеї! Тут є навіть фігура язичницького божества з древнього капища в Чугрі, селі Чабанівської сільради. Цікаві й діорами села. Міністерство культури визнало Чабанівський музей кращим сільським в нашій країні.

Василь Ромарнюк завжди казав, що натхненником його музею була ціла громада. Бо й сам не гадав, що люди знесуть стільки експонатів. Особливо старалися Надія Нестерук, Віктор Кирилюк, Віктор Іванець... Дивлячись на своїх дідусів та батьків, і молодь прилучилася до справи. Екскурсоводами стали школярі — ця традиція жива й дотепер. Тут уже історик Ромарнюк подбав, аби підготувати цілу когорту гідів. А сам тим часом узявся ще й книгу про своє село написати. Спочатку зробив її в одному примірнику, власними руками написав дрібними друкованими літерами кожен розділ, оздобив книгу ілюстраціями. Тепер такі книжки звуться бук-артом. У видавництві Ромарнюка розчарували: так щедро ілюстрована книга потягне неабиякі гроші. Порадили друкувати, як звичайну брошуру. Та й то — 200 примірників. Літописець Чабанівки, на жаль, не дожив до 20-літнього ювілею свого музею — це було справжнє свято. Нині справу Василя Ромарнюка продовжила бібліотекарка Надія Галатир. У Чабанівку часто приїздять екскурсійні автобуси. Тут залишають відгуки громадяни США, Канади, які свого часу покинули Поділля. Такий музей справді варто бачити. А ще більше радує те, що сільська влада не тільки не ігнорує, як часто — буває, музею, а допомагає зібрати матеріали та облаштувати нові експозиції.

— Ми працюємо разом із бібліотекою, школою, відкрили експозицію місцевого самоврядування, знайшли протоколи сесій різних років, маємо й стенд про історію колгоспу, — каже сільський голова Ігор Сендзюк. — Цим людям, які на фото, ми всі повинні поглянути в очі. Вони працювали, не покладаючи рук, щоб розквітала наша Чабанівка. Та останнім часом завелися охочі розтягти громадське добро. Вони завдають селу такої шкоди, якої не знало воно й у минулу війну — понад п’ять мільйонів карбованців. Нищити те, що творили наші батьки та діди, великий гріх. Ніхто на розкраденому не забагатіє. Тому ми задумали експозицію «Сьогодення». І всіх, хто вдався до злочину, отут виставимо, впишемо їх прізвища, нехай внуки та правнуки знають. Може, хоч музей допоможе змінити цю ганебну психологію?!