Міська влада Рубіжного Луганської області підтримала акцію нашого видання й сприяла тому, що газету передплачено для більш як 30 ветеранів війни і праці, а також активних членів міської ради ветеранів. У рамках «Днів «Голосу України», які пройшли в Рубіжному, відбулося вручення передплатних квитанцій і подарунків від нашої газети. Ветеранська організація міста налічує понад 16 680 осіб, з яких статус дітей війни мають більш як 6 тисяч, а безпосередніх учасників Великої Вітчизняної війни залишилося трохи більш як двісті.
Коли почалася війна, Віталію Антоновичу Полякову було лише 4,5 року, але він запам’ятав окремі важливі епізоди того часу. Пам’ятає, наприклад, як батько прийшов із шахти й сказав матері: «Війна почалася...» Мати заплакала, обійняла дітей. На фронт батько йшов одним з перших. Мати прощалася з ним важко. Увесь час ридала й голосила, а батько суворо наказував «Бережи дітей!» Він наполягав, щоб дружина з трьома дітьми евакуювалися в Курську область. Батьки були звідти родом і на Донбас приїхали в 30-х роках, рятуючись від голоду. У грудневу холоднечу 1941-го дорога в Росію була нелегка. Віталій Антонович пам’ятає, як він із братом і сестрою їхали на відкритій залізничній платформі з танками, рятуючись від пронизливого вітру під залізною машиною. Коли почалося бомбування, танкісти закрили дітей своїми тілами.
Наказ батька мати виконала — усіх трьох дітей зберегла, тільки батько з війни не повернувся. Останнього листа він відправив 14 лютого 1942 року з Білоруського вокзалу в Москві. Потім прийшло повідомлення про його загибель у боях під Москвою 28 лютого того самого року. Але, дивна справа: там, де було надруковано слово «загинув» — стояв прочерк. Де похований батько, теж було не відомо. Мати сподівалася, що він живий. Багаторічні пошуки позитивного результату не дали. І тільки наприкінці травня 2010 року син Віталія Антоновича знайшов в Інтернеті інформацію Подільського державного архіву, яка проливала світло на долю діда. Звіривши документи й дати, Віталій Антонович переконався в тому, що в братській могилі під Ржевом, де поховано 3 238 бійців, спочиває і його батько. Сьогодні Віталій Антонович готується разом із онукою Анною поїхати в ці місця й поклонитися його пам’яті.
Багато з тих, хто був присутній на зустрічі з журналістом «Голосу України», не воювали в роки Великої Вітчизняної, але пам’ятають цю війну. Їхня дитяча душа пережила найстрашніші потрясіння. Вони — діти війни, і цим усе сказано.
Луганськ.
