На «варшавці» спалили спецівки

Ніч з 1 на 2 травня 1986 року. Дорога. Старший інспектор ДПС Рівненської окремої роти ДПС ДАІ Валентин Власюк разом із колегою-інспектором Петром Стрижибородою заступили на чергування.

Коли темряву перестали розривати відблиски автомобільних фар, вони присіли у патрульне авто. Налаштували радіоприймач... «Голос Америки» розповідав про трагедію, що сталася на Чорнобильській АЕС. Ані Валентин і Петро, ані більшість наших громадян про це ще нічого не знали. Тоді правоохоронці вперше почули не лише жахливу правду, а й пісню «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!»

— Серцем чую, Семеновичу, що не минути нам Чорнобиля, — сказав тоді Валентин напарнику. Але обоє більше переживали не за себе, а за дітей. Адже у молодій сім’ї Власюків тоді була дворічна донечка, а у Петра Стрижибороди — четверо дітей.

— Уранці другого травня ми здали зброю і пішли відпочивати після чергування, — згадує Валентин Власюк. — Годині о 12-й дня мене розбудила теща, сказала, що телефонує черговий. Узяв слухавку: «У нас учбова тривога, бери гроші на тиждень, їжі — на три дні, форму та шинель». Я відразу зрозумів, куди поїдемо...

На подвір’ї обласного управління ДАІ зібралося чимало людей. Але керівництво вирішило сформувати шість екіпажів — по двоє міліціонерів у кожному. Їм повідомили, що їдуть у Чорнобиль. Інструктаж проводив тодішній начальник облуправління ДАІ Володимир Удовиченко. Він не знав, що через три місяці і сам поїде туди.

— Ми познімали з інших машин запасні колеса, поклали у багажники загальновійськові захисні комплекти (ЗЗК) і годині о четвертій дня вирушили до столиці, — продовжує Валентин Власюк. — І вже близько 11-ї вечора були у Чорнобилі. Звідти тоді встигли евакуювати людей лише із десятикілометрової зони...

Першу ніч рівненські державтоінспектори провели у патрульних автомобілях біля місцевого готелю. А 3-го травня почалася евакуація. На базі автовокзалу було створено штаб для роботи з автотранспортом. Валентин Власюк став при ньому зв’язковим — передавав інформацію з «місць» до «центру» і навпаки.

— Можете уявити, що робилося на автошляхах! Аби розвантажити їх, ми зганяли транспорт на поля, даючи «зелене світло» черговій «партії» машин і автобусів лише за вказівкою. А ще отримали наказ випускати з Чорнобиля всіх, а назад не пускати нікого...

Валентин Власюк пригадує, як літні жінки йшли вулицями Чорнобиля з дитячими візочками, в яких везли із церкви свячені паски... У перші травневі дні люди відзначали Великдень. Ще не всі розуміли, що сталася трагедія, наслідки якої земля і люди відчуватимуть ще багато десятиріч.

— Аби не загострювати паніку, нам наказали не одягати ЗЗК, — розповідає Валентин Петрович. — Тож захистити себе ми майже не могли. Що відчували? Дуже посохли губи, тому за добу випивали ящик води. А паніка серед населення тим часом поширювалася. Людям казали, що їх вивозять на декілька днів, тому із собою слід узяти лише найнеобхідніше. Дехто навіть забув про паспорти та гроші. Вони потім просилися назад, жінки навіть на коліна ставали. А ми нічого вдіяти не могли. Виконували наказ.

Евакуація Чорнобиля й району тривала до 5 травня. Траплялося, що, об’їжджаючи територію, де вже нікого не мусило лишитися, натрапляли на людей, яких забули забрати. Про це повідомляли у штаб. Коли ж із 30-кілометрової зони евакуювали всіх, бійці внутрішніх військ почали вкопувати стовпи, натягувати колючий дріт і робити ворота, за якими залишилася... мертва зона.

Тим часом наші державтоінспектори наглядали за дорожнім рухом. Провівши декілька ночей над Прип’яттю, у будиночках на дебаркадері, де пришвартовувалися невеликі судна, вони переїхали на одну ніч у зону відпочинку кіностудії імені Довженка, а згодом — у гуртожиток у Поліському — райцентрі за межами зони. Там була котельня і душова, вперше змогли нормально помитися. До цього лише прали речі у забрудненій радіацією Прип’яті...

А службу «вартові доріг» несли за багато кілометрів звідти — на дорогах Гомельщини, куди також сягнула 30-кілометрова зона. Може, рівненські правоохоронці ще не один день провели б у тих місцях, якби одному з них — Ярославу Стрикелю не стало зле. Його екіпаж того ж дня відпустили додому, а 9 травня до Рівного вирушила й решта наших правоохоронців.

— Нам видали спецівки, в які одягають в’язнів, — пригадує Валентин Власюк. — Додому ми поверталися «варшавкою». Зупинилися на межі Житомирської та Рівненської областей, роздягнулися до плавок, поскидали одяг на купу, вилили дві каністри бензину і все спалили. Наступного дня всіх, хто був у шести екіпажах, повели в санстанцію — заміряти рівень радіації. Як ми не відмивали автомобілі, вони все одно «фонили». Майже відразу нас поклали у відомчу лікарню.

Рівненська область.