Вдруге не стала депутатом через ікони

У Верховній Раді наразі вдосталь юристів, банкірів, генералів, підприємців, директорів, артистів... А ось простої телятниці немає, і навряд чи найближчим часом вона в стінах парламенту з’явиться. Утім, був час, коли вихідці з простого трудового народу становили майже п’яту частину парламентського складу. Приміром, до Верховної Ради УРСР на виборах 1967 року потрапив їх цілий десяток. Серед них була й кавалер ордена Леніна Ніна Павлівна Матусевич із села Яловичі Млинівського району.

— Пишуть: зараз, щоб потрапити до парламенту, треба мільйони мати, — каже Ніна Павлівна Матусевич (на знімку), котра розміняла уже дев’ятий десяток. — А ось у мій час, тобто у 1960-ті роки, достатньо було потрапити в передовики виробництва. Отож, коли в районному соціалістичному змаганні на першому місці з’явилося моє прізвище, моєю особою відразу зацікавилося і районне, й обласне начальство, яке зачастило в наш колгосп із візитами. Зрештою, це й закономірно, треба ж було передовий досвід пропагувати. А досвід був простим — нагодуй худобу добре, збалансуй корм, от і за рік з телятка матимеш вгодованого бика.

— Невдовзі викликали мене в обком і сказали, що будуть рекомендувати в депутати Верховної Ради, — згадує Ніна Павлівна. — Я від такої новини ледве не знепритомніла. Внесли моє ім’я в бюлетені по округу, який об’єднував Млинівський та Червоноармійський (нині Радивилівський. — Авт.) райони, і люди проголосували за мою кандидатуру.

Депутатство Ніни Матусевич у Верховній Раді УРСР тривало з 1967 по 1971 рік. Воно цілковито не було схожим на нинішнє, бо пленарні засідання збиралися лише з нагоди якихось важливих заходів, як-от ухвалення бюджету, планів підготовки до різного роду ювілеїв... А основний час депутатки проходив на її безпосередньому робочому місці — на фермі.

— Головним чином депутатство тоді використовувалося, щоб «пробити» якийсь проект, — зізнається Ніна Павлівна, — чи то школу побудувати, чи дорогу прокласти, чи автобус у село «пустити»... З цього приводу райком готував пропозиції і прохання, а моє завдання полягало в тому, щоб дати їм хід у Рівному чи Києві. І, чесно кажучи, в більшості випадків депутатське клопотання приносило конкретний результат. Але не про це мене сьогодні переважно запитують, а про те, які пільги були в тодішніх депутатів. Відповідаю: практично ніяких. Хіба що отих депутатських сорок карбованців на додаток до моїх шістдесяти, зароблених на фермі. Але їх вистачало лише на прожиток у Києві під час сесії. Що стосується пленарних засідань, то мені на них жодного разу виступити не вдалося. А ось під час роботи в комісіях відзначалася активністю. Брала участь також у різного роду масових заходах. Одного разу навіть (це було вшанування ветеранів до Дня Перемоги), коли офіційна частина завершилася, а почалася неофіційна, я з чоловіком Василем опинилася у компанії Брежнєва. Стояли на прийомі поруч із генсеком, і він, знаючи, що я — депутат, а мій чоловік — фронтовик, надав мені слово для тосту. Хоч і хвилювалася, але проголосила гарний тост. На додаток ще й «чокнулася» з генсеком...

У 1971 році Ніну Матусевич, зважаючи на її активність, готували на депутатство у Верховній Раді нового скликання. Однак несподівано цей процес обірвався.

— А все через те, що не познімала ікон у своїй хаті, — каже колишня депутатка. — Деякі з них і досі тут. Ними в цьому році благословили поважну дату — шістдесят років, як ми з чоловіком живемо у парі.

Рівненська область.