Одна із загиблих надій

Серед загиблих і наші зенітниці, підрозділ яких прикривав базу. Довго про цю драму не згадували. У часи незалежності «обітниця мовчання» зняли. Але більше згадували про американців, а про зенітниць — мало. І тільки до 65-річчя Перемоги їхній подвиг у Полтаві увічнено у пам’ятному знаку на військовому аеродромі.

Хто були ці дівчата? Як вони жили? Як загинули? Довго мені не вдавалося знайти відповідь. А нещодавно на одному військовому сайті знайшов спогади колишнього воєнкора Ніни Лимар, котра була очевидцем тих подій.

«Неподалік Полтави — аеродром. Сюди я приїхала за завданням редакції газети    6-го корпусу ППО «Сталинский боец». У відрядження покликала новина: прилетіли й розмістилися тут американські бомбардувальники — «подарунок» другого фронту.

Масивні чорні літаки нагадували казкових драконів. Їх оберігали наші винищувачі та... краса земна — дівчата-зенітниці, далекомірники, прожектористки».

Журналістка зустрілася з декількома дівчатами з аеродрому в землянці. Ніна Лимар хотіла говорити з ними «про службу, мужність, подвиг». Але розмова налаштувалася на інший лад: вирвалося потаємне з мирного життя — колишнього і майбутнього.

— Дивіться, Маша надягла бальну сукню! Гарна напрочуд!

Усі знали: Маша пішла у військкомат з однокласниками прямо з випускного балу. Хлопці домовилися: ті, хто залишиться в живих, обов’язково зберуться на перерваний війною вечір. На «воєнну службу» Маша взяла й бальну сукню. Пояснила:

— Уб’ють — нехай поховають у ньому, а ні — вінчальним стане!

У чорнобрової Каті в руках виявилися фотографії — теж взяла «на службу».

— Це ми, піонервожаті, з дітьми на березі Чорного моря, — пояснювала вона. — А це мій друг, десь воює... Він мені кидав букети квітів у відчинене вікно, аж на третій поверх, і жодного разу не промахнувся! Зі мною й мама моя, вчителька початкових класів. Де вона зараз? Не знаю... Зустрінемося, скажу: «Як ти, буду вчителькою».

До землянки увійшла дівчина — білява, блакитноока, з рум’янцем на щоках.

— Наша Надя, далекомірниця. Визначає висоту, розгадує хитрощі ворожих асів. Робить це з точністю... віршованої строфи. Ах, які вірші складає!

— Почитай, Надійко.

— Краще ви розкажіть, як стали журналісткою...

Я не відразу відповіла. Справді, чому і як? Згадала дитинство:

— Уявіть зимову ніч. В українській мазанці під солом’яним дахом світиться вогник гасової лампи. Молода жінка пряде, воркоче прядка. Її заглушає чоловічий голос: батько читає мамі й мені, малолітній, страшну казку про Вія. А мені геть не боязно. Приворожила книжка! Зі сторінок глянули на мене рівні рядочки літер, риски, палички, крапочки. Як їх зрозуміти? Запитаю в батька, як роблять книжки... Мабуть, то була підказка долі.

— Ви вірите в долю? — запитав хтось із дівчат.

— Скоріш, підкоряюся її заклику. Коли закінчувала школу, батько, котрий пережив людожерський голод в Україні, напучував: «Вступай до м’ясо-молочного інституту — ніколи голодною не будеш». Учителі й однокласники в акторки ладили — гарно співаєш, танцюєш! Здивувалися, коли пішла в журналістику. Встигла закінчити перший курс. Війна збила з дороги. Попросилася на фронт. Потрапила у війська ППО, рядовим солдатом, брала участь в обороні Кавказу. Втрутилася доля — «виловили» мене в кадрових списках і запропонували роботу в газеті. І ось я перед вами...

— Ви більше пишіть про дівчат у шинелях! — зазначила Надя.

— Про нас напишете? — задерикувато блиснула очима Маша.

— Так, про ваше бажання швидше перемогти, повернутися додому, знайти взаємне кохання...

— Не забудьте надіслати газету, — сказала Надя, — може, і я надішлю свої вірші.

Ми розсталися друзями. Заночувала в Полтаві. Прокинулася вночі від виття сирени й моторошного гуркоту. На аеродром налетіли німецькі бомбардувальники. Несамовито стріляли зенітки. Промені прожекторів розсікали небо. Вибухали бомби. Зловісно палала заграва. Городяни, найсміливіші, кинулися на допомогу пораненим. У школі діяв госпіталь. Я опинилася біля дверей одного із класів. О Господи, Надя! Вона лежала на ліжку... без обох ніг. Дівчина була непритомна. Безкровне обличчя, біляве волосся розметалося на подушці... Я подумки створила молитву: «Мила, хороша, виживи, зміцній духом! Твоє ім’я — Надія. У тебе є й будуть вірші...»

Подумала: «Але ж таке могло трапитися й зі мною, якби затрималася на аеродромі».

Кількість жертв нальоту визначити важко. Фугаски спалювали все підряд. Німецькі льотчики скинули й магнітні бомби, вони, як жаби, стрибали до металу. Торкнувшись літака, зенітки, підривали їх.

Я опублікувала матеріал із жахливого відрядження. Але послати газету не було кому. Що стало з Машею та її бальною сукнею — не знаю. Мабуть, не судилося дівчині стати нареченою, дружиною, матір’ю...

Того дня під час бомбування загинув і кореспондент «Правды» Петро Лідов, автор першого у воєнні роки нарису про Зою Космодем’янську, фотокор «Правды» Сергій Струнніков і кореспондент «Известий» А. Кузнєцов».

Схоже, ці спогади написані вже після війни. Отже, автор залишилася жива. І знову — пошук... Удалося з’ясувати, що Ніна Лимар народилася 1 вересня 1921 року в селі Козацькому Звенигородського району (нині — Черкаської області). В 1940 році вступила до Харківського інституту журналістики. В 1942 році пішла на фронт. Обороняла Кавказ (Краснодарський округ ППО). Її фронтові дороги пройшли через Харків, Кременчук, Полтаву, Румунію, Угорщину, Австрію...

Далі її сліди загубилися... З простої, як з’ясувалося, причини: в Австрії вона зустріла й Перемогу, і своє кохання — лейтенанта Кондакова, вийшла заміж. Після війни Ніна Кондакова закінчила факультет журналістики МДУ, Центральні газетні курси ЦК ВЛКСМ, московську Вищу партшколу. Працювала в газетах «Тревога», «Советская торговля», журналах «Агитатор», «Крестьянка».

Лауреат премій Союзу журналістів СРСР, Союзу журналістів Росії та Росвоєнцентру при уряді РФ, премії Військово-страхової компанії за книгу «Мужність, відвага й любов». Нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною». Шість років тому 83-літній Ніні Павлівні Кондаковій вручав одну з нагород Володимир Путін.

Чи жива вона нині? Вдалося знайти її московську адресу і навіть телефон! Але на листа відповіді поки що немає, а телефон мовчить... Хочеться вірити...

 

Полтава.