Героїзмом захисників кордону в перші години і дні війни ще довго захоплюватимуться нащадки. Час забирає останніх учасників і свідків подій кінця червня 1941 року. Тож важливо зафіксувати все, ще доступно, з першоджерел.
Доки живі — пам’ятаймо
Поїздка до прикордонного Устилуга цієї весни принесла кілька сумних новин. Не стало Теклі Павлівни Чиж — жінки, яка знала кожного довоєнного мешканця містечка, могла розповісти найдетальніші подробиці тих днів. Врізалась у пам’ять змальована нею страшна картина перших годин війни. Обрій ще ледь зажеврів світанком, як артилерійська канонада з-за Бугу розбудила сонне містечко. За кілька хвилин запалали будинки, кав’ярні, магазини і ресторанчики. Устилуг сповнив жах. Тікаючи зі своїх зруйнованих осель, мешканці зустрічали на вулицях знайомих молодих людей в німецькій формі. Ще вчора, в останній передвоєнний вечір, вони разом веселилися в клубі на танцях, і форма на них була інша — червоноармійська. Це були німецькі диверсанти. Появі нових людей тоді ніхто не дивувався. Довкіл споруджували доти, копали протитанкові рови, вистачало і військових, і приїжджих цивільних...
Друга сумна новина — відійшла в інший світ одна із засновниць найкращого ще на теренах СРСР музею прикордонної слави Марія Василівна Рикунович. Та й самого музею як такого не стало — лише одна невеличка зала в місцевій загальноосвітній школі. Музей став зайвим на початку 1990-х років, коли в Устилузі відкрили митний пост, для якого не знайшли іншого приміщення, окрім музейного. Спакували експонати в мішки — і йдіть собі...
На щастя, в містечку живе ще одна ентузіастка музейної справи, корінна устилужанка Галина Михайлівна Воробей. Її бабуся колись була ключницею у всесвітньо відомого композитора Ігоря Стравінського і знала, як каже Галина Михайлівна, Устилуг не лише зверху, а й попід землею. В їхньому домі квартирувала сім’я одного з героїв оборони — політрука 4-ї прикордонної застави, молодшого лейтенанта Андрія Лєвєнцова.
— До війни чомусь саме Андрій Лєвєнцов, а не начальник застави Олександр Чумовицький вів з німцями переговори зі спірних прикордонних питань, — згадує Галина Воробей. — Повернувшись додому, він часто казав: «Мне кажется, скоро начнется война, не кажется, точно начнется». За такі висловлювання тоді карали. В останній мирний вечір, як розповідала згодом дружина Лєвєнцова, чоловік прибіг додому й наказав: «Пошли, Люда, скоро начнется война». Вони за кілька днів до того отримали власне житло, мали вже двох дітей, жінка була вагітна. Їхній дім був над самим Бугом. Невдовзі після того, як Лєвєнцови пішли на заставу, німці почали бомбити й обстрілювати з гармат Устилуг. Все довкруг запалало. Лише за високими валами давньоруського городища, які прикривали місто із заходу, вціліло кілька будинків. Німці навели понтонний міст через Буг лівіше Устилуга — на Володимир-Волинський. А прикордонники вели бій тут, біля дерев’яного мосту. Командир 4-ї застави Чумовицький із бійцями пішли до села П’ятидні підривати міст через Лугу. Завдання вони виконали — ціною свого життя. Лєвєнцов із рештою прикордонників відбивали атаки поблизу застави.
Трималися три доби. Чекали підкріплення. Тож коли до позиції підібрався невідомий у формі радянського офіцера і повідомив, що командування доручило йому вивести прикордонників із кільця, йому охоче повірили. Та це була провокація. Бійців, які вийшли із блокгаузів, оточила рота гітлерівців. Коли їх вишикували для розстрілу, Лєвєнцов, побачивши диверсанта, який так вправно зіграв свою роль, кинувся на нього і почав душити. Офіцера розстріляли — на очах дружини і дітей.
Серед гітлерівців, напевно, теж був чоловік, який мав сім’ю. Він і відпустив Людмилу Іванівну з шестирічним Толею і чотирирічним Валентином. Вони знову прийшли до нас. Хлопці жили ще три чи чотири місяці, а мати згодом пробралася у партизанський загін Дмитра Медведєва. Згодом дітей літаком переправили в тил до дитбудинку. Анатолій нині живе в Очакові. Втрати прикордонників були величезні: зі 150 воїнів застави живими залишилися лише п’ятеро. Мою маму, Антоніну Пилипівну Котюк, уже після війни нагородили медаллю «За відвагу».
З палаючим халатом проти танків
Трагічною була доля й захисників інших застав 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону.
Уже до обіду 22 червня близько ста ворожих трупів лежали на підступах до третьої застави в селі Видранка. Та загинули і всі її захисники. Штабні офіцери-німці, вважаючи, що із заставою покінчено, вийшли з машини, щоб похизуватися перед фотокамерою. Тяжко поранений старшина застави Іван Пархоменко, який після загибелі політрука П. Кияна прийняв на себе командування, кинув у ворогів гранату. Один з уцілілих офіцерів застрелив мужнього прикордонника. Ховала Івана Пархоменка його кохана дівчина Валя Майборода, з якою він мав через кілька тижнів побратися.
Сьогодні ім’я Івана Пархоменка носить застава, де він служив, а село Видранка перейменовано в Пархоменкове. Хтозна, з яких причин мужньому прикордоннику не було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Перед Днем Перемоги ветерани з Луцька надіслали листа командувачу прикордонних військ України Миколі Литвину з проханням присвоїти Івану Пархоменку звання Героя України (посмертно).
Кілька годин стримувала ворога на березі Західного Бугу кулеметна обслуга: заступник політрука сьомої застави Василь Петров та прикордонники Миршев та Савін. Після того, як Савіна було тяжко поранено, Петров наказав Миршеву евакуювати товариша на заставу. А сам, поранений у ногу, утримував вогневу позицію. Коли вийшов із ладу кулемет, Василь Петров гранатою підірвав себе і фашистів, які оточили окоп. У 1965 році Василю Петрову присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а волинське село Цуцнів, біля якого він здійснив свій подвиг, перейменовано в Петрове.
До 2 липня оборонялися прикордонники 13-ї застави в селі Скоморохи. Із 60 живими залишилися двоє. Одному з авторів цього матеріалу в 1970-х роках доводилося зустрічатися з дружиною колишнього начальника застави Олексія Лопатіна.
— Коли загинули майже всі наші бійці, — розповідала Анфіса Миколаївна, — я підійшла до нього і сказала: «Алеша, ты же видишь, нас ждет верная смерть. Пожалей себя, меня, наших двух мальчиков. Может, отступим. Алеша посмотрел на меня внимательно. Глаза его были полны слез. «Нет, Анфиса, нельзя, я же давал клятву». Наступного дня його не стало.
1957 року лейтенанту Олексію Лопатіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
У прикордонному містечку Сокаль, що на Львівщині, мені ще в дитинстві довелося чути про здійснений тут у перші години війни подвиг воєнфельдшера 4-ї комендатури Карпенчука. Коли ворожі танки підійшли до комендатури, де переховувалися сім’ї прикордонників і поранені, він запалив змочений у бензин халат і кинув його на моторний відсік ворожої машини. Під другий танк фельдшер кинувся із зв’язкою гранат.
Бетонні фортеці над Західним Бугом
Розповідаючи про героїзм оборонців кордону в перші дні війни, не можемо не згадати мужність воїнів Володимир-Волинського укріпрайону. На жаль, про їх подвиги ще мало написано.
Ми побували в містечку Устилуг Володимир-Волинського та Поромів, Бортнів, Бужанка Іваничівського районів. Поблизу них — десятки потужних бетонних дотів, німих свідків тієї пори. На одному з них бронзова меморіальна дошка з барельєфом Героя Радянського Союзу Сергія Гуденка. Це звання Гуденко одержав ще 1938 року в боях на озері Хасан. У червні 1941-го дот, який він обороняв, кілька днів стримував фашистів — до останнього захисника.
Ще про один подвиг захисників бетонних міні-фортець ми дізналися від мешканця шахтарського Нововолинська Михайла Борисюка. В селі Бортнів, неподалік Нововолинська, живе його 83-річна мама Надія Борисюк. У червні 1941 року вона бачила, як кілька днів тримала оборону бойова обслуга доту, де командиром був лейтенант 145-го кулеметного батальйону 87-ї стрілецької дивізії Іван Панасович Трубніков. Гарматним і кулеметним вогнем червоноармійці знищили кілька десятків ворожих солдатів і офіцерів. Покинули свої бойові позиції захисники доту після того, як прямим влученням було виведено з ладу 108-міліметрову гармату і закінчилися патрони. Вночі Трубніков пробрався в дім, де разом із дружиною винаймав квартиру. На жаль, господар видав офіцера гітлерівцям. Наступного дня до будинку під’їхала легкова машина. Німецькі офіцери, віддаючи пошану герою, відчинили перед ним дверцята. Подальша доля Івана Панасовича, на жаль, нікому не відома.
Пам’ять про героїв червня 1941 року свято шанують у прикордонному краї. Бужанківський сільський голова Сергій Тимощук, у минулому теж прикордонник, кілька років тому організував урочисте перезахоронення останків кількох захисників дотів. Нещодавно стало відомо про місце тимчасового захоронення бойових обслуг ще двох дотів — їх перепоховають 22 червня цього року. Бо війна не закінчена, доки не поховано її останнього солдата.
Геннадій ГУЛЬКО, Микола ЯКИМЕНКО.
Волинська область.
На знімку: мешканка села Бортнів Надія Борисюк добре пам’ятає події червня 1941 року. Праворуч — її син Михайло.
Фото авторів.
