Правильніше було б написати «Політиканство...», але дотримуватимемося тієї ж стилістики, яку використав у статті «Політикани навколо проекту Трудового кодексу України» в «Голосі України» голова Федерації профспілок Василь Хара.

Аргументи — ще торішні

Василь Хара — народний депутат із провладної фракції, тому, що написав — те й надрукували. Неоковирною є й стилістика в самому, за висловом автора, «тілі» статті. Тому читаєш і на думку передусім спадає таке: як писав статті проекту Трудового кодексу, так і статтю в газету сотворив. Багато зайвого і дуже мало конкретики.

Утім, певно, даремно я напався на пана Хару. Бо теж не зміг би зіграти на гармошці так, як, приміром, завідувач клубу. Василь Хара — не журналіст. І не філолог. Він — фахівець із культмасової роботи, був завклубом. Статті — як законодавчі, так і газетні — змусила писати доля. Перші витворив так, що ось уже кілька років їх критикують і експерти-правники, і журналісти-оглядачі, і колеги-політики, і колеги-профспілківці... Стосовно дописів до газети, сумніваюся, що він їх взагалі писав сам. Принаймні цю, про «політиканів». Він, схоже, лише трохи подописував у кількох місцях статтю завідувача секретаріату Комітету Верховної Ради з питань соціальної політики та праці Галини Колосюк, яку ще торік надрукували «Рівне вечірнє», «Николаевские новости» та ще кілька регіональних ЗМІ. Тому вона, на мою думку, й вийшла такою розхристаною. А щодо актуальності, злободенності — заяложеною, словом, — торішньою.

Хто ж більший політикан?

Але автора можна зрозуміти: якось мусив відповідати на величезний потік критики на свою адресу щодо поданого ним проекту Трудового кодексу. Взяв, схоже, старий «скелет» із шухляди й одягнув у нашвидкуруч зшиту одежину. «Новизною» стало одне: лідерів трьох всеукраїнських профспілок їхній колега декілька разів обізвав «політиканами». Слово вибрав таке, що за нього в суд не подаси. Бо навіть маститі філологи розводять руками, пояснюючи його значення. Але походить воно від «політики» і в нашому випадку стосується «політиків». Не аналізуватиму, яким «політиком» був і є сам Хара — і тоді, коли впродовж двох скликань сидів у фракції комуністів, і нині, коли «двічі захисник трудящих» перейшов до фракції найзаможніших, але двоє з тих, кого він обізвав «політиканами», досі жодного стосунку до політики не мають, у партії не входять. Як і третій — Михайло Волинець — завжди був безпартійним. Упродовж трьох скликань Верховної Ради він у парламенті обстоював інтереси профспілок і загалом простого люду. У цьому дуже легко пересвідчитися, зайшовши на сайт Верховної Ради та проаналізувавши його законодавчі пропозиції чи депутатські запити. Порівнявши їх з ініціативами Василя Хари, Олександра Стояна і Ярослава Сухого, які є авторами проекту ТКУ, так само легко зробити висновок, хто ж насправді «політикани». З усіх згадуваних парламентаріїв Михайло Волинець — з найменшим політичним стажем і найбільшим — профспілковим. Він у Верховній Раді — тільки третє скликання, і все в одній і тій само фракції. А Хара — вже четверте скликання, і в другій фракції. Порівняно з іншими співавторами, його навіть ще можна вважати послідовним. Бо Стоян, наприклад, за п’ять скликань устиг побувати і в «Конституційному центрі», і в СДПУ(о) часів Віктора Медведчука, і в «Нашій Україні» Віктора Ющенка, а тепер от у провладній Партії регіонів. У Сухого послужний політичний список за чотири скликання теж вийшов довгеньким — «Трудова Україна», «Демократична Україна», Партія регіонів. То хто ж «політикан»?

Так само, і хто ж послідовніший профспілковець чи, якщо хочете, обстоювач інтересів трудящих? У той час, коли дехто грав у клубі на гармошці, Михайло Волинець після гірничого ПТУ працював у шахті, а після гірничо-металургійного інституту — пройшов усі сходинки від майстра до начальника дільниці. Аж через десять років підземних робіт він очолив шахтний профком, а згодом став одним з ініціаторів і організаторів Незалежної профспілки гірників. У Сухого, приміром, трудовий шлях політичніший (чи «політиканськіший»?) — райком комсомолу, обком партії... Як виняток — директор пансіонату. Стоян у ті часи в Міносвіти очолював відділ комуністичного виховання. То хто ж «політикани навколо Трудового кодексу»?

Вовка й зайця... урівняють у правах

У статті Василь Хара звинувачує й журналістів, які, мовляв, «не розібравшись, підтримують цих крикунів». По-перше, не підтримують, а повідомляють про реалії, відмежувавши «політиканство». По-друге, звинувачення на адресу представників ЗМІ — таке ж голослівне, як і на адресу лідерів альтернативних профспілок. По-третє, хто ж заважає В. Харі дати аргументоване інтерв’ю чи взяти участь у відповідних прес-конференціях, інших публічних дискусіях на цю тему, куди його журналісти неодноразово, але даремно запрошували? До речі, саме журналісти дуже часто звинувачували авторів нового ТКУ у відсутності гласності при його підготовці. «Цей далеко не останній за своєю значущістю документ був настільки обійдений увагою популярних медіа, що грішним ділом закрадається думка: а чи не навмисне автори цього шедевра намагалися його приховати? Мабуть, з турботою про «трудящі маси» його не рекламували, аби не псувати бадьорого трудового настрою виборців. Проект кодексу скроєний наче на замовлення роботодавця», — зауважувала ще 15 вересня 2008 року одна з київських газет. Натомість Хара пише, що «головною умовою роботи над проектом є публічність».

Аргумент про те, що за вісім років «отримали близько п’яти тисяч пропозицій, частина яких була взята до уваги та внесена в «тіло» кодексу», без конкретизації — пустопорожній. Адже невідомо, чиї ж пропозиції було «взято до уваги» та й чи «внесено в «тіло». Очевидно, профспілковці справедливо нарікають, що більшість їхніх зауважень не враховано. Тому й виходить, що відповідальність роботодавців скупо виписана у чотирьох статтях, а робітників — дуже докладно у двадцяти. І після цього автори проекту твердять, що в ньому збалансовано, урівноважено інтереси працівників і роботодавців! Дослівно це написано так: «Баланс інтересів як для найманого працівника, так і для роботодавця збережено, що дає можливість захистити працівника і забезпечити його достойний рівень трудових прав, а також врахувати інтереси роботодавця». Узагалі-то, навіть якби це було правдою, у наших українських реаліях воно виглядало б смішно й сумно. Бо нагадує врівноважені права... раба й рабовласника. Ніби вони однаковою мірою потребують захисту. Можливо, від влади, фіскальних органів — так. Але не один від одного. Урівноважені права... вовка і зайця.

У цьому контексті так само смішно стає від таких «переконливих» аргументів пана Хари: «... Що ж конкретно поліпшено... Встановлено обов’язок роботодавця шанувати честь і гідність працівників, забезпечити їм матеріальні блага...». Хіба заради цього потрібно писати Трудовий кодекс? Це ж Конституцією передбачено! Але рідко виконується. Бо немає чітких юридичних механізмів відповідальності.

Автор уводить в оману читачів, нібито його опоненти «не зробили жодного конструктивного кроку для доведення своєї позиції», «не надіслали жодної конструктивної пропозиції». А десятки «круглих столів», конференцій, відкритих листів, звернень і заяв, хіба не конструктивні кроки, не пропозиції? Та й у статистичних і довідкових розділах, а також у стенограмі й порівняльних таблицях до цього законопроекту на сайті Верховної Ради можна прочитати, що, приміром, депутат Михайло Волинець вносив чимало пропозицій до проекту. Приміром, 10 грудня 2009 року на засіданні Комітету з питань соціальної політики та праці під головуванням Василя Хари четверо з десяти народних обранців проголосували за розгляд законопроекту про Трудовий кодекс у другому читанні без обговорення. Михайло Волинець брав участь у тому засіданні, але Василь Хара не дав йому можливості висловити свої пропозиції та зауваження. А вже потім у звичній для себе манері і Василь Хара, і Олександр Стоян наголошували на неконструктивній роботі опонентів, забувши про регламент та процедуру. Розраховуючи на свою провладність, Василь Хара тішиться, що людей у рабство таки заженуть новим Трудовим кодексом.

Василь Хара сам зізнається в тому, за що найбільше критикують законопроект «політикани». «Щодо можливого встановлення 10-годинного робочого дня, за потреби, слід зазначити таке, — пише він. — У частині першій статті 139 визначено, що лише колективним договором, а ЯКЩО ВІН НЕ УКЛАДАВСЯ — НОРМАТИВНИМ АКТОМ РОБОТОДАВЦЯ, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (ПРОФСПІЛКОВИМ ПРЕДСТАВНИКОМ), тривалість щоденної роботи може бути продовжена...». Все зрозуміло? Фактично колдоговори дозволено не укладати, а трудові відносини регулювати актами, написаними роботодавцем. Профспілки, якщо вони не «ручні», бажано розпустити, а тоді всі акти можна узгоджувати з профспілковим представником, або, як сказано в законопроекті, вільно обраним представником трудового колективу. Хтось сумнівається, що на підприємстві, де немає ні колдоговору, ні профспілки, цей представник буде не таким, «як треба»? Навіть якщо він справді буде «вільно обраним», чи погодиться взяти на себе (і на свою зарплату!) «непогодження» нормативного акта?

Але й це ще не все. Хара пише, що роботодавець має право видавати всілякі акти без погодження з будь-ким. Цитуємо: «Окрім того, нормативні акти роботодавця приймаються за погодженням.., а акти, які прийняті ним САМОСТІЙНО, не можуть суперечити нормативним актам, які прийняті ним з урахуванням пропозиції профспілок». Кінець цитати. Щоправда, у законопроекті написано дещо не так. Порівняйте: «Нормативні акти роботодавця приймаються ним самостійно. У випадках, передбачених законом, колективними угодами та договорами, такі акти приймаються роботодавцем з урахуванням пропозицій чи за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником)». Тобто прямо не встановлено обов’язковості узгоджувати нормативні акти з профспілками.

Більше того, проект нового кодексу заохочує роботодавця до неукладення колдоговорів і ліквідації профспілки. Бо: «Якщо колективний договір не укладено, питання, що мають бути ним урегульовані відповідно до вимог цього Кодексу, регулюються нормативними актами роботодавця, погодженими з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), а в разі їхньої відсутності роботодавець самостійно приймає такі акти».

Як бачимо, навіть у прикладах «захисту трудящих», які навів голова ФПУ, є недомовки. Але й вони — підтвердження того, за що ж Хару, як співавтора проекту кодексу, критикують. Хоча про більшість статей, на які нарікають профспілковці, експерти й журналісти, він промовчав. Пояснив так: «На жаль, за обмеженням розміру публікації, перелічити та заперечити всі обвинувачення лідерів незалежних, вільних, демократичних профспілкових рухів неможливо». І цим реченням поставив усі незалежні, вільні, демократичні профспілки ніби із протилежного від себе боку. Якою ж тоді, питається, є, власне, сама ФПУ? Залежною? Невільною? Недемократичною?

...І помолитись не дадуть

А ще раніше, на початку травня, пан Хара дав «Голосу України» інтерв’ю з нагоди Першотравня. Одне із запитань стосувалося й проекту нового ТКУ. Ось лише три цитати з відповіді: «Новим у проекті є те, що вільно обрані працівниками представники можуть бути представниками працівників лише у колективних трудових відносинах у разі відсутності профспілкової організації». Хіба не за це критикують кодекс профспілки?

Інша цитата: «Безперечно, у проекті Трудового кодексу враховано не всі пропозиції профспілок. Відповідь на запитання щодо можливості зловживань при застосуванні норм зазначеної глави надасть практика. За наявності таких фактів будуть підстави і аргументи для внесення до Кодексу відповідних змін». Чи хитре це діло — приймати, а потім латати?..

Ще: «За наявності письмової згоди працівника допускається встановлення більшої тривалості щоденної роботи, якщо характер та умови праці передбачають періоди, коли працівник перебуває на роботі у стані очікування часу початку виконання роботи та коли працівник має можливість відпочивати протягом зміни. Більша тривалість роботи протягом тижня може встановлюватися колективним договором, а якщо такий договір не укладався — нормативним актом роботодавця». Це, до речі, цитата з цитати — відповідь журналістові Василь Хара зачитав безпосередньо із законопроекту. А отже, проблема — ще серйозніша: чи кожен працівник зможе письмово не погодитися на умови роботодавця, тим більше зараз, у час безробіття? Або, що означає: «працівник перебуває на роботі в стані очікування... та коли має можливість відпочивати протягом зміни»? Може, йому, як писав Шевченко, «і помолитись не дадуть». Чи пообідать? Виходить, повертаємося «на панщину», в період Тарасового дитинства. Щодо «очікування» голова Конфедерації вільних профспілок України Михайло Волинець на одній із прес-конференцій дуже влучно сказав: «Не робітник винен у тому, що роботодавець вчасно не підвіз цемент і цеглу. То — проблема останнього, тому не треба цього перекладати, як то кажуть, з хворої голови на здорову». А ось слова заступника голови ФПУ Сергія Кондрюка: «Цей проект не влаштовує і працівників, і роботодавців. Він не влаштовує й Федерацію профспілок». А Ярослав Сухий так охарактеризував свій проект: «Він нічого не погіршує і нічого не поліпшує».

Хто ще не читав законопроекту Хари-Стояна-Сухого?

У своїй статті Василь Хара заявляє, що проект ТКУ не читали «політикани». Сам же, описуючи його суть, послуговується чужими матеріалами. А Олександр Стоян в інтерв’ю парламентським журналістам зізнався, що не все зі свого законопроекту пам’ятає. На запитання: «Як у новому кодексі прописані гарантії для робітників. Наприклад, що з правами жінок, зокрема, вагітних та матерів? Що з відпустками та пенсіями? При скороченні штату є категорії, які зараз не можна звільняти?», — колишній голова ФПУ відповів: «Зараз по пам’яті я не можу точно відповісти на ці запитання». Чи не схотів... «Скажіть, ви прописуєте, що таке «аморальний вчинок»? Роботодавці під цей пункт можуть підвести будь-яке присікування», — допитувався у Стояна представник ЗМІ. «Сам не знаю, що то за «аморальний вчинок». Хоча, можливо, під цю норму підпаде той, хто пошле роботодавця на кілька букв або з його дружиною переспить», — відповів один із авторів законопроекту. «А що з тривалістю робочого дня? У проекті немає прямої норми щодо подовження робочого дня до 12 годин, та є можливість для «маневру». Роботодавець начебто зобов’язується компенсувати понаднормовий робочий час, але в наших умовах вислів «зобов’язаний роботодавець», щонайменше, смішний. Він просто зобов’яже всіх до дванадцятигодинки, і все...», — цікавилися журналісти. Стоян зізнався, що «може допускатися 12-годинний робочий день або 48-годинний робочий тиждень». «Ось, — продовжив депутат, — подивіться, водій везе вантажі. Згідно з законом, він повинен три години їхати, а дві відпочивати. Але ж не можна половину шляху відкинути і сказати: «Стоп! Робочий день закінчився! Я нічого нікуди не повезу!». Або ще: закінчився робочий день у хірурга, а тут привезли важкохворого, і його просять зробити операцію. То що, він скаже: «Ні, я відпрацював, прийду завтра»?

Не знаю, як воно вийде по закону, а в житті ми можемо дочекатися потогонних умов праці, збільшення аварій на дорогах і смертей на операційному столі. Не закон має змусити хірурга залишитися біля хворого, а клятва Гіппократа. А по-друге, справедливо й гуманно було б забезпечити необхідну кількість хірургів, а не збільшувати навантаження на одного аж до того, поки він засне зі скальпелем у руках... У хірургів, як і у водіїв, відбирати відпочинок дуже небезпечно. Для життя!

Утім, про відпочинок Стоян каже скупіше: «У нас більше відпочинку, ніж роботи. Ніде у світі такого немає». Проте тут пан Стоян обмовився. Бо в Україні рік має десять святкових вихідних. А от у Польщі їх — 11, у Росії та Німеччині — по 12, у Японії — 13, в Іспанії — 14. Та й робочий рік з усіх країн Європи триваліший за Україну лише в Білорусі.

Подейкують, що навіть не всі парламентарії з Партії регіонів готові взяти на себе відповідальність за ухвалення скандального кодексу. Не кажучи вже про їхніх нинішніх соратників по коаліції — комуністів, яким сам вождь велів захищати трудящих.

Друкується в рахунок квоти Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.