Перед моїм зором — унікальне «Золоте чересло. Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця ХVІІ— початку ХVІІІ ст.». Книга свіжого друку. Гарно оформлена. Випустило наприкінці минулого року славнозвісне видавництво «Мистецтво».
Доля дивовижно талановитого автора, як і всіх національно свідомих на горьованій нашій землі, звичайно ж, трагічна. Його рукописну збірку Іван Франко зарахував до найкращих надбань українського письменства. Але перед тим вона ниділа в безвісті півтора століття. Побачила світ лише 1912 р. Поки поневірялася, втратила не один листок, а ті, що збереглися, перемішалися. Не знали б ми й імені творця, якби він не виписав його в акровірші. Зласкавилася доля й таким чином подбала про те, щоб автор увічнив себе в історії української літератури.
Талановита праця неугодною була для гнобителів української душі. Хоч написана вживаною тоді книжною мовою. А не народною, якої, з усього видно, Климентій ні за яких обставин не цурався. Рідному слову був відданий до останнього подиху. Не тільки не відвернувся від правітцівського в бік узаконюваного церковнослов’янського, а й відважився на мистецький подвиг. Долучив до чималої збірки власних віршів ще й «Приповісті або ж прислів’я народні...».
Вони настільки промовисті, що не залишають ні найменшого сумніву в тому, якою ж високорозвиненою й досконалою, образною, здатною передати найтонші відчуття й найглибиннішу думку була наша рідна мова хоча б і в ХVІІ ст. Доторкнімося серцем і зрозуміймо, з якої ж глибини образне слово, почуте з вуст простолюду й записане освіченим сином свого народу так, як воно звучало. Вслухаймося і вникаймо: «аби побренькачі, а будуть послухачі. Без числа тьма людей за день помре, а без числа тьмами тем родяться. Борода виросла, да ума не винесла. Вище лоба очі не ходять. Гуляй, доню, піднявши льолю. Дмитер — хитер: з’їв курку да сказав: «Полетіла». З литвином братайся, да камень держи. Силою не дають, силою однімають. Як плав пливе, коли військо іде...»
Коштовних намистин такого огранення — кілька сотень. А понад те одну із своїх поетичних перлин — «Нищенський вірш» — Зіновіїв, як наголошує автор вступної статті й приміток В. Шевчук, «подав чистою народною мовою»:
Завітав до вас тож і я, панове,
що ім’я собі маю пречудове.
Славне це ім’я — звуся-бо Свиридом,
та і сам таки, гляньте, гарний видом!
Правду ж я кажу — гречний та хороший?..
Коли в ХІХ ст. авторитетного російського історика В. Ключевського запитували: «Якою мовою розмовляли в Київській Русі?», — він відповідав: «Такою, якою нині розмовляють малороси». Та всупереч істині шкільні й вузівські підручники як товкли в ХХ ст. воду в ступі, так, з подій останнього часу видно, й далі товктимуть: українська мова формується з ХVІ ст. Як була вона поперек горла супостатам, так і нині стоїть колом у горлі впливових провладних сил.
Як указує В. Шевчук, «рукописну збірку знайшов у 50-х роках ХІХ ст. в одному з монастирів на Черкащині (на жаль, не відомо, у якому саме) невтомний збирач української старовини О. В. Шишацький-Ілліч, який і передав її Пантелеймону Кулішу. Складалася книга з 321 четвертинки паперу . Не було там ані початку, ані кінця... Бракує тут багатьох аркушів усередині і невість скільки в кінці». Горе поневоленим. Тільки погадати, скільки такого ж цінного з української духовної спадщини навіки втрачено та скільки ж імен, гідних вдячної пам’яті нащадків і достойного пошанування, поглинули безповоротно не прихильні до України віки. Спасибі й на тому, що хоч якась дещиця неміряних скарбів уціліла.
Академічне видання творчої спадщини Климентія з’явилося 1971 р. (К., «Наукова думка»). «Сучасною українською мовою ця унікальна книга-енциклопедія видається вперше», — підкреслюють упорядники В. Шевчук та О. Шугай.
Щоб привести старовинні вірші до сучасного звучання й зберегти при цьому всі достоїнства оригіналу, О. Шугай мусив віддати справі багато сил і натхнення. Як високого рівня поет, здійснив копітку роботу з великою любов’ю і майстерністю. А потім сімнадцять років оббивав пороги видавництв, поки знайшов порозуміння. Та хай там що, щасливий кінець — усьому ділу вінець. Загалом про вартість праці не сказати ліпше, ніж мовлено у вступній статті: «немає в нас іншої такої, щоб читач так виразно і зримо міг уявити минуле, зокрема часи так званої Руїни... Це — книга буття українського народу другої половини ХVІІ століття, а її автор уже тим безсмертний, що зумів її створити».
А далі дозволю собі звернуся до власної збірки художньо-історичних нарисів «Ключі од вирію», видрукуваної 1990 р. у тодішньому видавництві «Радянський письменник». Там наводжу чотири рядки з вірша Климентія:
«Глянь, суху стрілу козак в небо запускає,
А на землю вже вона мокрою вертає.
Значить, хмару дощову та стріла проткнула
І небесних, вищих хмар мало не торкнула.
Генній пам’яті Климентія Зіновієва відкрився Кий в образі Котигорошка, котрий закидає за хмари палицю. Найпервинніший символ влади, з якою вивищився пастух. Перначі козацької старшини. Булава гетьмана. Царський скіпетр. Рід киян з палицею чи булавою, як символом Громовержця, бачили на Північному Причорномор’ї індійські писемні джерела, оспівала як велетів безстрашних, неподоланних «Махабхарата». Звеличені, як узагальнити, дандарії — «києдержці», «києносці», «жезлодержці». Починаючи з Гекатея Мілетського (VІ—V ст. до н. е.), грецькі історики Страбон, Плутарх, римські Пліній, Тацит, серед племен на Приазов’ї, на берегах Гіпанісу (Кубані) називають тих же дандаріїв...
Герб Війська Запорозького — козак з рушницею, як палицею Кия, на плечі...
Коли впали язичницькі кумири, усномовна народна творчість оспівувала Кия, не називаючи імені, в образі неперевершеного стрільця із лука. Такого дужого і влучного, що рівного йому не знайти в цілому світі.
У страшному горі, на руїнах розореного татаро-монголами восени 1240 р. Києва, народний відчай покладав останню надію на свого одвічного заступника, на огорнутого правітцівською любов’ю Громовержця. Тоді склалася легенда, в якій, на моє переконання, звернення ні до кого іншого, а саме до Кия...
Коли старший татарин усівся обідати та благословився їсти, у печеню перед ним так і впилася стріла. «О! Да тут, як я бачу, є сильний богатир! Не дасть він нам узяти Київ. Видайте, — каже він киянам, -видайте мені цього богатиря, то я відступлю від Києва». На те кияни думали, думали, а врешті: «Що ж? Треба видати». А богатир тоді: «Останній же раз, — каже, — ви бачили Золоті ворота. Прийдете завтра й узріте, що немає їх більше».
Потім сів на коня, обернувся до них і промовив:
Ой кияни, кияни, панове громадо!
Дурна ваша рада.
Якби ви мене не віддавали,
Поки світ-сонця, вороги б Києва не дістали.
І, взявши на спис ворота, ось так, як візьмеш сніп святого жита на вила, поїхав через татарський стан прямо на сонце.
А татари тоді — до Києва та й узяли місто.
Богатир же той живий до цього часу. Перед ним лежить хліб і стоїть корець води. Стоять до цього часу і Золоті ворота. І якщо хтось, ідучи мимо, скаже: «О! Золоті, Золоті ворота! Бути вам знов на тому місці, що й раніше!», то золото так і заблищить. Якщо ж котрийсь цього не скаже або подумає: «Ні, не бути уже вам у Києві», то золото так і померкне. І говорять, що настане той час, коли богатир повернеться до Києва й поставить Золоті ворота на те місце, де вони були».
Творчий набуток Климентія — потужне вивулканення генної пам’яті. Воістину, голос вічності українського народу на своїй рідній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній, а дарованій від природи. Наш рід від первоз’яви людини сущий на дотепер збережених етнічних українських землях. З нащада світу, як виспівано в колядках і щедрівках, розвивається неперервно. А з ним невіддільно, невід’ємно — його мова. Трипільська культура — Золотий вік нашого роду. З її розквіту — основи нашої духовної сутності.
Як у «Ключах од вирію», так і у випущеній 2005 р. видавництвом «Просвіта» книжці «Україна в дзеркалі тисячоліть», намагаюся переконати вчених і друкованих, що Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь — божества астрального культу від золотих часів Трипільської культури. Кий — втілення блискавки й грому, сили небесної. Щек — Щезник, владар потойбіччя. Хорив — життєдайне Сонце в іпостасях Ярила, Семиярила. Либідь — відображення дівочої цноти, краси, любові, вірності. Перші особи божественної родини — Ладо, чоловіче начало Світу, й мати Лада, жіноче. Подібно до Олімпійської сім’ї давніх греків із Зевсом і Герою.
Усе — в пам’яті мови. У ній закодовано все визначальне від з’яви роду-народу на білому світі й до сучасності. Такого ж змісту та значення й символіка, мистецькі образи всього рукотворного. Переконаний: ніякій хитромудрості цього не заперечити.
На жаль, і в XXІ ст. гостро постає питання не тільки про майбутнє української мови, а й про саме існування українського етносу. Надія на те, що ніякій зловорожості не вдасться вилучити із світової духовної скарбниці вагомі внески від українського народу. Ніяка шашіль не підточить створене титанами духу — Г. Сковородою, Т. Шевченком, І. Франком, Лесею Українкою, М. Грушевським... Продовжити перелік може кожний за своїми знаннями. На чільному місці в почесному ряду й Климентій Зіновіїв із «Золотим череслом». Достойна назва його творчого набутку від вдячних нащадків.
Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького.
