3 червня 2010 року Верховна Рада України прийняла в першому читанні скандальний проект закону України «Про судоустрій і статус суддів». З цього проекту закону йшла тривала гостра дискусія у пресі, на парламентських слуханнях та інтернет-сайтах, але, незважаючи на аргументовані заперечення опонентів, виконавча влада намагається продавити цей закон у парламенті й тим самим узяти під контроль, по суті, конституційно незалежну судову владу в Україні.

У чому основна ідея реформаторів:

а) створити в Україні систему вищих спеціалізованих судів в усіх напрямах юрисдикції;

б) рішення вищих спеціалізованих судів оголосити остаточними й такими, що оскарженню не підлягають;

в) позбавити Верховний Суд процесуальної можливості переглядати рішення вищих спеціалізованих судів, ліквідувавши палати з перегляду справ, зменшивши кількість суддів Верховного Суду до 20 осіб і визначивши максимально вузьку компетенцію Верховного Суду питаннями неоднакового застосування судами норм матеріального права, перегляду справ про рішення міжнародних судів, імпічменту Президента України і звернення до Конституційного Суду.

Отже, спеціалізовані суди, на які, відповідно до законодавства, впливає виконавча влада в питаннях фінансування, призначення суддів на посади, визначення кількості судів і суддів тощо, звільняються від процесуального професійного контролю з боку Верховного Суду і «творять» своє правосуддя разом з адміністрацією Президента та виконавчою владою. Кращих, більш оптимальних умов для розвитку, вирощування корупції в судах важко придумати. Громадянин, отримавши на руки рішення Вищого спеціалізованого суду, навіть найнеправосудніше й незаконне, не має можливості його оскаржити у Верховному Суді країни — хіба це не обмеження конституційних прав і свобод громадян? Давайте подивимося на положення чинної Конституції України, чи дають вони можливість у поточному законі про судоустрій обмежити процесуальну діяльність Верховного Суду України, виходячи з його становища в системі судів і його конституційного обов’язку захищати конституційні права і свободи громадян.

Насамперед, згідно зі ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється винятково судами, і юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. При цьому, згідно зі ст. 125 Конституції України, найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Отже, виходячи з цих положень Конституції, у країні не може бути правовідносин, на які не поширювалася б юрисдикція Верховного Суду України. Якщо Конституція проголосила, що Верховний Суд — найвищий судовий орган, то в чому ж полягає його найвище конституційне становище — тільки в тому, що, на відміну від спеціалізованих судів, його юрисдикція має поширюватися на будь-які правовідносини, що виникають у державі. А якщо ми обмежуємо повноваження Верховного Суду навіть уже спеціалізованими судами, то ми знущаємося з положень Конституції України, що зобов’язують розглядати Верховний Суд України тільки як найвищий судовий орган. Обмежений законом у своїх повноваженнях Верховний Суд України не може виконувати покладені на нього Конституцією України обов’язки найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. У найвищого органу системи не може бути менше повноважень, ніж в елемента цієї системи. Це суперечить ієрархічній закінченості системи й навіть елементарному здоровому глузду. Тільки в порядку знущання над положеннями Конституції України можна обмежувати повноваження Верховного Суду й забороняти, не давати йому можливості втручатися у відправлення правосуддя на нижчих інстанціях, включаючи вищі спеціалізовані суди. За такого становища Верховний Суд не може виконати покладену на нього Конституцією України й чинними законами координуючу, методологічну, об’єднавчу й контрольно-наглядову функцію для забезпечення єдності законності і правопорядку в країні. Якщо Верховний Суд не буде виконувати цих функцій, обов’язкових для нижчих судів, країна почне жити за поняттями олігархічних кланів, а не загальних для всіх законів країни. Тому, виходячи з конституційного положення про Верховний Суд як про найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, конституційні повноваження Верховного Суду України не можуть бути звужені поточним законом про судоустрій. Повноваження Верховного Суду України, що поширюються на всю систему загальних судів, є стрижнем, який скріплює судову владу в країні, гарантією її демократичності, законності, правосудності й унеможливлення перекручень правосуддя у практиці спеціалізованих судів. Без контролю і нагляду за практикою спеціалізованих судів у країні створяться всі умови для судового свавілля, густо замішаного на загальновідомій корупції в судах.

Утверджувати законність,справедливість та об’єктивну істину

Тепер подивимося, чи можна звужувати повноваження Верховного Суду України з точки зору потреби захисту конституційних прав і свобод громадян, а також їхніх законних інтересів. Насамперед зазначимо, що можливість захисту своїх прав і свобод у суді — величезне завоювання людської цивілізації та культури, демократичного устрою держави. Суд — останній оборонний і наступальний рубіж демократії. Якщо цей рубіж повалено або він недостатньо міцний, то в країні починаються хаос, беззаконня, свавілля і право сили замість сили права. Тому правляча еліта в демократичному суспільстві зобов’язана охороняти й максимально розширювати можливості громадян у справі захисту своїх прав і свобод. А обговорюваний проект закону про судоустрій і статус суддів, навпаки, максимально звужує можливості громадян захищати свої конституційні права і свободи, позбавивши їх права звертатися до Верховного Суду країни зі скаргами на рішення вищих спеціалізованих судів, які, як показує статистика теперішньої практики перегляду справ у палатах Верховного Суду, доволі грішать свавіллям і беззаконням. Однак звернемося до тексту Конституції України. Насамперед звернемо увагу на ст. 3 Конституції, де сказано: «Права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Це основна стаття, що «зв’язує» державу в її діяльності стосовно прав і свобод громадян. Держава не має права «звужувати» конституційні права і свободи громадян й особливо обмежувати вже досягнуті, установлені в законі. З цього питання є прямі вказівки в Конституції України. У ст. 21 Конституції сказано: «Права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними». А ст. 22 Конституції прямо говорить: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». А ст. 55 Конституції України прямо визначає: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». А підбиває підсумок конституційній вимозі про неможливість звуження, обмеження і зменшення вже наявних, закріплених у законі прав і свобод громадян ст. 8 Конституції України, де сказано: «Закони та інші нормативно-праві акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Постає запитання: до якого суду Конституція України гарантує громадянинові звертатися по захист своїх прав і свобод? Відповідь очевидна. У будь-який суд, зазначений у Конституції України. Це звернення — конституційне право громадянина України й жодним законом про судоустрій конституційне право громадянина не може бути обмежено.

Якщо Конституція України у ст. 125 вказує, що «система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди», то це означає, що в громадянина України повинна бути правова можливість звернутися до кожного з цих судів по захист своїх конституційних прав, свобод та інтересів. І якщо автори у проекті свого вигаданого й не погодженого з Конституцією проекту закону про судоустрій лицемірно пишуть у ст. 3, що система судів забезпечує доступність правосуддя для кожної особистості в порядку, обумовленому Конституцією та законами України, а в ст. 7, що в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України, і далі пункт 3: «Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня», а в ст. 14, що учасники судового процесу мають право на перегляд справи у Верховному Суді України, а в ст. 17 повторюють конституційне положення про те, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, то тут-таки, у цьому проекті у ст. 38 різко обмежують повноваження Верховного Суду переглядом справ з підстав неоднакового застосування касаційними судами норм матеріального права та інших питань, що не мають стосунку до поточного правозастосування в широкому спектрі матеріального права і процесу. Як можна в одному проекті закону визнавати конституційне право громадянина на звернення до суду будь-якого рівня й одночасно позбавляти його можливості звернутися по захист своїх прав до найвищої судової інстанції — Верховного Суду України? Це абсурд — інакше кажучи, безглуздість, нісенітниця, те, що суперечить здоровому глузду, роздвоєння свідомості. Будь-якому реакційному, антидемократичному, авторитарному режиму заважають органи та інституції, які за своїм становищем зобов’язані утверджувати законність, справедливість та об’єктивну істину.

Законність і стабільність

У будь-якій країні Верховний Суд є стражем демократичних завоювань суспільства, правового порядку, законності і стабільності держави. Автори проекту, мабуть, глибоко не розуміючи суспільних процесів і суті опорних інституцій політичної системи, намагаються на догоду своїм дрібним і дріб’язковим егоїстичним очікуванням вирвати найважливішу опору демократичної, правової, соціальної держави — Верховний Суд України. Вони навіть не розуміють очевидного, що позбавити Верховний Суд його теперішніх повноважень, скасувати його палати з розгляду різних категорій справ, скоротити його чисельність, як вони це роблять у 

ст. 39 свого непродуманого проекту, можна, тільки принципово змінивши, а швидше, повністю переписавши по-іншому Конституцію України. Нинішня Конституція України категорично не дозволяє звужувати зміст і обсяг наявних конституційних прав і свобод громадян України, а отже, не дозволяє й скасовувати повноваження Верховного Суду, конституційно покликаного захищати ці права і свободи. Верховний Суд — це найважливіший інструмент захисту демократичних прав і свобод громадян, і позбавляти громадян цього інструмента, поки має юридичну силу чинна Конституція, нікому не дозволено. Тому, з точки зору відповідності проекту закону про судоустрій і статус суддів Конституції України, висновок один: не відповідає. А це означає, що цей проект не правовий, незначний за своєю юридичною чинністю. І він не може бути прийнятий Верховною Радою України, якщо її депутати поважають Закон і Конституційний Порядок.

Сумно, що справжні автори цього проекту лицемірно намагаються сховатися за законодавчою ініціативою Президента України, підступно підставляючи Президентові явно неконституційний проект закону. Дуже безвідповідально і некрасиво. Історія в ідеології концепції цього проекту досить довга.

Після прийняття Конституції України правляча олігархічна еліта в 1998 році вже замислила створити підконтрольну їй судову систему України. А з огляду на те, що найважливішим стрижневим контрольним органом судової системи є Верховний Суд, його й задумали скасувати. Пішли один за одним проекти, в яких і пропонувалося в різних формах «скасувати» або обмежити в повноваженнях Верховний Суд України. Але тоді в парламенті засідали дуже демократично налаштовані депутати лівого і лівоцентристського світогляду, була сильна фракція комуністів, і цим від мракобісів удавалося відбиватися протягом 12 років. Закон про судоустрій, зрештою, прийняли компромісний, і Верховний Суд удалося відстояти. Нову атаку на Верховний Суд України почав колишній «помаранчевий» Президент В. Ющенко.

Крім зазначеної чітко вираженої неконституційності, нинішній проект грішить й іншими грубими недоліками. Варто завжди враховувати ту обставину, що виконавча влада завжди прагне впливати на владу судову. І в цьому сенсі прагне ставити в різні форми залежності суди. У розвиненому демократичному суспільстві такі наміри категорично припиняються, а в нас, демократично незрілих і навіть таких, що зневажають демократичні принципи й вимоги, навпаки, у цьому проекті дають можливість міністрові юстиції втручатися в організацію роботи судів. Так, згідно зі ст. 19 проекту, суди загальної юрисдикції створюються й ліквідуються Президентом України з подачі міністра юстиції. А хіба голова Вищого спеціалізованого суду не може звернутися до Президента самостійно, без посередника. І чому в питаннях створення й ліквідації судів не використовувати можливості Державної судової адміністрації. Далі. Кількість суддів у суді визначається Міністерством юстиції з подачі Державної судової адміністрації. Немає сумніву, що міністра юстиції тут включено у проект штучно, безпідставно, лише для того, щоб виконавча влада могла впливати на суди, що неприпустимо, виходячи із принципів правосуддя. Дуже широко у проекті витлумачено конституційні повноваження Вищої ради юстиції, наділивши її правом призначати і звільняти суддів на адміністративні посади. Хоча очевидно, що ці призначення і звільнення повинні бути у віданні суддівського самоврядування. Й обрання Голови і Верховного Суду, і Конституційного Суду здійснюється самими суддями, і система від цього не страждає, до чого тут сторонні для судової системи інституції.

Ймовірні негативні наслідки

Можна вказувати й на інші недоліки цього проекту, але й зі сказаного є всі підстави зробити висновок, що проект неконституційний, методологічно концептуально неспроможний, виконаний з порушенням принципів правосуддя і демократії, не витримує елементарної критики на предмет протидії корупції в судах, дає можливість виконавчій владі контролювати суди, що неприпустимо. Прийняття цього проекту спричинить досить негативні наслідки для держави Україна. По-перше, за таких судів в Україну не підуть великі багатомільйонні й мільярдні інвестиції, тому що капітал в Україні практично не буде захищений судовою владою. По-друге, громадяни України, не знайшовши законності і справедливості у вищих спеціалізованих судах, завалять своїми позовами міжнародні суди, що буде ганьбою для авторитету України. По-третє, Україна — одна з найбідніших країн Європи з виробництва ВВП на душу населення (6600 доларів — Україна, 11000 — Румунія, 15000 — Росія, 52000 — Норвегія тощо), і дозволяти собі надмірні видатки на перебудову судів, значить, скорочувати соціальні видатки на потреби громадян, що неприпустимо в умовах кризи. По-четверте, через неспроможність судової системи, з точки зору забезпечення законності і справедливості, у країні може відродитися самосуд і суди «за поняттями», що здатно зруйнувати державність України.

І нарешті, це обурливо, керуватися законом, що не випливає з об’єктивних обставин життя та конституційних принципів правосуддя і демократії, а придуманим зграєю юристів-авантюристів, які змовилися, щоб тримати під контролем цілу гілку державності влади — судову владу.

Досить жити за поняттями олігархів, настав час жити за справедливістю, за правовими законами, що виражають інтереси всього суспільства, а не кланів, зграй, злочинних угруповань, що паразитують на стражданнях громадян і цілого народу. В Україні має працювати чесний, об’єктивний, гласний, доступний і справедливий суд як фундамент української державності, незалежності й суверенності.

Василь СІРЕНКО,доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік НАПрН України,народний депутат  третього і четвертого скликань парламенту, безпартійний.