Ольга Костюченко — молода, але досвідчена майстриня народної вишивки, вибійки та писанкарства. Учасниця всеукраїнських та міжнародних (Страсбург, Франція) виставок, фестивалів, ярмарків. Її твори нещодавно виставлялись у Чернігівському художньому музеї. Там ми й розмовляли.
— Ольго, з чого починалося ваше захоплення вишивкою?
— Моєю сусідкою була Наталя Василівна Черняк — заслужений працівник культури України, відома майстриня. У неї працювала своєрідна «студія на дому», де збиралися дівчатка з під’їзду, вона давала нам клаптики тканини, нитки й голки і навчала вишивці. Ця майстриня в досить поважному віці, але у неї й зараз збираються дівчатка. Гадаю, завдяки таким людям Чернігівщина ще зберігає свої народні традиції та ремесла. Я прийшла навчатися до Наталі Василівни в дев’ятому класі. А вже за рік відбулися мої перші серйозні виїзди — наприклад, у Седнів, де ми поспілкувалися з першим Президентом України. Тоді це все було простіше, і часи були інші. Потім я від цієї справи дещо відійшла, а повернулася рівно 10 років тому.
— Ваша творчість сьогодні має попит?
— Традиційний одяг замовляють мало: колекціонери та ті, хто цікавиться реконструкцією. Стилізований замовляють частіше, адже такі речі можна вдягати щодня. Було в мене замовлення з Німеччини: чернігівська дівчина виходила заміж за німця, а ті дуже шанують свої традиції, й наречений сказав: «Я буду в своєму народному вбранні, а ти — у своєму». Наречена почала шукати щось стилізоване під старовину, їй порадили звернутися до мене. Коли побачила всі ці вишукані білі сорочки з ажурним мереживом та ніжною вишивкою, ці яскраві плахти, вони їй дуже сподобалися, й дівчина замовила собі оригінальну весільну сукню. Довгу, з білими мережками, вишивкою, полотняним білим поясом. Вбрання вийшло пречудове! На роботу пішло місяця півтора, тому це недешево. А взагалі ж мої покупці — різні. Звертаються люди і зі Львова, і з Києва, і з Росії.
— Розкажіть більше про техніки, в яких працюєте.
— Хрестиком вишиваю рідко, більше до душі притаманні Чернігівщині: рахункова гладь, виколювання, набирування, вирізування, стеблові шви тощо. Усі секрети опановувала переважно сама: читала, спостерігала, розпитувала інших майстрів. Ось біла сорочка — на вигляд дуже проста, але техніка й кольори властиві для Полісся — вишивка білим із вкраплюванням червоного і чорного. Є також купон блузи, адже зазвичай спочатку окремо вишивають комірець, рукави, перед, а потім усе це зшивають на розмір замовника. Серветки та рушники — також мої авторські роботи. Дуже люблю прозорі техніки: вирізування, виколювання, — на вигляд це дуже гарно!
— Серед ваших замовників є президенти чи кінозірки?
— Сам Президент Ющенко мені замовлення не робив, але в подарунок для нього я вишивала сорочку. Байдуже, для кого робити, головне, щоб людина гарна. Замовляють художники, науковці, викладачі, підприємці, спортсмени.
— Виготовлення строїв (комплектів одягу) — ще одне ваше захоплення?
— Так, на виставці є готові комплекти традиційного святкового жіночого й чоловічого одягу Чернігівського регіону. Я відштовхувалася від речей, що є в фондах нашого історичного музею. Тут традиційний крій, всі з’єднання окремих частин — також традиційні. Сорочки з’єдную вручну, використовую різні види змережувань. Мені подобається одягати людей. Тому українські строї у мене «вилітають» один за одним. Пояси до костюмів тчу також сама, орнамент тут утворюється за рахунок ниток основи, а у гобелені — навпаки. Не бачила, щоб їх хтось нині ткав на Чернігівщині. Шкода!
— У своїй творчості ви відроджуєте традиції вибійки...
— У народі колись було багато вибійки. Це саморобна тканина з візерунком, адже не кожен міг купити готову. Були майстри, які ходили по селах і робили тканини на замовлення. Таким чином прикрашали тканину для спідниць, штанів, керсеток, робили хустки, рушники. Майстри наносили візерунок на полотно за допомогою штампів, вирізаних із деревини. Тут на виставці є наші зразки на дошках. Спочатку на дошці вирізають орнамент, далі наносять фарбу, а потім вибивають візерунок — на полотно. У техніці вибійки ми працюємо з Віталієм Костюченком — учнем відомого майстра Олександра Калоші. На жаль, ця техніка майже втрачена.
— На виставці є також народні ляльки, які ви створили. Це для інтер’єру чи з ними можна гратися?
— З ляльками-мотанками діти граються із задоволенням! Ця іграшка проста і навіть примітивна, у неї немає обличчя, але вона чомусь не набридає. Великі ляльки — сувенірні. Основа тут солом’яна, голова — виготовляється окремо, потім усе це змотується. Одяг — спіднички, сорочечки, запасочки, пояси — все вишите, ткане, вибите вручну. Моя лялька Злата — весела й життєрадісна дівчина, а Олена — вишукана, шляхетна й поважна пані. Такі ляльки — дуже теплі, щирі, красиві — подобаються навіть дорослим. Ляльки — як люди, у кожної свій характер. Бувають задерикуваті, замріяні, веселі чи сумні — вони певною мірою відображають внутрішній стан або настрій автора.
Фото автора.
