Мрії збуваються

Імовірно, Євген Коротких народився мандрівником. Уперше він пішов з дому, коли йому було лише вісім років. Його родина на той час мешкала у передгір’ї Тянь-Шаню, і хлопчик з наївною впевненістю вважав, що зможе скорити знамениту гору Бабай-таг. Мандрівника повернули додому, покарали за таку самоволку, але тяга до романтики, ризику і навіть до авантюри виявилася незгубна. Одним з доказів є, наприклад, те, як Євген з Узбекистану потрапив до Красного Луча. У той час він щойно закінчив школу, професії не мав і життєвого досвіду також, однак абсолютно не переживав з цього приводу. Вирішив так: в яке місце на карті поцілить пальцем при заплющених очах, туди й вирушить. Палець накрив Ворошиловград. Щоб добратися до нього з Узбекистану, треба було проїхати мало не половину Радянського Союзу, до того ж у Донбасі в нього — ані родичів, ані знайомих, та і знань, що таке шахтарський край, не було. Але 17-річного Євгена така обставина нітрохи не бентежила, а навпаки надавала ентузіазму.

Євген вважає, що йому дуже пощастило, тому що саме в Донбасі, Красному Лучі, він серйозно зайнявся туризмом, пошуковою роботою в місцевому клубі «Подвиг», який організував у 70-х роках і який існує досі. У цьому клубі він набув багато навичок, які знадобилися у житті, а головне — у найскладніших життєвих ситуаціях він навчився приймати рішення й брати всю відповідальність на себе.

На основі проекту інженерів Віктора Феденюка й Олександра Стародубова побудував катамаран і почав подорожувати. Спочатку по Азовському морю разом із трьома синами, іноді брав троє-четверо своїх учнів з дитячого технічного гуртка, яким керує. А коли набув досвіду, вирішив замахнутися на рекорд — переплисти Чорне море. Таку велику водну дистанцію на катамарані ще ніхто у світі не долав, і Євген вирішив відкрити кордон для туристів-вітрильників у новий світ. Віктор і Олександр на той момент були не готові до такої подорожі, тому Євгену довелося шукати тих, хто не побоїться, по суті, на двох гумових балонах вийти у відкрите море й доплисти до Туреччини. Такі сміливці знайшлися — Дмитро Алтухов зі Стаханова, Людмила Гончарова з Луганська й Ірина Шевцова із Сєверодонецька. Вони казали, що хотіли б побачити світ, а Євген їхні наміри зрозумів так, що всі троє були «трішки екстремалами». Одне слово, свої люди.

Того разу команда заздалегідь не визначала місце на карті Туреччини, де мало завершитися плавання. Спочатку мали намір іти на Стамбул, але потім вирішили зробити подорож більш екстремальною — піти не уздовж берегової лінії, а прямо через море до найближчого порту Синоп. Вийшли з Маріуполя, добралися до Ялти, звідки й стартували.

...Того дня трапився вітерець, і катамаран відчалив у свою ризикову подорож. У деяких проводжаючих був такий вираз обличчя, ніби вони бачать цих сміливців востаннє. Завдяки вітерцю, до середини моря добралися за два дні.

Унизу — морська безодня, яка досягає 2 тис. метрів, на небі — ясне сонечко, а навколо — жодного кораблика. Красиво і дещо моторошно.

Друга частина шляху вже була складна. Почався шторм, який тривав усю ніч. Доводилося втримувати катамаран так, щоб його ніс тримав напрямок назустріч хвилям, а то віднесе. Євген з Дмитром уже потрапляли в такі ситуації, а жінки ні. Але виявилися досить стійкі. Уранці на залишках шторму буквально за півдня дісталися Туреччини. Загалом на подорож пішло три доби.

У Синопі ніхто не міг повірити, що українці перетнули море на такому дохлому й найвражаюче — без мотора! — судні. «Мотор — йок, туалет — йок, вода — йок», — дивувалися турки. Чутки про українських сміливців облетіли все портове місто, і за короткий час Євген з друзями стали тут найпопулярнішими і найшанованішими людьми. Поліцейські навіть честь їм при зустрічі віддавали. Хоча Євгена відверто і називали «капітаном Крезі», але виявляли до нього всіляку повагу. Команда пробула у Синопі тиждень і за цей час турки забезпечили їх продуктами, допомогли з ремонтом, причому по-дружньому, безплатно. На дорогу додому також пішло три дні. Але перш ніж зійти на берег, Євгенові довелось пройти довгу тяганину оформлення документів. У Туреччині на це треба було лише кілька хвилин. До речі, колеги важко вірили, що команда здолала Чорне море й дійшла до Синопа. «Ви точно там були?» — перепитували вони, навіть не намагаючись погасити недовіру у своїх очах. Це був 2004 рік.

У навколосвітню подорож Євген збирався ґрунтовно. Упакував майже весь свій одяг, взяв ноутбук, фото- і відеокамеру. Катамаран для такої подорожі він побудував добротний, комфортабельний. Порівняно з першим, який могла накрити хвиля, судно було вище, важче й просторіше. Стартували в жовтні 2008 року в такому складі — стахановець Дмитро Алтухов, Олексій Шматов з Харкова й Володимир Тума з Донецька. За п’ять діб дійшли до Босфору й за цей час пережили великий шторм. Але все обійшлося благополучно, хоча був момент, коли катамаран міг розсипатися вщент. Коли танкери виходили із протоки у відкрите море, один з них втратив керування, і хвилею його почало нести на українців. Але, на щастя, команді танкера вдалося взяти судно під контроль, і небезпека минула. Турецька берегова охорона вирішила супроводжувати катамаран до берега, освітлюючи йому шлях.

— Увійшли ми в Босфор, а там — тиша й ніякого шторму, — згадує Євген. — Там ми вперше за всю подорож завели мотор і швидко пройшли протоку. І вже під вітрилом пройшли Мармурове море, протоку Дарданелли, Егейське море й увійшли в Середземне. Ішли цілий місяць, складних ситуацій за цей час виникало багато. Наприклад, доводилося стояти під автоматами. На Кіпрі довго з’ясовували, хто ми є насправді. Але загалом похід пройшов нормально.

«З ранку подув північно-східний вітер, і під наглухо зарифленим гротом ми вирушили в плавання по Егейському морю. Море виявилося бурхливе. Вітер посилився до 6 балів, пішли високі хвилі. Прибрали грот, і катамаран під голим рангоутом побіг зі швидкістю до 9 км/ч. Так мчали весь день. Увечері обходимо мис Баба-Кале, проходимо далі й біля берега стаємо на якір, щоб перевести подих від цієї гонки. Тут тихо, зрідка з гори злітають пориви до 6—7 балів. Там, за горою, бушує шторм. А поруч із нами Баба-Кале. Гарний мис, старовинна фортеця і чудова марина. Напрочуд прекрасний куточок. Шкодуємо, що проскочили його і не можемо повернутися.

Наступного дня продовжує вирувати шторм, і ми відстоюємося на якорі.

Уночі шторм закінчився, і ми на залишках шторму вирушили в обхід о. Лесбос. Це було чудово: катамаран сповзав з триметрових хвиль, відчуття було, що скочуємося на санчатах. Усередині бушували два протистояння: азарт швидкості, хвацькості, і страх, як би не перевернутися, не розламатися. Проскакуємо західний берег острова, і на останньому мисі звертаємо вліво й бачимо ... удалині від мису стоїть кам’яний стрімчак з маяком. А поруч на рифі лежить ... яхта. Зігнута щогла, розбитий бік. Стоїть на кам’яному постаменті як пам’ятник трагедії, як застереження. І стихли захоплення на катамарані. Ми дивилися на яхту з жахом, адже й ми могли бути на цьому місці. І думали про тих, хто був на цій яхті. Чи живі?

Через якийсь час знову сліди трагедії. У скелях лежить викинуте судно. Море суворе».

Спочатку планувалося, що через Атлантику катамаран пройде декількома командами. Перша дійде до Олександрії й повернеться додому, а Євген чекатиме зміни. З новою командою земляків Євген дійде до Канарських островів, і там її склад знову поміняється. Але тут втрутилася світова криза, і плани довелося коректувати. Екіпаж вирішив закінчити свою подорож, хоча Євген тішив себе надією, що ситуація поліпшиться і він дочекається нової команди. Одне слово, вирішив залишитися в Олександрії й дочекатися добрих новин. Але Інтернет приніс погані новини. З дому писали, що мати Євгена занедужала, відчуває, що не побачить більше сина, тому просить його повернутися. Капітан вирішує плисти додому. Один. Без команди.

За дві доби він пройшов десь 350 км. Почалася третя ніч, і нахлинув шторм. Хвилі були такої висоти, що нагадували Євгенові гори, серед яких він жив у дитинстві. Шторму мандрівник не боявся, але за судно переживав. У морі багато різного сміття — колод, контейнерів, інших предметів. Зустріч з ними буває небезпечною. На жаль, сталося те, чого Євген найбільше боявся. Очевидно, якийсь гострий предмет пробив балон, і катамаран почав тонути. За 150 км до Туреччини його судно зазнало аварії. Море штормить і допомоги чекати немає звідки. У найскладніших умовах Євген спробував урятувати балон, залатати його й накачати, але гуму так затягло під катамаран, що одному впоратися було неможливо. Тоді Євген вирішує звільнити посудину від зайвого вантажу — води, пального, і порожні каністри заштовхати під катамаран, утримуючи, у такий спосіб, його на плаву. Але з цього теж нічого не вийшло. Тоді з порожнього пластикового посуду він починає робити щось схоже на пліт: якщо катамаран піде під воду, за допомогою нехитрого пристосування можна якийсь час протриматися на воді.

На сигнали про нещастя, які посилав Євген, в ефірі ніхто не відгукувався. Декілька разів він чув англійську мову, але, судячи з усього, українця англійці не чули. А катамаран потихеньку йшов у море. І раптом хтось пробивається крізь хвилі й на ламаній англійській мові запитує координати. Євген відповідає, але його не можуть зрозуміти. І тоді спересердя він промовляє кілька російських слів. «То ти росіянин?» — чує він радісний голос по рації. — «Ідемо до тебе. Зможеш протриматися годину?» «Зможу», — твердо відповідає Євген, хоча розуміє, що свою обіцянку може і не виконати. Він зробив так, як усі старі моряки, коли починають тонути. Переодягся в чистий одяг, зібрав у бочечку всі документи й щільно закрутив кришку, в окремий мішок — ноутбук і дві камери, прив’язавши їх до рятувального жилета, в інші мішки — свій одяг та інші важливі для нього речі. Коли підійшла допомога, першим подав на судно найважливіший мішок, що містить важливу інформацію, потім почав підніматися сам. Інші речі врятувати не вдалося. Кілька мотузок, які тяглися за ним і до яких були прив’язані мішки, матроси просто обрізали.

— Коли я побачив, як катамаран віддаляється від судна, відчув такий біль у серці, — розповідає Євген. — Адже я став зрадником. Я залишив свого друга посередині бурхливого моря...

Луганчанина врятувало судно Європейської асоціації стоматологів, яке йшло від Карибських островів на Кіпр. Капітан, старший помічник і штурман були українцями. Буквально через кілька хвилин після його порятунку по рації передали, що насувається ураган до 10 балів. Словом, Євген народився в сорочці.

...Його плани залишилися колишніми — навколосвітня подорож на катамарані. А оскільки створення такої посудини — справа дорога, процес іде не так швидко, як хотілося б. Роботу можна прискорити, якщо допомогти Євгенові Коротких у матеріальному плані. Якщо є такі люди в нашій країні, нехай відгукнуться.