Ефективна заборона дискримінації була б неможлива без підтримки національних законодавств

З моменту, коли 2 листопада 1946 року на Генеральній асамблеї Організації Об’єднаних Націй уперше в рамках ООН було порушено питання про «переслідування і дискримінацію», світове співтовариство пройшло довгий шлях виявлення і заборони цього зла міжнародного характеру. У згаданій першій резолюції було обійдено питання визначення поняття «дискримінація», оскільки члени Генерального комітету Асамблеї не дійшли консенсусу щодо того, які правопорушення можна до нього віднести. Вони обмежилися виразом: «Покласти край релігійним і так званим расовим переслідуванням і дискримінації».

Певною мірою ця ситуація повторилася і при укладанні Загальної декларації прав людини 1948 року, в якій ідеться, в основному, про «рівність», «рівність перед законом», «володіння кожним всіма правами і всіма свободами без будь-якої відмінності». І лише ст. 7 говорить про «дискримінацію» або «підбурювання до дискримінації», але тільки щодо рівного захисту людей від її проявів, а ст. 23 забороняє дискримінацію в праві на рівну оплату за рівну працю.

До 60-х років ХХ століття поняття «дискримінація» обмежувалося двома критеріями застосування: або регіоном (передусім, Південна частина Африки, несамокеровані й підопічні території), або певними сферами (в основному освіта, зайнятість і політичні права). З ухваленням Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року заговорили в глобальному контексті про необхідність побудови надійного заслону дискримінації. Наступні міжнародні договори на універсальному і регіональному рівні сформулювали принцип недискримінації як імперативну норму сучасного міжнародного права, застосовну до всіх суб’єктів і широкого спектру об’єктів правового регулювання.

Проте навряд чи буде перебільшенням підкреслити, що ефективна заборона дискримінації була б неможлива без підтримки національних законодавств. Свій посильний внесок у затвердження принципу недискримінації зробила й Україна. По-перше, ми ратифікували практично всі основоположні міжнародні договори з цієї проблематики і таким чином інкорпорували міжнародні стандарти принципу недискримінації у внутрішнє законодавство. Їх дотримання має першочергове значення для всіх правозастосовних суб’єктів.

По-друге, з метою ефективнішого виконання відповідних міжнародних договорів нами був ухвалений комплекс додаткових законів і підзаконних актів. Так, у зв’язку з ратифікацією Конвенції ООН 1979 року «Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок» та Факультативного протоколу цієї Конвенції Верховна Рада України прийняла в 2005 році закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок», а для виконання Конвенції МОП 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці та занять» до Кодексу законів України про працю було внесено низку положень, які забороняють дискримінацію у сфері трудових відносин.

Так само в національне законодавство були імплементовані положення, що забороняють дискримінацію, багатьох інших міжнародних договорів універсального і регіонального характеру.

По-третє, положення про недискримінацію знайшли своє місце в основних законодавчих актах, що визначають громадський порядок у державі: Конституції України, кодексах і базових законах, зокрема, «Про місцеве самоврядування в Україні, «Про державну службу», «Про освіту», «Про об’єднання громадян», «Про національні меншини в Україні».

По-четверте, для запобігання ухваленню положень у законах України, які можуть створити дискримінаційні умови, відповідно до Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», була запроваджена процедура, відповідно до якої всі зареєстровані законопроекти спрямовуються на експертизу: наукову і юридичну. І якщо в них будуть виявлені положення, які не відповідають принципу недискримінації, то відповідний парламентський комітет повинен підготувати негативний висновок по суті.

В Україні склалися достатньо ефективні механізми захисту прав громадян, які виходять з принципу недискримінації на позасудовій і судовій основі. На ефективність функціонування цих механізмів вказує хоч би такий факт. За 12 років з моменту прийняття Україною зобов’язань по Конвенції про захист прав людини і основних свобод до Європейського суду з прав людини надійшло понад 20 000 заяв від громадян України, проте серед них немає і не було скарг по ст. 14 і Протоколу №12.

Верховна Рада України здійснює постійний моніторинг виконання законів, спрямованих на запобігання дискримінації. Ефективною формою парламентського контролю в цій сфері є парламентські слухання, за результатами яких ухвалюються відповідні рекомендації. Зокрема тільки за останній час проводилися слухання з таких питань: «Рівні права та рівні можливості в Україні: реалії та перспективи», «Про стан дотримання конституційних гарантій трудових прав громадян».

Дискримінація — це зло, що здатне мімікрувати. Її прояви можуть ховатись як у зловживанні правом, так і у відмові в правосудді, в судових помилках, у волюнтаристських рішеннях тощо. Вочевидь рано ще говорити, що з дискримінацією покінчено як на міжнародному, так і на національному рівні. У її прояві ми не обов’язково можемо бачити присутність наміру, як, наприклад, при відмові у видачі віз.

Нерідко дискримінаційні мотиви ховаються за зовні неочевидними діями: у випадках відмов у шлюбі за релігійними або расовими ознаками; при введенні вибіркових податкових привілеїв; при відмові у прийомі на роботу за мотивами захворювання на СНІД; незнання мови, партійної належності; при нерівності у сфері ліцензування; за наявності привілеїв, заснованих на службовому положенні і т. п.

Сьогодні практично у всіх правових системах світу головним у боротьбі зі злочином вважається покарання правопорушника. Однак, щоб це покарання здійснювалося у суворій відповідності до основних прав людини, світове співтовариство і держава у своєму законодавстві детально розробили стандарти поводження зі злочинцями. Тут враховано все — від метражу тюремної камери до наявності телевізора, газет, бібліотек, свіжого повітря, яскравості освітлення та щоденного меню.

Я аж ніяк не ставлю під сумнів таке поводження. Людина навіть в умовах ув’язнення не повинна бути принижена. Але коли ми почнемо більше приділяти уваги жертві злочину?

Виходить, що вона має бути задоволена лише тим, що злочинця покарали. Багато жертв злочину потребують тривалої фізичної, психологічної та моральної реабілітації. Мало кого цікавить те, що часто жертва злочину позбавляється навіть тих благ, стандартів, якими держава забезпечує злочинця. Хіба це не дискримінація? Ми повинні переосмислити наші підходи до концепції боротьби з правопорушеннями у такий спосіб, щоб відновлення прав жертви не зводилося тільки до покарання злочинця.

Нас не може не насторожувати і той факт, що інколи реалізація вимог, нових підходів до прав людини (а їх межі останнім часом суттєво розширилися) здійснюється всупереч моральним устоям суспільства. Подекуди ситуації, які гостро сприймаються у суспільстві (одностатеві шлюби, права транссексуалів, наркоманія, євтаназія і т. п.) вирішуються з явним перекосом у бік дискримінації.

Звичайно, в будь-якому суспільстві були і, судячи з усього, будуть диференціації в процесі соціального спілкування. Важливо, щоб вони не порушували принципу рівності у його міжнародно-правовому розумінні. А як вирішив Європейський суд з прав людини в справі «Якобс» (у зв’язку зі ст. 14 «Заборона дискримінації»), «принцип рівності порушується, якщо відмінності не мають об’єктивного і розумного виправдання. Будь-яка апеляція в здійсненні права, яке передбачене Конвенцією, повинна не тільки переслідувати законну мету: стаття 14 рівним чином порушується, якщо ясно встановлено, що немає розумного взаємозв’язку пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою».

Висновок напрошується один: неухильне забезпечення реалізації прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, відповідно до положень національного законодавства є запорукою втілення принципу недискримінації.