Їх не агітували, а гнали на Донбас

Коротка людська пам’ять. Чимало донеччан забули, а то й ніколи не цікавилися, з якого черкаського чи полтавського села приїхали їх предки будувати-відбудовувати шахти Донбасу. Як їм, дітям ланів і дібров, довелося звикати до темних бараків і шахт, каторжної праці під землею. Тепер чимало онуків левченків, колісниченків й не хочуть знати, як це було. Може, спогади колишніх селян-шахтарів повернуть замулену пам’ять. Розбудять у когось совість. Бо не треба ділитись на «донецьких» і решту народу. Історія, якою б драматичною не була, одна на всіх.

Ніна Захарівна Кам’янська із села Дирдин Городищенського району на Черкащині народилася у Тридцять Третьому. Її батьки ще перед тим втекли від розкуркулення у степи нинішньої Кіровоградщини. Переселенцям тоді давали ділянку під садибу і гектар землі. Тим і врятувалися. Пішли працювати у радгосп «Червоний землероб».

— У 1941 році я почала готуватися до школи, — переповідає Ніна Захарівна. — У травні мені купили буквар — радощів не було меж. А в червні почалася війна. Батька одразу мобілізували і він пішов на фронт. Повернувся скаліченим. А мене восени 1944-го віддали до першого класу. Одягнутися не було в що. Мати перешила з батькових штанів спідничку, а із старого взуття — бурки. В тому і ходила. Після школи гляділа двох менших братів і сестричку, допомагала мамі на городі.

Провчилася лише рік. Перед другим класом мати сказала: «Я неграмотна і горшки суну в піч і ти будеш сунути. Ти вже вмієш розписуватися, а я — ні. Треба йти на роботу».

Тоді радгосп реорганізували у колгосп — щоб не платити людям гроші, а ставити «палички». Дванадцятирічну Ніну поставили плужкувати і боронувати за кіньми. У жнива загадували перегортати зерно на току і носилками переносити збіжжя у комору. Взимку — сортувати насіння.

Восени 1948 року, коли Ніні виповнилося п’ятнадцять, а вдома панував напівголод, мати відвезла доньку в село Дирдин до свого дядька Василя Марченка. Той влаштував дівчину на Городищенський цукрозавод. Перший рік працювала вантажником на костопальні, потім пішла «на підвищення» — в цех «світлосушки». Тут треба було переміщувати двадцятикілограмові цукрові «голови» — форми. За зміну — 250 форм на 24 столах! Робота каторжна. Часто від спеки і перевтоми носом йшла кров. Дівчина танула на очах. Врешті, бригадир «пожалів» Ніну: «Ти оформлена прибиральницею. Йди, добивайся, щоб тобі цю роботу й дали». Але як могло несміливе дівча постояти за себе?!

— Я хворіла, два дні не виходила в цех, — веде далі Ніна Захарівна. — Чекала вістову з новими розпорядженнями щодо своєї долі. Однак її не було. На третій день пішла на плодоовочеву базу і влаштувалася різноробочою.

Через місяць Ніні Кам’янській прийшла повістка в суд. За те, що самовільно залишила завод, її, неповнолітню, притягували до кримінальної відповідальності. Дівчина дуже злякалася, адже ніколи не мала справи з міліцією, суддями. Вирішила тікати, і того самого дня добралася до села Петропавлівки, де материн брат Григорій Марченко був колгоспним бухгалтером. Там якраз «вербувальники» забирали сільську молодь на шахти Донбасу. Разом з 15 хлопцями і дівчатами посадили у товарний поїзд і Ніну.

— Я раділа, — сумно посміхається Ніна Захарівна, — що мене тепер не запроторять у тюрму. У шахті не знайдуть...

У місті Сталіно (нині Донецьк) їх зустріли вантажною машиною і привезли на шахту. Першу ніч ночували на підлозі в конторі. Другого дня розмістили в гуртожитку. Ніну поселили в кімнату, де мешкало 12 дівчат.

— Послали мене на шахту «8 вєтка», — пригадує жінка, — потім вона звалася імені Горького, згодом — імені Засядька. Перший рік розвантажувала вагони з будматеріалами, бо шахта розбудовувалася і поглиблювалася. Коли мені виповнилося вісімнадцять — взяли в шахту, на глибину 240 метрів. Спочатку було страшно, але звикла. Перша моя шахтарська професія називалася стволова. Треба було відправляти вагони з вугіллям, породою, будівельними матеріалами, а також людей, які піднімалися чи спускалися в шахту. Робота вимагала постійної уваги і обережності. Ходити доводилося постійно у гумовому одязі.

На третій рік роботи стався нещасний випадок. Підйомна клітка пішла вгору без попереджувального сигналу й постраждала помічниця стволової — їй перебило ноги. «Крайньою» стала Ніна Кам’янська — звинуватили у порушенні правил техніки безпеки й цілий рік відраховували із зарплати десять відсотків. Пам’ятає вона й трагічні випадки. У 1961 році на шахті стався вибух метану. Загинуло 23 шахтарі, 150 стали інвалідами.

— Попри тяжку позмінну працю, — каже співрозмовниця, — мені страх як хотілося вчитися. Я закінчила вечірню школу і курси. Вісім років трудилася машиністом електровоза, ще вісім — машиністом підйому. Всього 20 років віддала Донбасу. Коли Хрущов розпочав кампанію по виведенню жінок із шахт, а було мені тоді 35 літ, заочно вивчилася на зоотехніка. Мабуть, спрацювали у мене селянські гени. Перейшла на роботу до радгоспу поблизу Донецька. Була бригадиром на молочній фермі. Потім повернулася у село Дирдин. Ще 21 рік працювала зоотехніком. Пережила тут особисту трагедію — молодою пішла з життя моя єдина донечка... Як згадаю тепер прожите — защемить серце, заплаче... Хочу написати книжку спогадів, щоб нинішнє покоління знало, які тернисті шляхи пройшли ми, діти війни, які перенесли страждання...

Пам’ятаймо про них

— У війну я залишилася сиротою, — розповідає ще одна жителька Дирдина 83-літня Анастасія Щербина. — Мати померла, батька вбили на фронті. Мене силоміць взяли до ФЗУ, а потім — на шахту у Ворошиловградську область, у Красний Луч.

Поселили новоприбулих у колишній конюшні, яку наспіх переробили під казарму. У центрі приміщення стояла залізна бочка — у ній почергово топили, але тепла було мало. Видали по «шахтьорці» — грубій куртці і штанях, благенькій байковій ковдрі, якою вкривалися на тапчанах.

— Нам, 80 дівчатам, які жили у казармі, дошкуляли воші, — згадує Анастасія Юхимівна. — На зайвий брусок мила не завжди вистачало грошей. Й за лазню треба було платити, а переодягатися щораз у свіже — не було у що. Та найгірше — недоїдання. Тільки видавали аванс, ми йшли у магазин по хліб. Потім той хліб на базарі продавали і купували макуху. Бо буханець хліба, не зчуєшся, як проковтнеш — і знов голодний, а макуху можна було цілий день жувати, обдурюючи голод.

Двадцятирічну Настю поставили вагонницею, потім — виборницею породи. Навантажували породу вручну лопатою. Коли шахту заливало водою — дівчата вибирали її відрами. Найважче — вночі, у третю зміну, з 10-ї вечора до 6-ї години ранку. Хотілося від втоми впасти на купу вугілля і заснути хоч на п’ять хвилин.

— Дехто не витримував і тікав з шахти, — продовжує Анастасія Щербина, — а міліція їх розшукувала. Одних повертала назад, інших — віддавала під суд. Давали за втечу до п’яти років тюрми. Якщо під час аварії чи нещасного випадку гинули робітники — їх тіла не відправляли додому, а ховали на кладовищах поблизу шахти.

На Донбасі Настя вийшла заміж, народила сина. Та невдовзі чоловік, Борис, травмувався, став інвалідом. Тоді вже можна було повернутися у рідний Городищенський район.

— Тридцять літ, як немає чоловіка, — втирає сльози колишня шахтарка. — Поховала я й сина, чорнобильця-ліквідатора. Важко доживати віку, коли найближчі люди вже не ходять по білому світі...

— Анастасія Юхимівна ніколи не розповідає про своє сирітство, шахтарську працю, — каже секретар Дирдинської сільради Тетяна Свідельська. — Їй, як й іншим нашим односельцям, що тяжко трудилися на шахтах Донбасу після війни, боляче це згадувати. Лиш два роки тому про них згадали, підвищили пенсії. Але не набагато. Валентина Костенко, наприклад, яка працювала з 1954-го по 1959 рік на шахті біля Харцизька, отримує тисячу гривень. Майже стільки само — й Ганна Снісар, яка скалічена під вагонетками тягловоза. А Лідії Кравченко та Ніни Лисак вже немає в живих.

Тетяна Олександрівна зробила паузу і додала з великим жалем:

— Поки ви готували матеріал до друку — не стало й Ніни Кам’янської... У Дирдині її особливо шанували за людяність, доброту, щирість. За оптимізм, який вона мала попри свою трагічну материнську долю. Це була красива людина: і вродою, і душею. Нехай ваша публікація буде спомином про всіх дирдинських донбасівців, в яких тяжка шахтарська праця забрала здоров’я і, врешті, вкоротила життя.

Так, хай ці рядки будуть спомином і нагадуванням про те, якою дорогою ціною заплатив наш народ за відбудову Донецького вугільного басейну, його міст і селищ. Пам’ятаймо про наших дідів, батьків, матерів, які віддали Донбасу свою молодість. Не забуваймо про них — по обидва боки Дніпра.

Черкаська область.