Дефіцитний продукт залишається без реальної вартості
Не було, напевно, такого літа, коли б серед селян не спалахували гарячі пристрасті стосовно дуже низьких закупівельних цін на молоко. І не було такої влади, котра б не обіцяла навести порядок серед заготівельників, відстояти селянський інтерес і при цьому зібрати з молочної галузі непогані бюджетно-податкові вершки. Таке бажання можна тільки вітати. Бо якби у цій довгій дискусії нарешті розставили всі крапки, то й агровиробник мав би бути задоволеним, і переробник не скаржився б на низьку рентабельність своєї продукції, і покупець врешті-решт не вважав би масло та сметану малодоступним делікатесом.
Та, об’єктивно глянувши в минуле, розумієш, що жодного разу так і не вдалось виробити ту єдину програму спільних дій, яка справді задовольняла б всіх. Спільна зацікавленість дуже швидко закінчується, коли з’являється бізнесовий інтерес. І вчорашні партнери, котрі за «круглим столом» тиснули один одному руки і підписували договори про співробітництво, перетворюються ледь не на запеклих ворогів.
Чому за загальної зацікавленості так і не вдається виробити тактику молочного партнерства? Де шукати корені розбрату? Відповідь на ці запитання знову намагалась знайти обласна влада Хмельниччини, зібравши разом найбільших виробників молока, представників переробної промисловості та сільських громад.
Чому ми їли білоруське масло
— Ні для кого не секрет, що минулий рік став тріумфальним для білоруських молокопереробників, чия продукція безперешкодно потекла на наші ринки, — розпочав розмову голова асоціації молокопереробних підприємств області Валерій Яглінський. — Це стало можливим після того, як поставки молочної сировини на хмельницькі підприємства зменшились на 22 тисячі тонн. А скоротилось наше виробництво — споживчий ринок одразу відчув нестачу масла, сухого та знежиреного молока, кисломолочної продукції.
Нинішнього року заготівлі начебто і зросли, однак це лише завдяки тому, що з’явилось кілька сучасних ферм у сільгосппідприємствах. Але водночас, як підрахували самі молочарі, кількість корів у населення зменшилась на дві з половиною тисячі голів, тож і обсяг заготівель знову впав більш як на п’ять тисяч тонн. Для переробників таке зменшення дуже болюче. Адже через нестачу сировини виробничі потужності завантажені лише на половину, а взимку — ще менше. Що дивуватись, коли заводчани намагаються компенсувати свої втрати підвищенням цін на готову продукцію?
При цьому для них найобразливішим є те, що своє «домашнє» молоко просто з-під носа виривають чужаки ледь не з десятка інших областей. Є райони, звідки вивозиться до вісімдесяти відсотків надоєного молока. Загалом же Хмельниччина віддає «чужим» підприємствам майже половину своєї сировини. А в результаті щомісяця бюджет недобирає від трьох до п’яти мільйонів гривень. Відшукати ще одне таке джерело надходжень непросто, тому, ой, як хочеться розвернути русла молочних потоків.
Чи справді «чужаки» миліші за своїх
Для молочарів гірших ворогів, ніж заїжджі заготовачі, годі й шукати. Вони, мовляв, забирають все молоко — навіть неякісне, працюють без усяких дозволів, а головне — ще й ціни ставлять набагато вищі, ніж хмельницькі заводи. Це зрештою підтвердив і заступник голови облдержадміністрації Володимир Галищук: у травні, коли середня закупівельна ціна в області впала до 1,4 гривні за літр, заїжджі покупці платили по 1,6 — 1,8 гривні.
То в чому винні селяни, коли роблять свій вибір на користь останніх? Треба бути ворогом собі й своїй родині, щоб погодитись на те, аби на кожному літрі втрачати.
Низькі ціни і нестабільні розрахунки — ось що відлякує селян від тих чи інших заготовачів. Історія, про яку розповідає керівник господарства «Перлина Поділля», Герой України Петро Іващук свого часу дійшла аж до Президента:
— Ми організували здачу молока одразу в семи селах — а це чималі обсяги і відмінна якість. Певний час відправляли його в іншу область, бо там справно платили гроші. Але після довгих наполягань і прохань підписали таки угоду зі своїми переробниками. Спочатку все було непогано, а потім несподіваний лист: або платимо нижчу ціну, або не пришлемо молоковози. Коли ж ми не погодились на зменшення ціни, то жодне із обласних підприємств так і не забрало у нас молоко. Кілька днів поспіль просто в рів виливали по вісімнадцять тонн. Малого того, дотепер доводиться судитись за 400 тисяч гривень, котрі підприємство не заплатило нам за здану продукцію. То хіба я погоджусь тепер на будь-які вмовляння? Зате у сусідів довелось перепросити і знову відправляємо туди молоко.
Але цей факт — не правило. Ще один керівник господарства і Герой Василь Петринюк наводить протилежний факт. Відправляв своє молоко, як золото, тим же сусідам, аж поки вони не завинили 750 тисяч гривень. Тоді кинувся до своїх у сусідній район — беріть, тільки розраховуйтесь вчасно. Але ж і там за кілька місяців встиг вирости борг у півмільйона гривень. То чим одні ліпші за інших?
Мало того, місцеві антимонопольники наводять факти, коли і хмельницькі молочарі не проти порушити обласні кордони і забрати «чуже» молоко. Тож виходить: чесні, порядні й такі, що працюють за всіма законами і правилами ринку молочарі, якими представляються у себе вдома, вже за кілька десятків кілометрів перетворюються на таких же підступних захоплювачів чужих молочних зон, як і їх колеги? І вже в сусідніх областях збираються «круглі столи», аби не дати хмельничанам вивезти від них молоко?
Тож хоч би як хотілось бути патріотами рідного краю, але на молочному ринку не однієї області, а всієї країни, діють одні, на жаль, поки що хижацькі закони, коли виграє сильніший та спритніший. І хочуть цього чи ні, а підпорядковуватись їм змушені всі учасники цього ринку.
У кого солодші вершки — у того найменше прав?
Та найприкрішим у цій ситуації є те, що найменше прав виявляється у того, хто має найбільше молока — у селянина. І скільки б його не звинувачували, що сировина його низької якості, показники не відповідають стандартам, санітарних норм не дотримано, а продукт неохолоджений, проте саме це молоко наповнює виробничі потужності як переробних гігантів, так і зовсім невеличких приватних підприємств. А проти цієї корпоративної сили малому селянину ніяк не встояти.
Сільський голова села Лисанівці Старосинявського району Григорій Брицький сам тримає три корови і разом із родиною виживає саме завдяки тим грошам, котрі отримує від здачі молока. Тож, не роздумуючи, підтримав своїх односельців, котрі, дізнавшись, що у сусідньому селі платять на півгривні більше за літр, поїхали по області шукати щедріших закупівельників. Те, що відбулось далі, приголомшило голову:
— Ось чую, як керівники молочних заводів скаржаться, що їм не вистачає сировини, що вони хотіли б, аби ледь не в адміністративному порядку за ними закріпили сировинні зони. Та коли ми побували на трьох заводах і запропонували своє молоко, то нам сказали, що збуту немає, тож і вищих цін ніхто не запропонував. То треба чи ні наше молоко? Це саме запитання пролунало і з уст Галини Попіль, що вже понад двадцять літ очолює сільську раду Шумівець, що у Хмельницькому районі. За п’ять років у селі поголів’я корів скоротилося майже на дві з половиною сотні. Тепер із більш як трьохсот дворів корову тримають лише у кожному третьому. Люди відмовились від молочних заробітків не тому, що розлінились, а тому що це заняття, яке потребує важкої щоденної праці й чималих затрат, приносить дедалі менше доходів. «Чи було колись таке, щоб за літр молока не можна було купити буханки хліба? — запитує Галина Василівна. —А тепер і на половину буханця може не вистачити».
Від цих реалій нікуди не подітись. І жодний командно-наказовий метод не спрацьовує. Тільки спробували торік урядовою постановою встановити мінімальні закупівельні ціни на молоко, як це одразу викликало спротив багатьох учасників цього процесу. Переробникам така цифра видалась непідйомною, а великим сільгоспвиробникам — явно замалою, бо, скажімо, окремі господарства тільки-тільки домовились про ціну ледь не вдвічі більшу.
Однак не все так драматично. Кожному підприємству все одно вдалось налагодити справді добрі й вигідні стосунки з окремими господарствами і навіть цілими районами. Скажімо, Красилівський район практично не вивозить за межі області надоєне там молоко. Але навіть цей, здавалося, такий добрий приклад, навряд чи може служити зразком розв’язання проблеми. Бо у цьому ж районі тільки за чотири місяці поголів’я корів скоротилось на сім відсотків.
То чи є взагалі вихід із непростої ситуації? Звичайно, має бути. Бо життя без корови в українському селі практично немислиме. Так само, як і немислимий наш стіл без молочних продуктів. Ця одна мета — якісне і велике молоко — повинна врешті-решт об’єднати всіх. Добре сказав Василь Петринюк: «Не варто з’ясовувати наші стосунки в судах — ця марна справа може затягнутись на роки. Безглуздо вкладати кошти, чи то державні, чи переробних підприємств, у міні-ферми, бо навіть ці затрати не прив’яжуть селянина до одного виробника. Не має сенсу організовано закріпляти сировинні зони за тим чи іншим підприємством або встановлювати кордони на молочних ріках. Ці зони повинні створюватись не наказами і розпорядженнями, а порядними і взаємовигідними стосунками. На цьому шляху я згоден навіть поступитись деякими бізнесовими інтересами господарства. Але в тому разі, коли на подібні поступки підуть і мої партнери. Доки ми не будемо разом в своїй меті — кожен залишатиметься тільки зі своїми проблемами».
Хмельницька область.
