«Последний бой, он трудный самый...»

— Наша 88-ма гвардійська стрілецька дивізія готувалася до битви за Берлін з плацдарму на річці Одер, — згадує Йосип Гофман. — Особливо дісталося розвідникам. Треба було будь-що-будь взяти язика — і не будь-кого, а такого, щоб розказав про чисельність сил ворога, озброєння, розташування штабів і вогневих точок. Я вивів для себе таку закономірність: чим гостріша потреба у язикові, тим важче його взяти. Розвідники із завданням упоралися. За кілька днів до початку наступу хорошого язика ми таки взяли.

У передсвітанкові години історичного 16 квітня 1945 року 40000 гармат і мінометів ударили по лівому березі Одеру. Яскраві промені прожекторів освітили прибережне поле бою і засліпили ворога.

— Під ногами земля буквально дрижала, — продовжує ветеран. — Не знаю, про що думали в цей час інші солдати й офіцери в траншеях і штабах, мене ж охопило радісне збудження. Здавалося, ніби це була не артилерійська підготовка, а сам салют Перемоги. І все ж таки це найтривожніший час — очікування атаки. Під час же бою завдання одне: убити фрица, адже якщо ти не вб’єш його, то він уб’є тебе. Такий безжальний закон війни, де смерть завжди крокує поруч із солдатом. Перші кілометри наступу ми подолали без особливого опору противника. Горіли підбиті ворожі танки, валялися трупи німецьких солдатів. Але біля підніжжя Зеєловських висот, у чистому полі, німці змусили нас притиснутися до землі. Намагалися окопатися: тільки ворухнешся — ворожі снайпери відкривають вогонь. Довелося цілий світловий день отак і пролежати без руху. А у багатьох і фляги з водою не було. «Навіщо?», думали напередодні. У Берліні нап’ємося!

Артилерія безперервно вела вогонь по висоті, але результати були мінімальні. І тоді, свідчить Гофман, маршал Жуков, усупереч усім канонам військової науки, пізно ввечері віддав наказ атакувати Зеєловські висоти танкістам. Наказ був виконаний.

— Ламаючи відчайдушний опір противника, вгризаючись у кожну п’ядь землі, наш полк 21 квітня теж вийшов на околицю Берліна. Десь ось тут,.. — показує на карті Йосип Давидович. — А далі, як то кажуть, з вогню та в полум’я! Перебігаючи від вирви до вирви, ховаючись за укриття, долаючи рови і завали, по-пластунськи переповзаючи відкриті місця, ми з ходу почали штурм фашистського лігва. Міни, снаряди рвалися буквально на кожному метрі. І не було нічого дивного в тому, що товариш, з яким ти тільки-но розмовляв, падаючи, натискав на курок уже в мертвому заціпенінні.

До повної перемоги залишилося пройти лише один майдан і взяти один будинок — рейхстаг. Після важких фронтових доріг довжиною в тисячі кілометрів залишалися лічені метри. Дивізія наступала з півдня до парку Тіргартен, неподалік від імперської канцелярії.

— Уся площа і прилеглі вулиці забарикадовані і заміновані. По нас стріляли ... вікна, горища, дахи! Доводилося вибивати фриців із кожного будинку, з кожного поверху, з кожної кімнати. Ворог бився з відчаєм смертника. Але через це пекло треба було пройти і ще дуже хотілося залишитися живим. Тому кожен такий бій, кожен крок — це велике подолання себе.

І ось червоний прапор на куполі рейхстагу — перемога! О 15-й годині 2 травня 1945 Берлінський гарнізон капітулював. Кінець війні!

— Звичайно, радість, безмежна радість! — світиться посмішкою обличчя Йосипа Давидовича і нині. — І знову... стрілянина, але уже «мирна»: всі, хто мав зброю, — салютували, вистрілюючи все до останнього патрона. Хоч усе ще не вірилося до кінця, що більше вони не знадобляться... До цього солдатського салюту ми йшли довгих чотири роки. Ми обнімаємося, тиснемо один одному руки, п’ємо за перемогу, поминаючи тих, хто не дожив до цього світлого дня. А скільки ж їх загинуло вже на вулицях Берліна! Лише за офіційними даними, під час штурму німецької столиці наші втрати становили 300 тисяч чоловік!

Але тоді Йосип Гофман ще не знав, що на нього чекає попереду. Після капітуляції фашистської армії 271-й стрілецький гвардійський Берлінський полк, у якому він служив, був передислокований до Дрездена.

— Відразу після війни на посаду командира взводу розвідки призначали офіцера, — згадує Йосип Давидович. — Я був на цій посаді півтора року. Для війни — це солідний термін. Якщо до цього додати, що полк, в якому я воював останні два роки, за офіційними документами, лише вісім днів не брав участі у бойових діях. Мене ж призначили парторгом (під час війни і одразу після вони не обиралися, а призначалися) 3-го батальйону — того самого, в якому я й починав службу. А у партію мене прийняли після вдалого рейду полкових розвідників у тил противника. Парторгом батальйону я пробув кілька місяців, а якось ранньої осені дзвонить парторг полку: «Завтра на 10.00 тебе викликає начальник політвідділу дивізії». Але навіщо, начальство так і не сказало («Завтра сам дізнаєшся!»), тому всю ніч я не міг заснути. Думав: напевно, знову будуть агітувати вступати на навчання до військово-політичного училища, адже така пропозиція вже надходила, і тоді я відмовився. Але цього разу почуте приголомшило ще більше: «Від 8-ї гвардійської Сталінградської армії наказано направити кількох чоловік до Нюрнберга, де судитимуть головних військових злочинців. Від нашої дивізії треба підібрати одного сержанта для охорони радянських юристів. Політвідділ дивізії рекомендував тебе». Я, звісно, розгубився, але начальство мене підбадьорювало: «Та ми б туди й рядовими поїхали!» Уже пізніше я дізнався, що так звані компетентні органи напередодні до сьомого коліна «перелопатили» мій родовід, викликали навіть маму, виясняли, чи не було, бува, в нашому роду німців, адже прізвище Гофман — німецьке... Перед відправленням до Нюрнберга нам пошили новеньку форму, а вже на місці доволі жорстко проінструктували: жодних контактів із представниками інших делегацій і місцевим населенням — один «прокол», і службі кінець!

Так Йосип Гофман із розвідника «перекваліфікувався» на охоронця.

— Коли ми їхали в Нюрнберг, то очікували, що на кожному кроці побачимо танки, поліцію, буде оголошено комендантську годину. Адже судять уряд, який німці обожнювали. До речі, недалеко від Нюрнберга був табір військовополонених есесівців. Але ніхто не перекидав у Нюрнберг додатково спеціальні підрозділи, ні в кого не перевіряли документів. Не було й демонстрацій, мітингів на захист підсудних. Але це зовсім не означає, що в Нюрнберзі тим, хто відповідав за життя і безпеку радянської делегації, не було турбот. Було, й чимало, як казало моє начальство, «позаштатних ситуацій». Якось надійшла інформація, що колишні вояки дивізії СС «Едельвейс» збираються проникнути в Палац юстиції, аби звільнити підсудних і захопити в заручники суддів. Молодій німкені-змовниці навіть удалося з допомогою американського офіцера за фальшивим пропуском проникнути в зал засідання трибуналу — вивчити розташування підсудних, охорони, суддів. На щастя, один із змовників був заарештований і видав інших. Після цього охорону Палацу юстиції було значно посилено, навколо з’явилися танки... До речі, самих підсудних проводили до зали через спеціальний підземний хід.

Спершу Йосип Гофман охороняв члена Воєнного трибуналу генерала Нікітченка, а потім — головного обвинувача від СРСР Романа Андрійовича Руденка, який до цього обіймав посаду прокурора України (точніше УРСР).

— Заступати на службу доводилося через день, адже в нього було два охоронці — я і ще один сержант, який пізніше виявився... капітаном з «компетентних органів». Це пов’язано було з тим, що кількість офіцерів була обмежена спеціальною угодою, тому радянське командування й «маскувало» їх під сержантів. У залі засідань охорону забезпечували американці та представники служби безпеки. Зазвичай я залишався в приймальні, але доводилося бувати й у залі засідань, спостерігати за процесом. Чи була у мене зброя? За правилами проносити її у зал засідань не дозволялося нікому. Але в мене пістолет таки був, хоч його й доводилося ховати так, що досі нікому я про це не розповідаю.

— Найколоритнішою фігурою був, звичайно, Герінг — персона номер один серед обвинувачуваних. Цьому звиклому до розкоші типу, вочевидь, було не дуже комфортно на дерев’яній лаві, тому він брав з камери... ковдру, яку завжди завбачливо підстеляв собі. Але зовні завжди був спокійним і навіть пробував «грати на публіку», демонстративно знявши, наприклад, навушники, коли слово вперше взяв Руденко. Подейкували, що ампулу з отрутою йому... під час прощального поцілунку передала дружина. Насправді ж у цього хитрюги таких ампул було кілька. Одну з них він спеціально залишив у кишені піджака, щоб її знайшли під час обшуку охоронці, і це притупило їхню увагу. Власне, так воно й трапилося, адже інша ампула залишилася в коробочці з кремом для обличчя. «Дякуючи» їй Герінг і не дожив до виконання вироку, дізнавшись про те, що Контрольна рада відхилила його клопотання замінити фельдмаршалу страту через повішення розстрілом.

— А як поводилися під час страти інші? Як взагалі це відбувалося?

— Я не був присутнім там, але добре знав усе, що відбувалося вночі 16 жовтня. Адже хоч фотографувати й було заборонено, та вже наступного ранку ми мали фотознімки зі страти. А відбувалося це так. 15 жовтня о 23.45 приречених до страти (їх залишилося десять) розбудили, оголосивши, що клопотання про помилування відхилено. Йодлю та Кейтелю також повідомили, що їхнє прохання про заміну повішення розстрілом також відхилено. Після цього усім запропонували «прощальну» вечерю: сосиски з картоплею або млинці з фруктами — на вибір.

У гімнастичному залі Нюрнберзької тюрми було обладнано три механічні шибениці. О першій ночі там зібралися представники союзних держав (по одному генералу від СРСР, США, Великобританії і Франції), а також три представники від німецького народу. Їм показали й труп Германа Герінга. Злочинця підводили до ешафоту, куди вели 13 сходинок, він ставав на поміст, і в цей час священик читав молитву. Після цього на жертву одягали ковпак, надівали петлю, кат натискував на важіль — і засуджений падав у люк, ніби провалювався «під землю». Це було якоюсь мірою навіть символічно: ці нелюди з пекла мовби туди й поверталися. Але дивувало й інше: кати, які знищили мільйони людей, самі за крок до смерті навіть забували власні імена, поводилися, як жалюгідні боягузи. Дехто навіть «намочив штани».

— Що ще найбільше вразило вас на процесі?

— Усіх, наприклад, страшенно вразила поява на процесі фельдмаршала Паулюса. Після того, як було зачитано його попередні свідчення, дехто з підсудних піддав їх сумніву, сподіваючись таким чином затягнути процес. Тому, коли головуючий Лоуренс запитав, скільки треба часу, щоб доставити фельдмаршала, Руденко спокійно повідомив: «10 хвилин». Виявилося, що Руденко, передбачаючи це, ще напередодні розпорядився, щоб Паулюса таємно доставили в Нюрнберг. Іншою вражаючою несподіванкою був момент, коли... заговорив Гесс, який до цього клеїв із себе дурника, що втратив пам’ять...

— Певне, були у вас і особисті рахунки з фашистами...

— Так. Дивлячись на лаву підсудних, я не раз згадував батька, який загинув на фронті. І свого дядька Юрія, що поліг на Кубані. І іншого дядька Йосифа, який після втечі з полону два з половиною роки партизанив у одеських катакомбах. Ми навіть випадково зустрілися після визволення міста, але та зустріч стала останньою: дядько загинув у боях за Молдавію. Моя тітка Муся пішла на фронт медсестрою, була відзначена за мужність двома орденами і теж загинула — виносячи з поля бою пораненого. Таким чином, із п’яти членів нашої родини, що воювали з фашистами, живим залишився лише я один. Тому й вірив, що рано чи пізно розплата настане, але ніколи й уявити не міг, що стану свідком цього! — Саме тому ви й вирішили написати книгу «Нюрнберг застерігає»?

— Десятки років я збирав цікаві факти, перечитав масу документалістики, тому матеріалу накопичилося чимало. Можна сказати, що тримати його «в собі» далі просто не було сил. Заголовок книги вважаю актуальним і нині. Український письменник Ярослав Галан, який був присутнім на процесі, писав: «Фашистська чума загрожуватиме людству доти, доки не будуть ліквідовані всі осередки фашизму, всі до останнього! Доки це не буде зроблено, бацили цієї чуми будуть розмножуватися в геометричній прогресії... Кращий і єдиний спосіб уникнути пожежі — своєчасно знешкодити її винуватців...». Тому моя книга — це не лише звернення до нащадків, а й обов’язок перед тими, хто загинув у бою, хто був отруєний у газових камерах, розстріляний і замучений у таборах смерті, хто просто не дожив до дня сьогоднішнього. Вічна їм пам’ять!

Нюрнберзький процес — то лише один рік з його довгого й насиченого подіями життя. Варто лише додати, що після війни він кілька(!) разів вступав до військового вузу, та через відповідну «графу» в біографії зумів здійснити свою мрію лише з четвертої «спроби». А після закінчення Іванівського військово-політичного училища (1949 р.) призначений секретарем комітету комсомолу 508-го механізованого полку, який дислокувався в Миколаєві. Потім була військово-політична академія ім. В. І. Леніна у Москві, служив начальником політвідділу ракетної частини в м. Коростені. До речі, посприяв цьому і тодішній командувач армії, тричі Герой Радянського Союзу О. І. Покришкін. Як дорогу реліквію береже Йосип Давидович іменного годинника, подарованого главкомом, напис на якому говорить сам за себе: «Майору Гофману за усердие по службе. Генерал-лейтенант Покрышкин. 12.12.1964 г.». Ну, а свою військову кар’єру він закінчив полковником.

Нині Йосифа Давидовича знають у Полтаві як активного учасника ветеранського руху, він бажаний гість у школах і вузах, на різних всеукраїнських та міжнародних конференціях, присвячених історії війни. Адже Йосиф Гофман — тепер, можливо, єдиний в усьому світі свідок події, що назавжди залишиться в пам’яті людства — Нюрнберзького процесу. Годинник, подарований йому у ті дні американським сержантом Вуддом, та пропуск до зали засідань Міжнародного трибуналу знаходяться нині в експозиції Меморіального комплексу «Національний музей Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років» у Києві.

— Аж не віриться, що уже 65 років нашій Перемозі! — дивується Йосип Давидович. — Автографи воїнів, у тому числі і мій, на рейхстазі стерті, але ніколи не стерти, не викреслити нашу перемогу в смертельній сутичці з фашизмом. Ніколи не вщухне біль і скорбота за загиблими. Ми воювали. Ми перемогли. А Велика Вітчизняна війна була, є і буде для нас святою. Сподіваюся, що такою залишиться вона і для майбутніх поколінь. І тому, коли в День Перемоги мене інколи вітають з «празничком», я обов’язково нагадую, що це не «празничок», а свято з великих літер — ПЕРЕМОГА!

 

Полтава.