Розстріляна мрія, або Яку ціну заплатив міністр освіти за підтримку нової влади

Ми згодні з тим, що переписувати історію не треба. Вона вже написана: паличками на трипільських глеках, чорнилами в літописах, перами у протоколах допитів. Інша річ, яку історію нам хочеться знати: ту, що є, чи ту, яка більш вигідна на цьому певному історичному відтинку часу. Сьогодні головним героєм статті буде міністр освіти. Його життя й життя його родини вже стало частиною історії держави, яку ми досі так і не зрозуміли. І, може, саме тому, що в її історії досі залишаються білі плями. Отже, мова піде про міністра освіти, письменника Антіна Крушельницького.

На цьому в розділі стоїть крапка. Що відбувалося далі, ми можемо дізнатися зі справи №44987, що нині зберігається в архіві CБУ.

Отож 4 листопада 1934 року, через п’ять місяців після переїзду до Радянської України Антіна Крушельницького було заарештовано. Того само дня у нього на квартирі провели обшук (щоправда, сам ордер на обшук було видано днем пізніше). А за п’ять днів Антіна Крушельницького спецконвоєм з дотриманням суворої ізоляції було переправлено в розпорядження СПВ НКВС УРСР, оскільки слідство у справі мало «сконцентруватися в Києві».

Одразу зауважу, 4 листопада було заарештовано більш як два десятки осіб, в тому числі і двох його синів, Івана та Тараса.

На перший допит Антіна Крушельницького викликали 15 листопада. Свідчення, вміщенні на сторінках протоколу, мають, швидше, біографічний характер. Видно, що Антін Крушельницький щиро вірить: сталася прикра помилка. І коли слідство це зрозуміє, непорозумінню буде покладено край. Але, гадаю, читачам буде цікаво дізнатися біографію Крушельницького, викладену ним самим, нехай і для НКВС.

Отож: «Народився в уїзному місті Ланьцут. Батько був службовцем Цесарського суду. Гімназію закінчив в 1897 році і вступив до Львова в державний університет на філософський факультет. Того часу стосується моє знайомство з професором М.С. Грушевським, котрий викладав у нас історію. Закінчив університет. Викладав різні дисципліни в гімназіях Станіслава, Коломиї, Бережан. У Бережанах був директором української гімназії. Після початку війни з наступом російських військ був змушений евакуюватися. У 1914—1915 роках перебував у Відні. Потім повернувся до Галичини і в містечку Городеньки відкрив українську гімназію.

Під час другого наступу росіян і їх перебування командуванням я був призначений на посаду міського бургомістра. З 1919 року, залишивши викладання, я зайнявся політичною діяльністю. Ще будучи учнем Коломийської гімназії (1896—1897) я приєднався спочатку до нелегального гуртка суто просвітницького літературного змісту, а потім в останніх класах гімназії був членом нелегального політичного гуртка молоді радикального спрямування. З переходом моїм в університет мої політичні переконання остаточно зміцніли, і я з 1917 року став активним членом партії українських радикалів... 1919 року як член радикальної партії був уведений в уряд УНР і в кабінеті міністрів Мартоса (Борис Мартос — український політичний діяч та економіст; голова Ради міністрів УНР в квітні—серпні 1919 року. — «Голос України») посів посаду міністра освіти... Уряд перебував у м. Рівному. Наступ Червоної Армії розгортався вельми інтенсивно. І скоро нам довелося перекочувати в м. Кам’янець-Подільський, де на одному із засідань кабінету у мене сталася сутичка з Петлюрою з питання Галицької армії, яку Петлюра відмовився утримувати, і я заявив про свій вихід на знак протесту зі складу уряду.

Я виїхав на батьківщину в містечко Городеньки. Через місяць повернувся в Київ і посів в уряді УНР пост радника міністерства освіти. Наприкінці жовтня 1919 року в якості голови педагогічної місії виїхав до Відня з дорученням від уряду організувати там друк шкільної української літератури для майбутньої української держави. Незабаром місію було ліквідовано, про що мені повідомив посол УНР у Відні Сидоренко (Григорій Сидоренко, український політичний діяч і дипломат; член Центральної Ради, міністр пошти і телеграфу (лютий—квітень 1918 року. У 1919—1922 роках був послом УНР у Відні. — «Голос України»). Залишившись у Відні, організував два приватні видавництва «Земля» і «Чайка», розпочав друк українських підручників і літератури. У Відні я був безвиїзно аж до січня 1925 року. Я ввійшов до складу «закордонної групи Національної Ради». Її членом я був ще з 1918 року, коли цю Раду було організовано в Галичині... Вся Національна Рада підтримувала Петрушевича (Євген Петрушевич — український громадсько-політичний діяч, президент ЗУНР. — «Голос України»). В опозиції до Петрушевича були тільки два члени Ради: я і Вітюк. У поведінці Петрушевича ми розрізняли ряд помилок, наприклад, контакти з білогвардійцями, що борються за ідею єдиної і неподільної.

Повернувшись у Галичину, я до 1929 року займався педагогічною діяльністю. Був викладачем, директором гімназії. В радикальну партію нової формації я вступив 1927 року. Період до 1927 року, до переїзду до Львова, я присвятив активній роботі у «Просвіті»... 1929 року я почав редагувати радянський журнал «Нові шляхи» і того само року декларував свій вихід із радикальної партії. Я МРІЯВ ПРО ПЕРЕЇЗД НА РАДЯНСЬКУ УКРАЇНУ, але з Радянського посольства я не отримав позитивної відповіді... Думка про переїзд на Радянську Україну була в мене ще 1923 року. На цю тему я мав бесіду з Юрієм Коцюбинським, тодішнім працівником Віденського консульства....

Моя робота в «Нових шляхах» закінчилася арештом 1932 року. Близько трьох місяців я перебував у в’язниці з групою редакторів лівих газет... Після звільнення я знову розпочав видавати цілком радянофільський журнал «Критика» і 1933 року почав остаточно оформлювати свій переїзд на Радянську Україну. Одночасно зі мною, з невеликою різницею у часі, свій переїзд оформили низка представників радянофільської преси: Юліан Бачинський (український політичний і громадський діяч, публіцист, голова дипмісії у Вашингтоні в 1919—1921 роках, розстріляний. — «Голос України»), Роман Сказинський (публіцист, літредактор Нацменшвидаву, розстріляний (усі проходили в одній справі). — «Голос України»). Отримавши радянський паспорт, я 11 травня 1934 року прибув у Харків... Разом зі мною приїхали три мої сини — Тарас, Остап і Богдан. Четвертий син Іван виїхав в Україну ще раніше, 1932 року... Щодо моїх синів, можу сказати: вони мають цілком радянську ідеологію...»

Через два тижні Антон Крушельницький несподівано визнає себе винним.

Очевидно, тут слід зробити відступ, щоб стало зрозуміло, чому колишній міністр освіти «петлюрівського уряду» опинився в УРСР. З початку 20-х років до УРСР почали перебиратися переселенці із Західної України. Одні шукали роботу, інші свідомо хотіли розбудовувати «батьківщину трудящих». Радянська влада була зацікавлена у цьому переселенні. Восени 1923 року було створено окрему комісію ЦК КП(б)У з переселення в Україну галичан із Чехословаччини. Очолював її командувач військ Українського військового округу Михайло Фрунзе. До складу входив голова Державного політуправління УРСР Всеволод Балицький. Проте вже наступного року політбюро ЦК КП(б)У вирішило просити ЦК РКП(б) надавати переселенцям «правильну» інформацію щодо реального економічного становища в Україні. У листі від 20 вересня 1924 року, зокрема, йшлося: «Наплив політемігрантів з Галичини, Польщі, Чехо-Словаччини й особливо завдяки польському терору з Західної України посилюється. Наша комуністична преса в Польщі, Галичині, Чехо-Словаччині змальовує економічне становище УРСР як процвітання країни й що кожний у вільній пролетарській країні знаходить собі роботу. Це почасти посилює потяг до нас політеміграції. Коли політемігранти стикаються з нашою дійсністю й порівнюють з інформацією комуністичної преси в себе на батьківщині, то глибоко розчаровуються». Уже наступними роками потік емігрантів зменшився, проте на початок 30-х років кількість західноукраїнських переселенців сягала 50—60 тисяч осіб. На початку 30-х УРСР різко згорнула контакти із Західною Україною. Розпочався курс на самоізоляцію і побудову залізної завіси. 1934 року до консульства СРСР у Львові було подано 128 заяв із проханням дозволити переїзд в УРСР. Та лише 14 осіб отримали бажану перепустку на велику Україну. Серед них — сім’я Крушельницьких. Уже наступного року жодне клопотання не було задоволено. На щастя.

Польська влада переслідувала мало не всіх дорослих членів сім’ї Крушельницьких. І саме за прорадянські настрої... Усе це може видатися дивним, ураховуючи, що саме після приходу радянської влади в Україну Антін Крушельницький був змушений разом із сім’єю поселитися у Відні. Вочевидь його любов до батьківщини не мала жовто-синього чи червоного забарвлення. Він приймав її будь-якою і будь-що мріяв повернутися додому. Шанс випав улітку 1932 року. Родина Крушельницьких вирішила залітувати в Карпатах, поблизу Коломиї. Іван із дружиною винайняли хату в Нижньому Березові, Тарас із сім’єю — в сусідньому Середньому Березові. Саме в той час до тестів у Нижній Березів приїхав Ярослав Галан. Був того літа ще один гість — консул радянського Союзу у Львові Радченко (згодом репресований). Саме він і посприяв переїзду Івана, його сестри Володимири та дружини Галана Аннички (чит. «Голос України» від 24.10.2009 р.) до Харкова. Найпершою до Харкова перебралася Володимира, за нею брат. Того само 1932 року в Харкові опинилася й Анна Галан.

Володимира закінчила Віденський медінститут, здобувши фах дерматолога. Водночас займалася перекладами. В Україні вона влаштувалася на роботу до ветеринарного інституту і за рік написала та захистила кандидатську дисертацію.

Іван влаштувався науковим співробітником в Інститут матеріальної культури. У свої 27 років він уже був знаним поетом, художником, драматургом, декоратором, мистецтвознавцем і літературним критиком. Найпліднішим періодом його творчості стали три роки до переїзду в Харків. В інституті Іван досліджував західноукраїнське мистецтво, перекладав. А ще в цей період багато подорожував. Устиг побувати й у Москві, де в Камерному театрі планували поставити одну з його п’єс.

До Львова летіли листи, в яких Володимира та Іван кликали рідних у Харків. Нині деякі історики схильні вважати, що ті листи було сфабриковано. Хоча навряд чи хтось зможе це довести сьогодні. Проте ми точно знаємо, що в травні 1934 року Антін Крушельницький, його дружина Марія, сини Остап і Богдан, невістка Наталя, онука Лариса ступили на харківську землю. Сім’я переїжджала назавжди, забравши з собою все, навіть меблі та бібліотеку. За два місяці до сім’ї долучилися і син Тарас з дружиною.

За п’ять місяців Антіна, Тараса та Івана Крушельницьких було заарештовано. 28 листопада Антін Крушельницький визнав себе винним у тому, що «за завданням закордонного керівництва ОУН прибув на Радянську Україну для здійснення контрреволюційної роботи на користь фашизму». А також у тому, що «під його керівництвом після приїзду до Харкова було організовано контрреволюційний центр ОУН у складі його, Бачинського і Сказинського. Пізніше самовикриття поповнювалося новими «фактами»: «До табору фашистів я приєднався ще в період його відкритої озброєної боротьби проти Радянського Союзу в 1917—1918 роках. Решту часу, в тому числі, коли я видавав різного роду назв і відтінків так звану радянофільську літературу, я продовжував перебувати в таборі українського націонал-фашизму, діючи за вказівками його керівництва. Емісаром того само крайнього націонал-фашизму, об’єднаного під керівництвом полковника Коновальця в організацію ОУН, я прибув на Радянську Україну. На своє виправдання можу лише сказати, що виїзд мій на Радянську Україну для здійснення тут антирадянської агітації стався під натиском проводу ОУН... Ми повинні були поновити розгромлення підпілля, проводити агітацію, організовувати акти саботажу і шкідництва аж до індивідуального терору... Питання про організацію масового підривного саботажу в промисловості й індивідуального терору неодноразово обговорювалися нашим керівним центром. Паралельно до цього організація терору, спрямованого проти головного радянсько-партійного керівництва країни... Повинен заявити, що далі загальної підготовки роботи по цих лініях і обговорення планів діяльності наша робота не йшла, бо за п’ять місяців після переїзду на Радянську Україну нас було заарештовано».

Що сталося за два тижні після першого допиту? Це було не перше ув’язнення в його житті. Що змусило Антіна Крушельницького, який славився своєю принциповістю, змінити свідчення? Тортури? Очевидно, тортури не фізичні, а усвідомлення, що в сусідніх камерах сидять його діти. На той час він знав тільки про двох.

У запитаннях слідчого ні Іван, ні Тарас майже не згадуються. Але майже кожна відповідь Антіна Владиславовича на будь-яке запитання завершується словами: «мої сини до цього не причетні» або «вони нічого не знали». 15 грудня Крушельницький пише послання «Суду при НКВС СРСР», в якому щиро кається «в своїх злочинах» проти батьківщини трудящих СРСР і УРСР. Кається за себе, а просить за своїх дітей: «Роззброївшись в процесі слідства, звільнившись від усіх решток ворожого націоналізму і фашизму, я прошу суд і всю радянську громадськість дозволити і надати можливість мені разом з моїми синами перевиховатися на основах радянської ідеології і повернутися до роботи серед радянської громадськості, щоб віддати рештки моїх сил і всі сили моїх синів на роботу на користь будівництва соціалізму і безкласового суспільства».

Отже, слідчі не робили спроб змусити батька свідчити проти синів. Тим паче що свідчень проти Крушельницьких не бракувало. Головним свідком (і обвинуваченим) був Роман Сказинський, який прибув у Харків разом із Крушельницькими і Юліаном Бачинським.

«Перед своїм від’їздом Крушельницький отримав солідну суму грошей від фашистів (під час обшуку гроші не вилучали. — «Голос України»), які очолювали так зване «Наукове товариство імені Шевченка». Гроші ці було отримано Крушельницьким через «Львівську книгарню» під виглядом авансу на придбання літератури». Або: «Наскільки мені відомо по лінії організації саботажу... активно займався Юліан Бачинський... збираючи детальні свідчення про сільське господарство. Сам виїздив на села. У цьому питанні йому допомагав син Антіна Крушельницького Богдан. Він працював агрономом в одному з великих приміських господарств і, входячи до складу організації свого батька, був близький до керівництва організації. Особисто мені Богдан Крушельницький не раз розповідав зі зловтішним захопленням, як ведеться шкідництво на тій ділянці, на якій він працює... Питанням терористичної діяльності нашої організації на Радянській Україні займалися сини Антіна Крушельницького Іван і Тарас». 28 листопада 1934 року.

Іван і Тарас уже були за ґратами. За Богданом приїхали до колгоспу. За Остапом — у студентський гуртожиток. Останньою заарештували сестру Володимиру. Це сталося 12 грудня. У справі 215101, про яку піде мова далі, зберігається Акт від 17 грудня 1934 року. «Я, Комендант НКВС УРСР — Шашков... на підставі наказу Народного Комісара внутрішніх справ УРСР т. Балицького, згідно з вироком Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 13—14 грудня 1934 року привів вирок у виконання над засудженими до вищої міри соціального захисту — розстрілу». Вирок було опубліковано в газеті «Правда» 18 грудня 1934 року. А заодно подано список із 14 осіб, серед яких були і 29-річний Іван та 25-річний Тарас Крушельницькі.

Матеріали цієї виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР також зберігаються в архіві. Тоді на лаві підсудних опинилися 22 особи. 14 із них отримали смертний вирок. Розправу над іншими було відкладено на кілька років. Засідала колегія в Інституті шляхетних дівиць (нині Жовтневий палац). Так було зручно, бо в’язнів приводили на суд просто з підвалів інституту. І туди ж відводили на розстріл... На лаві підсудних сиділи люди, чию творчість наші діти нині вивчають у школі: Григорій Косинка-Стрілець, Дмитро Фальківський, Михайло Оксамит, Михайло Лебединець, Василь Мисик тощо. Усіх їх звинуватили в участі в контрреволюційній та терористичній діяльності. Майже всі вони не визнали себе винними. За винятком кількох осіб, серед яких були Роман Сказинський і... Антін Крушельницький, який не міг дозволити собі розкіш захищати своє чесне ім’я ціною життя своїх дітей. Тим паче що він справді вважав себе винним. Передусім у тім, що платою за його довір’я до нової української влади могло стати життя членів його сім’ї. Навіть під час суду Антін Крушельницький продовжував вигороджувати синів.

Головні звинувачення більшості фігурантів процесу вибудовувалися на свідченнях такого собі Березинського. На той час він перебував під вартою. Мало того, він перебував під вартою вже в травні, коли Крушельницькі переїхали в Харків. Як видно з архівних матеріалів, Антін Крушельницький спробував змусити Березинського змінити свої свідчення щодо участі в терористичній діяльності Івана, запитавши, що саме змусило Березинського думати, ніби його син займається організацією терактів. Й отримав таку відповідь: «Сам переконатися в тому, що Іван Крушельницький займається організацією терактів я не міг, оскільки сидів у в’язниці, але про це чув від Сказинського». Щодо Тараса, то Березинський заявив: «Я підтверджую своє свідчення про те, що Тарас Крушельницький займався терроботою. Я кажу про це на підставі інформації Дереша. Тарас говорив, що ОУН вживає заходи до розгортання тердіяльності».

Слово надали Тарасу: «Я визнаю себе винним тільки у тому, що я належав до закордонної організації «УВО», а в решті винним себе не визнаю. Я виріс у буржуазному оточенні, не мав поняття про Маркса й про масову боротьбу. Я вступив до УВО, думаючи, що це революційна організація. Потім я переконався , що УВО — контрреволюційна організація. Хотів вийти звідти, але пригрозили судом і смертю... У Львові було скоєно теракт. Я в ньому участі не брав, але з помсти мене обмовили й на суді мене визнали винним лише в належності до УВО і дали 3 роки. У в’язниці я познайомився з комуністами, а потім на волі зав’язав зв’язок з комуністичним підпіллям, зв’язався з комсомолом і вів активну роботу... Батько зібрався в Радянську Україну і я охоче поїхав з ним... В УРСР я зайнявся літературною діяльністю. Намірів у мене вести контрреволюційну роботу не було... Я нікого тут із членів ОУН не знаю, не знав навіть, що мій батько належить до цієї організації. Я вважав, що батько працює на користь Комінтерну... Брата Івана я не бачив 5 років і тільки тут його зустрів... Іван не виявляв контрреволюційних настроїв».

Підсудний Іван Крушельницький: «Винним себе не визнаю. Я тут тільки тому, що перебував в оточенні ворогів радянського устрою. Я поїхав в СРСР після розмови з радянським консулом. Порадив мені їхати Радченко. Я категорично заперечую будь-яку участь в ОУН... Брат Тарас жив зі мною на квартирі, але нічого про ОУН не говорив».

Свідок Березинський: «Коли Іван Крушельницький приїхав у Харків, він заходив до мене по справах видання і сказав, що працює в організації ОУН. Я був директором видавництва «Рух». На що Іван зауважив, що людину, яка називається Березинським, не знає.

Чим закінчився суд, ми вже знаємо. Власне, по кожному з фігурантів судилища можна було б написати окрему статтю. Але нині мова йде про сім’ю Крушельницьких. Батько взяв усю провину на себе, намагаючись вигородити дітей. Отож суд визнав за можливе справу стосовно Антіна Крушельницького та ще кількох осіб відправити до дорозслідування. Врешті, Антін Крушельницький отримав 10 років. Його сини — розстріл.

Коли вирок було здійснено, на волі залишалися матір Марія Крушельницька, її невістки й онуки. Марія Крушельницька не змогла пережити смерть дітей. Кажуть, за кілька тижнів до смерті вона замовкла. А востаннє заговорила, щоб уголос проклясти свого чоловіка.

Улітку 1935 року її не стало. Весною Богдан, Остап і Володимира отримали по 5 років таборів. Вони будували Біломорканал. Батько відбував свій термін на Соловках. Невідомо, чи від нього приховали правду, чи він не зміг її усвідомити, але, як видно з його листа до родини (1936 рік), Антін Крушельницький не розумів, що насправді відбулося. Цей лист був відгуком на слова з листа невісток: «Усі наші пишуть, здорові». Дідового листа наводить у книжці «Рубали ліс. Спогади галичанки» Лариса Іванівна Крушельницька...

«Слова «всі наші пишуть, здорові» були цілющим бальзамом на мою душу, заперечують усе те, що хотіли б люди вмовити в мене... Правда, це дуже неприємно, що так сталося, але ми всі маленьке зеренце у крутіжу і світових, і всесоюзних подій. І як події кинули нас у крутіж, так і винесуть із нього. Найбільше моє щастя, що вже всі пишуть».

Під осінь усіх Крушельницьких переправили в район Медвежегорська. У жовтні-листопаді 20-ту річниці Жовтневої революції було відзначено масовими розстрілами в Сандормоху. Серед 1111 розстріляних були Антон, Богдан, Остап і Володимира Крушельницькі.

Невісток Наталю і Стефу з дитиною Марією, яка народилася через два тижні після розстрілу батька Тараса, та доньку Івана Ларису вислали в Курськ. Згодом Стефі, Ларисі та Марії вдалося повернутися до Львова. Наталю відправили до Сибіру, де вона й загинула. Онука Марія Тарасівна Крушельницька — видатна піаністка, професор Львівської консерваторії. Двічі була обрана ректором цього вузу. Онука Лариса Іванівна Крушельницька — професор, доктор історичних наук.

Крушельницьких реабілітували наприкінці 50-х. Слідчого, що вів їхні справи, Миколу Грушевського, було заарештовано й розстріляно у 1937-му. Клопотання про його реабілітацію відхилено.