Закарпатець, який став англійським лордом

Презентована Максвеллом трилогія справила на «містера президента» Брежнєва позитивне враження. І власнику британського видавництва «Пергамон-прес» пану Максвеллу в Москві влаштували теплий прийом і ділове сприяння. Але тепер не діловий інтерес цікавив англійського лорда. Його нестримно тягнуло в Карпати, де народився. Зізнатися в цьому навіть дружині Бетті не вважав за потрібне.

Прийом пройшов блискуче. 72-річний Брежнєв говорив мало, але влучно, часто жартував. Їм обом, офіцерам-фронтовикам, нескладно було спілкуватися. Брежнєв під кінець прийому запитав сам: мабуть, наш гість хоче поклопотати за щось або про когось?

Ось воно! Гостеві, разом із дружиною, було дозволено відвідати Україну, прикордонне селище Солотвино «у супроводі, який гарантуватиме безпеку і приємне та змістовне проведення часу під час приватної поїздки до Закарпатської області УРСР». Прощаючись, Максвелл не знав, якими словами віддячити справді для нього дорогого Леоніда Ілліча...

У 1978 році жодна значима поїздка іноземців не обходилася без кураторства обкому партії. І я зателефонував Юрію Ільницькому — тодішньому першому секретареві. Пам’ять цієї людини, незважаючи на літа, чудова: «Пригадую добре. Максвелл був у мене в кабінеті. Говорили без перекладача. Він розмовляв так, як колись говорили на Закарпатті. Розповів я гостеві про область, її розвиток. А далі доручив супроводжувати його Андрію Шекеті...».

А. Шекета — делегат І з’їзду народних комітетів Закарпатської України (1944), а у 1970-х — начальник облполіграфвидаву. Він весь час супроводжував лорда Максвелла в тій поїздці, зустрівши його у Львівському аеропорту. Швидше за все, то було 20 вересня 1978 року. Їхали до Ужгорода через Верецький перевал, дорогою іноді зупинялися. Дружину лорда француженку Елізабет зачаровували мальовничі краєвиди, околиці сіл з безліччю копиць, старовинні дерев’яні церкви.

Зі Львова приїхали під вечір. Оселилися в готелі «Дружба».

Наступного дня сера лорда Роберта Максвелла прийняв перший секретар обкому партії Юрій Ільницький. Потім були екскурсії по Ужгороду, до музеїв, філармонії, на кладовище «Кальварія» тощо.

Далі викладаю за спогадами Андрія Шекети та колишнього директора видавництва «Карпати» Бориса Гвардіонова.

Зранку дружній сніданок був у бенкетному залі «Дружби». Тут Максвелл звернув увагу на незвичайний паркет, викладений закарпатським орнаментом, створений із натурального дерева без фарб. Гість жартував, що готовий це купити, розібрати і перевезти до себе в Оксфорд.

Дорогою до Солотвина гість забажав зупинитися в Мукачевому. Потім через Берегове, Виноградів, Хуст і Тячів поїхали далі. Максвелл був здивований змінами, які бачив: «Як багато хорошого ви зробили за невеликий історичний строк!».

У Солотвині відбувся прийом у голови селищної ради. Гість згадував своє бідне дитинство, як його батько й родичі були депортовані фашистами навесні 1944 року й загинули в «Освенцимі». Лише двох сестер, які вижили в нацистській душогубці, він, уже будучи офіцером англійської армії, відшукав після війни в Празі й повіз до себе.

Запам’яталося таке. Під час розмови раптом почувся гуркіт і звук розбитого скла. Виявилося, голова хотів пригостити гостей закарпатським коньяком. І запросив молоду офіціантку з ресторану. Дівчина хвилювалася, подаючи коньяк, випустила тацю з чарками, все посипалося на підлогу. Дівчина ледь не розридалася. А Максвелл сказав, що на цій благословенній рідній землі посуд б’ється на щастя...

Коли вийшли із селищної ради, на площі зібрався натовп. Солотвинці хотіли бачити земляка.

Відвідали музей Солотвинського солерудника. Сіль тут добувається ще з часів Римської імперії. Спустилися в шахту №8, де 1968 року відкрито алергологічне відділення Солотвинської селищної лікарні. Це унікальна підземна лікарня, якій в Україні немає аналогів.

Тут, на глибині близько 300 метрів головний лікар розповів про лікарню, про ефективність лікування в ній бронхіальної астми та інших захворювань. Р. Максвелл був захоплений та попросив написати про заклад книжку і рукопис надіслати йому. Обіцяв видати високим тиражем англійською мовою. «Хай знає весь світ про досягнення моїх земляків!»

...Сонце котилося до обрію, а Максвелл хотів побачити ще й батьківську хату. Підійшли до Тиси, де на низинній вулиці, недалеко від кордону з Румунією, він народився у 1924 році. Вулицю знайшли, а хата не збереглася. Максвелл зустрів сусіда-товариша, з яким колись ходили до народної школи. Міцно обнялися, витирали сльози радості...

Роберт Максвелл обіцяв знову відвідати рідні місця, — завершує спогад Борис Гвардіонов. — Але не приїхав».

... Із Хуста дорога до Львова пролягла через Міжгір’я.

Була субота, згадує тодішній перший секретар Міжгірського райкому партії Микола Сюсько: «Роберт Максвелл кожного з нас питав, чи ми уродженці Закарпаття? «Не дивуйтеся, — сказав він, — бо я пам’ятаю, що за старих часів із Чехії й Словаччини привозили в наш край не лише жандармів і суддів, окружних начальників, а й лісників, поштарів, офіціантів, нотарів!».

Пройшлися Міжгір’ям пішки. До пам’ятника воїнам, що полягли в боротьбі з фашизмом, Максвелл поклав квіти. Далі оглянули середню школу, медучилище, лікарню, будинок культури, зайшли до універмагу, книгарні... «Гості були приємно здивовані, — згадує Микола Іванович, — що райцентр газифікується, проведено водогін, електрифіковано високогірні села... Хоча Максвелл і радів змінам у рідному краї, але відчувалося: очікував чогось більшого, сподівався побачити ліпше життя земляків...»

На обіді, — каже М. Сюсько, — гість цікавився, чи знаємо наші народні пісні, бо хоч він і єврей, а не забув русинських пісень солотвинців. Хтось тихо заспівав «Черлену ружу трояку», а далі завели вже хором «Верховино, світку ти наш». Потім купили кілька платівок із записами Закарпатського державного народного хору, подарували британцям.

Зупинившись у Соймах біля мінерального джерела, Максвелл цікавився, чому вода зі свердловини витікає в канаву, адже за рік-два на ній можна стати мільйонером. Хоча знав, що у нас це не дозволено. Лорд розповів, що в Солотвині їх зустрічали щирі, привітні люди! «Як дасть Бог — на місці батьківської хати відкрию музей... Там нікого з рідних не знайшов: брат, сестри, мати, батько і дід загинули в «Освенцимі». Немає їхніх могил, щоб я міг вклонитися... На пам’ять про батьків, єврейську громаду, що колись жила тут, хотів би щось добре зробити солотвинцям. Пропонував їм кошти. Та вони сказали, що знайдуть свої гроші...»

Зрозуміло: земляки тоді боялися прийняти дар від капіталіста. Але Максвелл сподівався приїхати вдруге. Повторював, що в СРСР мусить щось змінитися. Дружині Максвелла Елізабет сподобались Карпати. Вона казала, що відеофільм, який зняла тут, Максвелл покаже всім членам парламенту — хай полюбуються красою цього краю.

Прощаючись в аеропорту Львова, Максвелл подарував Андрієві Шекеті калькулятор (тоді — рідкість), а взамін отримав дорогу авторучку.

Таким було останнє перебування цього чоловіка в краї, де народився і куди його так вабило.

Якби не раптова таємнича смерть на початку листопада 1991 року, Закарпаття ще б відчуло ділову енергію Роберта Максвелла. А в тодішньому суспільстві не було місця для спонсорства й доброчинності...

Та нові часи народжують нових добродіїв. Один із них — уродженець Мукачевого, американський бізнесмен і меценат Алекс Ровт. Вони схожі. І стилем підходу до справи, і рисами обличчя. І любов’ю до Закарпаття...

Роберт Максвелл — мільярдер, відомий медіа-магнат — народився 4 березня 1924 року в Солотвині в бідній багатодітній родині (справжнє прізвище Гох Мехел Гершович). Після окупації краю Угорщиною батьки змінили ім’я сина на німецький кшталт — Ян Людвіг Хок. Через Румунію він потрапив до Югославії. Вступив там до руху Опору, потім дістався Франції, де доля звела його з підпіллям. Він знайомиться з Іцхаком Шаміром (майбутнім прем’єр-міністром Ізраїлю). Невдовзі вступає в британську армію. Йому для цього не вистачало років, тож узяв собі ім’я старшого односельця і став Абрагамом Лажбі Гохом. У Франції в Опорі його знали як Івана Леслі дю Мерьє. А в Англії вже звався Леслі Джонс.

1941 року Леслі Джонс — вантажник британської армії, потім шифрувальник, далі — офіцер розвідки. Воював у Північній Африці, за що королева нагородила його хрестом. Він приймає англійське громадянство. 1944-го — учасник висадки союзників у Нормандії. Весною 1945-го сам Монтгомері вручає йому нагороду — військовий хрест. І він востаннє змінює прізвище на Роберт Максвелл. Служив у військових органах МІ-9 і МІ-14, допитував колишніх офіцерів абвера, СД, гестапо. Від них знав про тайники з секретними документами і цінностями рейху. За участь у бойових діях отримав 10000 фунтів стерлінгів і стільки ж — безпроцентної позики. 1947 року капітан Максвелл демобілізувався і купив видавництво. У 1951-му фірму названо «Пергамон-прес», а через п’ять років продукцію Максвелла купують у 125 країнах світу. Поступово він стає одним із найбільших медіа-магнатів світу.

Максвелл засновує серію книжок «Світові лідери», має доступ в усі резиденції й посольства, на нього працювала армія журналістів, він дотримувався лівих поглядів, хоч і про соціалізм, і про капіталізм казав: «Обоє рябоє!». Зумів зачарувати Брежнєва, Мао, Андропова, Горбачова, Чаушеску, Хонеккера... Йому щастило. Якби не загадкова смерть Максвелла у листопаді 1991 року, хто знає, як розвивався б медіа-бізнес у Східній Європі. В Угорщині Максвелл купив одну з провідних газет. А з Сільвіо Берлусконі уже був партнером. 1990 року почав випускати тижневик «Європеєць», а на весну 91-го Максвеллу належали лондонські газети «Дейлі міррор» і «Санді міррор», «Нью-Йорк дейлі ньюс», видавництво «Макміллан», компанія «Берліц» і «МТВ-Європа»... Створивши свою імперію, Максвелл почав конкурувати з австралійсько-американським медіа-магнатом Рупертом Мердоком.

Секретар Солотвинської селищної ради Анна Бігун сказала мені, що в 1991 році племінниця лорда приїжджала до Солотвина, щоб зняти документальний фільм про рідні міcця Максвелла і піднести як подарунок своєму знаменитому вуйкові на 68-й день народження... Але до цього він не дожив якихось шість місяців...

 

Закарпатська область.