Під час війни вона була перекладачкою з німецької і робила переклад «на свій манер», тим самим рятуючи полонених від розстрілу, а вже в нинішній час задовго до виборів передбачила їх результат і безпомилково назвала всіх чотирьох президентів... Йдеться про Ганну Андріївну Швед (Юсюк), яка тихо-мирно живе на самому краєчку провінції — у селі Долина Млинівського району, де зостався лише десяток старих хат. Щоранку, пораючись на кухні,  слухає радіо — в тім числі й «Німецьку хвилю» німецькою мовою, бо й досі своїм мовним багажем, як сама каже, може будь-якого німця на лопатки покласти.

У серці — українці, на словах — русини

— Змалечку я мала великий потяг до знань, — каже 86-річна Ганна Андріївна, — а в школі вчилася тільки на відмінно, за що з четвертого класу мене перевели одразу до шостого. Жили мої батьки в Холмському повіті (тепер це Польща), були православними. Про Україну тоді, в 1930-х роках, не вельми висловлювалися, бо, як і більшість населення, побоювалися неприємностей від польської влади. Взагалі нас тоді навіть українцями не називали — тільки русинами. Пам’ятаю випадок: коли до школи приїхав ксьондз, то школярів-русинів до нього не підпустили. Польські діти цілують йому руку, а нам, мовляв, «не вєлєно». Стояли нишком у куточку — безправні. Щоправда, батько Андрій Васильович хоч потайки, а час від часу цікавився історією України: то журнал якийсь український додому принесе, то книжку. Саме з цих підпільних друкованих видань почалася для мене українська мова. Після смерті Пілсудського в нашому селі Ольховець пожвавішав український дух. У церковному хорі, де співала моя мама Зіновія Миколаївна, почали співати тільки українською. А вже біля мами вчилася цим пісням і я. Переломним у моїй долі став 1942 рік. Тоді почали забирати молодь на роботи в Німеччину. Забрали б і мене, але хтось надоумив піти вчитися в Український допомоговий комітет у Холмі на телефоністку-перекладачку. Там я вже досконало опанувала як українську, так і німецьку мови.

Оберегом стала іконка

— До війни в нас була трішечки Україна, — згадує Ганна Швед, — кожен приходив на заняття в гімназію у вишиваних сорочках. З’явилося море літератури про історію України... Але проукраїнська політика тривала недовго. Загалом це була найкоротша влада, яку я пережила, — друга за ліком. Бо першою була польська. А потім — німецька, після неї совєцька. А нині знову українська, яка, віриться, пустила своє коріння надовго...

Найважче було при німцях, хоч спочатку до юної Ганни доля проявляла прихильність. Дівчину як одну з найкращих учениць запросили працювати на першу в Любліні німецьку пошту. Опанувавши телефоністські ази, вона справлялася з роботою. Але одного разу, коли їй запропонували іншу ділянку роботи — важчу, вона запручалася: мовляв, не буду тратити своє здоров’я на ваш рейх. За це ледь не потрапила до концтабору. Вдруге могла поплатитися за те, що бранцям у табір передавала продукти. Втретє — коли робила для німців переклад про двох полонених радянських солдатів. Зрештою, таки переконала офіцера, що їх розстрілювати не можна...

— Не сприймаючи німецької влади, — згадує Ганна Андріївна, — кілька дівчат-українок вирішили втікати з пошти на Схід. З ними — і я. Йдемо по дорозі неподалік кордону, а назустріч німецькі мотоциклісти їдуть. Спинилися. Зрозумівши, що ми «їхні», бо ж добре німецькою говоримо, попередили, щоб верталися, бо там, за півтора десятка кілометрів, уже радянські частини. А нам того тільки й треба було...

У повоєнний час на всю родину Юсюків чекало переселення на Східну Україну. В дорогу родина взяла небагато речей, серед яких була найбільша сімейна реліквія — мініатюрна ікона Холмської Богоматері. Саме ця іконка і стала для Ганни оберегом на все життя.

Життя врятував аусвайс...

— Спочатку ми опинилися у Дніпропетровську, потім на Донбасі, — продовжує розповідь пенсіонерка, — і повсюди мене почали залучати до роботи як перекладачку. Навіть на допити німецьких солдатів. Чимало полонених тоді працювало на відбудові зруйнованих будівель. А потім доля закинула мене на Рівненщину, в село з гарною назвою Мальоване.

Ганя відрізнялася від односельців ерудованістю, тому їй доручили секретарювати в сільраді. Її перший начальник був неписьменним, доводилося влагоджувати фактично всі документально-фінансові справи. Коли поверталась пізньої пори додому, часто дорогу їй переходили озброєні хлопці з лісу...

— Одного разу мене врятував документ, який понині зберігаю, — каже Ганна Андріївна. — Це так званий аусвайс — довідка про те, що я навчалася в Українському допомоговому комітеті. Тільки-но незнайомці, що зайшли до хати, почали присікатися, що я, мовляв, прислужую радянській владі, дістала із шухляди аусвайс. Вони, коли ж побачили, що там на цілу сторінку тризуб зображений, то відразу вибачилися і більше мене не зачіпали. А за що було зачіпати — я ж служила не політиці, а своїй громаді. Потім хотіли мене в партію прийняти. Проте я відмовилася. Через те й зняли із секретаря...

Прогнози Ганни Андріївни

Як заявляє сама Ганна Андріївна, вона мимоволі причетна до політики:

— Усе почалося з того дня, коли вже після смерті чоловіка (його немає на білому світі десять літ) однієї великодньої суботи впала зі стіни іконка і, як на диво, не розбилася. А з того кутка, де вона висіла, почали доноситися якісь дивні звуки. Відтоді чомусь почали снитися віщі сни, які вказують, хто в Україні прийде до влади. Я, наприклад, достеменно знала, що Леонід Кучма залишиться президентом на другий термін. Наснився сон, що він їде через нашу Долину, а за ним — сила-силенна народу... А п’ять років тому сниться — сидять за столом два мужі — Ющенко та Янукович. Перед ними — свячений хліб. Обоє пробують його, після чого Янукович оступається, йде від стола, а Ющенко залишається. Тому, коли Янукович переміг у першому турі президентських виборів, я не переставала казати й односельцям, і в сільраді, й навіть у районі, що Янукович поступиться булавою, що таки і  сталося. А ось уже перед цьогорічними виборами Янукович приснився на скирті соломи — найвище над усіма іншими. А ще приснилося прем’єрське крісло, а в ньому — якийсь старший чоловік. Тому, коли казали, що Юля знову стане прем’єром, я заперечувала людям своїм сном. І, як бачимо, сновидіння знову мене не підвело. Що буде далі у владних верхах, сказати не можу. Бо поки що ніщо не сниться. Присниться — розкажу. А ось про хліб приснилося. Зокрема, про мій пай. Нібито в недалекому часі на ньому два роки підряд такі колоски родитимуть, що до землі стебло будуть гнути. Це на врожай. Дай Бог, щоб, справді, врожаїлося. І на полях Сергія Костючка, якому в оренду передала свій пай, і взагалі по всій Україні.

 

смт Млинів

Рівненської області.