Перлина без обрамлення

У того, хто хоч раз побував у цих краях, немає жодних сумнівів: Національний природний парк «Подільські Товтри» є справжньою перлиною природи, археології, історії, культури. Здається просто неймовірним, що на цій території зібрано разом до півтисячі об’єктів природозаповідного фонду, історико-архітектурних та археологічних пам’яток, і поряд практично з кожним можна сміливо ставити слово унікальний.

Таким є вапняковий кряж Товтр, котрий виріс із бар’єрного рифу такого давнього моря, що вік його навіть важко уявити. Вчені стверджують, що аналога таких гір немає більше ніде на землі. А саме море не інакше, як сховалось під Товтрами. Бо там знаходяться грандіозні запаси, і за кількістю, і за якістю, лікувальних мінеральних вод.

Неповторність Смотрицького каньйону, створеного стихіями і часом за мільйони років і прикрашеного вже людьми давніми фортифікаційними спорудами, дала йому можливість номінуватись на спадщину ЮНЕСКО.

Загалом «Подільські Товтри» визнані одним із семи природних чудес України. Проблема тільки, що для такої дивовижної перлини держава так і не може створити коштовної оправи у вигляді належного фінансування і відповідного законодавчого забезпечення.

Навіть якби список природних чудес був значно коротшим, його цілком вистачило б для того, щоб п’ятнадцять років тому підписати президентський указ про створення Національного Подільського парку «Подільські Товтри». Тоді цей крок видавався переможним на шляху до збереження та відновлення природної пам’ятки. Товтри мали не тільки продемонструвати усі свої скарби та реліквії українцям, а й зачарувати весь світ, але...

Навіть через стільки літ багато намірів так і залишилося тільки намірами. За цим кряжем з давніх-давен закріпилася ще одна назва — Медобори. Кажуть, рослинність тут була такою багатою, що гори вкривались пишним цвітом, з якого просто стікав духмяний нектар. Тут і тепер зібрано до півтори тисячі різних видів рослин, причому десятки з них — рідкість не тільки для України, а й для світу. Приміром, така доволі скромна на вигляд рослина як шеверетія подільська оселилася тут ще в дольодовиковий період(!) і так відтоді не покидала цих країв. Єдине дерево, яке, попри всі старання, ніяк не хоче тут прижитися, — це «грошове».

Невдовзі спливає десятилітній строк, відведений наказом Мінекології для реалізації масштабного проекту з організації території, охорони, відтворення та рекреаційного використання природних комплексів та об’єктів парку. Тоді передбачалося, що його вартість становитиме понад 16 мільйонів гривень, і в результаті з’являться адміністративні та виробничі будівлі, пилорами, теплиці, науково-рекреаційні та візит-центри, своя автобаза, налагоджена система протипожежної охорони, а головне — можна буде обладнати зони відпочинку, реставрувати архітектурні та культурні пам’ятки, проводити природозахисні роботи... Однак на все це грошей так і не вистачило.

«Фінансова картина, яка спостерігається і з початку нинішнього року, — типова, — розповідає заступник директора парку Олег Боєв. — Бюджету вистачає переважно на зарплату. А, скажімо, на обладнання місць відпочинку в першому півріччі передбачено лише 11,6 тисячі гривень. З них на закупівлю будівельних матеріалів можна використати лише півтори тисячі».

Що й казати, для площі, яка розкинулася майже на три райони області, таких витрат мало, а тому важко сподіватися, що й за сотню літ парк зможе перетворитися на туристичну Мекку.

А поки що фінансових сил співробітників парку вистачає на те, щоб протоптати в буквальному розумінні слова стежки до скельних монастирів над Дністром, поставити кілька лавок, облаштувати смітники... Все це також корисна і потрібна робота. Але з масштабами парку, його потребами її важко порівняти.

На жаль, відчути себе в безпеці і повній захищеності парку так і не вдалося. Парадоксально, але, створюючи парк, законодавство не зуміло наділити його... землею. Із понад 260 тисяч гектарів, які офіційно становлять територію «Подільських Товар», спочатку лише три тисячі гектарів були надані в постійне користування НПП. Рештою ж розпоряджається лісове господарство, місцеві агроформування, промислові підприємства, територіальні громади. Насправді це могла б бути нормальна практика ось такого спільного землекористування, якби не одна істотна деталь — парк практично позбавлений права не те що впливу, а навіть дієвого контролю за діяльністю всіх цих землевласників. «А найбільша біда — неможливість зупинити використання корисних копалин, — в один голос стверджують співробітники НПП. — Жоден нормативно-правовий документ не надає парку таких прав».

Нині на території Товтр функціонує до сорока кар’єрів, де видобувають пісок, глини, вапняки, гіпс, мергелі. Після такої «господарської» діяльності на місці колись унікальних природних ландшафтів залишаються схожі на місячні мертві пейзажі.

Напевно, тамтешні ліси, гори, ділянки степів і луків були б вдячні людям не так за відтворення, як за те, щоб їх просто ніхто не чіпав, залишив у спокої і відпустив усе лише на волю природи.

— Чого тільки варті такі «добрі» наміри, як заліснення територій, створення штучних агролісів лісівниками — а саме в їх розпорядженні знаходиться чимала територія парку, — розповідає науковий співробітник відділу науки, заслужений природоохоронець Стефан Ковальчук. — Хіба не розумніше було б віддати заповідні лісові об’єкти паркові, а колишні колгоспні ліси, що залишилися практично бездоглядними, передати під опіку лісівників. Логіка тут проста: за площею відомче господарство нічого б не втратило. Зате парк міг би зберегти ті унікальні види рослин і тварин, котрі почали так швидко зникати. На жаль, останніми роками дедалі важче вдається поповнювати список того, що пощастило відновити та відродити, але дедалі довшими стають списки червонокнижних тварин та рослин. Древні Товтри, котрі змогли пережити випробування часом, виявляються крихкими і беззахисними перед людиною.

За роки існуванні НПП вдалося-таки вилучити на свою користь у різних господарів ще півтори тисячі гектарів. Але навіть це не дозволило парку піднятись із останньої сходинки за цим показником серед світових, та й українських парків.

Хоча закон про екомережу та програма формування національної екологічної мережі і передбачають, що вже через п’ять років у власності парку має бути не менше 20 тисяч гектарів, проте в це віриться насилу. Місцеві громади неохоче йдуть на такий крок.

— Зате із спокійною совістю можуть передати землі під дачні ділянки, — залучається до розмови Людмила Любінська, кандидат наук, докторант. — Свого часу ми подали документи, аби зарезервувати частину наддністрянської території. Це унікальний зразок подільських степів, але там уже тепер довелося занести до Червоної книги понад десяток рослин, котрі ще зовсім недавно не вважалися рідкістю. Тож усі наші документи і пропозиції були передані і в РДА, обласне управління охорони навколишнього середовища, а в результаті... на цій території нарізали півсотні дачних ділянок. Тому прогноз невтішний: гадаю, вже найближчим часом природні скарби там будуть розорені та знищені назавжди.

Звичайно, було б перебільшенням сказати, що «Подільські Товтри» назавжди втрачені та розорені. Чимало закордонних учених і просто шанувальників природи ще п’яніють від тамтешньої краси, роблять дивовижні знахідки, фіксують живі організми, котрих не побачиш більше ніде на планеті.

Але ж і кам’янецькі науковці мали можливість спостерігати, як облаштовують подібні парки їх європейські колеги. Після того починає видаватися, що ми живемо у дзеркальних світах. Бо там не шкодують багатомільйонних інвестицій у те, щоб відновити інколи буквально по сантиметрах уже втрачені природні ландшафти. А ми ще дозволяємо собі заплющувати очі на те, як тихо щезає неповторна природа на десятках тисяч гектарів. А державне фінансування природоохоронної справи у парку нагадує жебрацькі крихти, але ніяк не щиру батьківську турботу, як те мало б бути.

Хмельницький.

На знімку: після розробок вапнякових родовищ місцина починає нагадувати мертвий космічний пейзаж.