— Криза-криза... Та торік я тільки посміювався над розмовами про кризу, — каже керівник знаного в Токмацькому районі Запорізької області кооперативу «Мирний» Микола Савченко (на знімку). — А ось 2010-й у наших краях менш сприятливий для сільськогосподарського виробництва. За більш як місяць у квітні—травні — 5 міліметрів опадів. Це майже нічого. До того ж на початку квітня вдарили заморозки, від яких найбільше постраждав ячмінь. Йому вже не допомогли і рясні травневі дощі. Напевно, не все отримаємо і з минулорічних 51 центнера з гектара пшениці, однак рятівної вологи дочекалися, і добре буде, коли вдасться зібрати хоча б 31 центнер... Кукурудза, соняшник і горох, здається, цього року не підведуть.
Водночас, за всіма ознаками, підведуть фінанси — жодна державна програма підтримки аграрного комплексу, зокрема, пряме кредитування фермерських господарств, фінансовий лізинг, здешевлення банківських кредитів, до нового року не запрацюють. Тому треба вже нині дивитися, як рятуватися господарствам в умовах недобору врожаю, податкового тиску і повної відсутності навіть натяку на паритет цін...
Ось таке із наболілого довелося почути від Миколи Савченка, коли ми вже розговорилися. До речі, як я ще тільки-но збирався до Токмацької райради — запорізької степової глибинки, то добрі люди дуже рекомендували зустрітися із Савченком: «Ото справжній господар — і про хліб дбає, і про людей... Саме з такими і варто порозмовляти»... Одне слово, випала нагода — зустрілися.
— Я, взагалі-то, на лікарняному, — якось, наче вибачаючись, почав Микола Володимирович. — Тим паче, мабуть, запитуватимете, де родився, хрестився і вчився?
— Та не те, щоб одразу так, але, — у свою чергу трохи розгубився вже автор.
— Ото з «але» й почнемо. А точніше, з назви нашого господарства: сільськогосподарський виробничий кооператив «Мирний». Вона прижилася з 2000 року — після чергової реорганізації. До того у нас був і колгосп «Мир», і КСП «Мир», а ось вже десять років ми живемо зі словом «мир» у трохи зміненій назві господарства. Кооператив діє в межах сіл Чапаєвка, Виноградного і частково міста Молочанськ.
Щодо себе, Миколи Савченка, то свої сільськогосподарські університети я пройшов протягом п’яти років, з 1972-го, відпрацювавши водієм голови колгоспу Олександри Русанової, депутата Верховної Ради УРСР, орденоносця. Вона була справжнім господарем і будівничим — колгосп після її керівництва було не впізнати. І мені здається, що я саме тоді зрозумів, як керувати колективом і як господарювати.
До 1996 року працював завідувачем колгоспного гаража. Це 86 працівників і 56 транспортних одиниць — одним словом, пристойне автогосподарство. Колектив був сильним, і, як мовиться, здоровим. Потім голова колгоспу (зовсім інший чоловік — не Русанова) пішов з посади, почалися вибори, їх виграв не я, а мій підлеглий. Працівники КСП вирішили саме так (не будемо вдаватися у деталі), і протягом місяця, як кажуть, пішли з посади і мене. Знадобилося два роки судової тяганини, щоб поновитися на роботі, отримати зарплату за вимушений прогул тощо. Однак працювати в таких умовах було неможливо, тому вже після поновлення на посаді пішов за власним бажанням...
Тим часом у господарстві панувала безгосподарність, помножена на популізм. Ось такий епізод. Три тисячі овець поміняли на вантажівку рису і роздали по 5—10 кілограм людям. Всі задоволені, радіють, дякують! А чим жити завтра, як заробляти — це тоді майже нікого не турбувало. І не тільки в селі — у районі теж. Тодішній керівник райдержадміністрації прийняв нас, «ходоків» з «Миру», зі словами: «А, революціонери прийшли. Не заважайте голові — він нормально працює».
Одне слово, і допрацювалися, і дохазяйнувалися, що змушене було втрутитися вже нове районне керівництво. У 2000 році відбулися вибори, на яких люди обрали мене.
Стартові, як сьогодні люблять казати, умови були такі: борг — 2,5 млн., із них 600 тисяч — із зарплати. (Пригадаємо ціни того періоду і курс долара). А ще жоден трактор і комбайн не те що зі стартера, з пускача не заводиться — тільки з буксиру. Ні солярки, ні бензину, ні добрив, а йде квітень місяць...
Але якось на нервах і чесному слові відсіялися. Ледь не щодня говорив з людьми. Що подітися нікуди, що треба працювати і якось пережити цю скруту. Потроху дослуховувались — де із зітханням, де з кепкуванням, а дедалі частіше з розумінням, і якось почали вибиратися зі справжньої ями. У 2000-му зібрали 986 тонн ранніх зернових, це коли зараз із тих же площ — 6800—7400 тонн. Але без зайвого пафосу скажу — ми були багаті! У нас думки були про хороше і про майбутнє...
І справді, ми тоді починали на розбитих тракторах і комбайнах ще радянського виробництва. На все господарство один легковик «Нива», який потрібен скрізь і всім. Тому голова тоді частіше пішки, або попуткою добирався. А торік, у так звану «кризу», ми купили комбайн «Джон Дір» останньої модифікації за 2,5 мільйона гривень! Всього ж витратили на придбання техніки у 2009-му — 3,3 мільйона гривень. Та хіба цим пишаються!? У нас сім років зарплата виплачується щомісяця день у день. Платимо за стаж, і вже два роки поспіль і 13 зарплату теж. А наш річний фонд зарплати за минулий рік — 2,645 мільйона гривень, цьогоріч на 140 працюючих середня зарплата — 1800 гривень. Погодьтеся, надто велика сума виходить, а ще багато в нас працюючих людей на 3000 га площ. Але ж десь вони повинні працювати, заробляти і годувати свої сім’ї! Через те ще вісім років тому довелося взятися за свинарство. Починали з однієї обміняної на силос свиноматки і десяти поросят. Зараз поголів’я — 3,5 тисячі. І щомісячна реалізація до 300 голів.
То що, саме час бити в литаври? Ні, потроху пора, коли не плакати, то важко зітхнути. Собівартість кілограма свинини вже майже досягла 13 гривень — ви ж знаєте, які тарифи і ціни на все, що потрібне для виробництва. А ось закупівельна ціна — навесні була 14 гривень, а зараз вже у населення закупляють по 10 гривень за кіло. Одне слово, замість мізерного прибутку взагалі з’являються збитки. А це значить, що поголів’я доведеться вирізати, а людей (і це, може, й страшніше) скорочувати.
Мене часом ось яка думка пригнічує: політика держави якось спрямована не в той бік. Тобто проти чесного товаровиробника і чесного платника податків, того, хто платить людям не милостиню, а зароблене. Подивіться самі. Податок 33 відсотки на фонд щомісячної зарплати у 205 тисяч — це ж майже 70 тисяч. А коли добре придивитися, то зарплатний податок навіть не 33, а всі 53 відсотки! А де їх узяти, ті 70 чи навіть 100 тисяч? І це за умови, що сьогодні, скажемо чесно, у 50—70 відсотках випадків податки на селі не платяться. Завдяки всіляким схемам, наприклад, дроблення господарств тощо. Тому у держави сьогодні вибір — коли уряд продивиться проблему чесних виробників, що мають 3000—5000 га землі, він їх просто втратить. А «після того як», вже мало що допоможе.
Але хочу завершити розмову хорошим. Ми поки тримаємося. Хліб селяни купують за 1 гривню, обід механізаторам — 1,5 гривні. А ще — в наших місцях це суттєво — селяни платять 50 відсотків вартості води. У жовтні ж відзначатимемо п’яту річницю відкриття меморіалу полеглим у 1943 році біля Чапаєвки воїнам Радянської армії. На площі в один гектар починали з перепоховання 472 солдатів і офіцерів, а сьогодні тут упокоїлися 803 бійці. Цей меморіал з 5-метровим хрестом і каплицею я вважаю теж результатом праці наших людей. Всіх — без огляду на посади, кваліфікацію і внесок у загальну справу. Бо такі речі нас не лише єднають, а роблять по-справжньому людьми. Одне слово, запрошую на п’ятиріччя у Чапаєвку, а все інше побачите самі...
Бесіду вів Леонід СОСНИЦЬКИЙ.
Запорізька область.
Фото автора.
